«День» звернувся до нашого шановного автора, професора, доктора філософських наук Сергія Борисовича Кримського, якого ми вважаємо своїм духовним наставником, із незвичайним проханням: спробувати назвати (і коротко обґрунтувати свій вибір) десять книг, які необхідно прочитати кожному освіченому громадянинові України. Ідея ця належить головному редактору «Дня» Ларисі Івшиній і народилася під час спільної прогулянки з Сергієм Борисовичем Кримським Софією Київською. Не приховаємо той факт, що шановний професор філософії поставився до неї дуже відповідально і розмірковував над втіленням, озвученням своєї «топ-10» книг доволі довго. Сергій Кримський зазначив, що у 50 років, наприклад, вона виглядала б зовсім інакше й кожен вік має свою пріоритетну «десятку». Спробуємо ж пояснити читачам, що спонукало нас просити філософа із світовим ім’ям хоча б пунктирно окреслити своє, особисте бачення десяти найбільших книг людства. Велика Книга — це Всесвіт, втиснений у тісну клітку обкладинки. А в наш час тотальної інформатизації виключно важливим є орієнтир, духовний компас, який дав би можливість людині (особливо молодій) не втратити етичні координати у обманливому світі, що блискавично змінюється. І тут Книгу не замінить комп’ютер — останній здатний давати величезну суму знань, навчати, розважати, але не більше того. Із цього й виходила наша газета, починаючи нову акцію: мої десять книг. Ми звертаємося із проханням назвати свою «велику десятку» до найбільш шановних представників нашої гуманітарної та технічної інтелігенції, політичної (і не тільки!) еліти з тим, щоб, перш за все, виконати мінімальні просвітницькі завдання (хоча й це актуально, особливо для сільської молоді); але головна наша мета — допомогти читачам усвідомити, що ми неминуче залишимося технічно оснащеними дикунами, якщо не освоїмо хоча б малу дещицю незчисленних духовних багатств, створених людством за тисячоліття свого шляху.
Справжня освіченість, без якої неможливе самостояння людини, її незалежність від суєтної кон’юнктури, не задана нам; вона безперервно твориться нашим життям, нашим запитуванням і випробуванням себе. Одним із таких випробувань може бути завдання: виокремити 10 книг, атрибутивних інтелекту III тисячоліття.
Звичайно, виділити із сотень геніальних творів людства, із тих десяти з 29 нулями біт інформації, які виробила світова цивілізація, знакову десятку книг — можна тiльки у стані необережної самовпевненості. Але виправдати її можна лише переконливими основами вибору. А ними будуть у нас критерії творчої геніальності в її накладенні на соціокультурну роль твору, його базисність для інших творів і, що важливо, на його екстрадисциплинарність, тобто перевищення рамок одного напряму або спеціальності у прагненні до загальнозначущості.
Ось чому попри усю важливість, наприклад, творів Гомера, ми звертаємося до першої міфологеми світової літератури, яка передувала йому, а попри всю ексклюзивність Корану та Талмуду, ми виділяємо спільну для всіх авраамічних релігій частину Старого Завіту. В результаті пропонується такий варіант мінімуму європейської освіченості.
I. «СКАЗАННЯ ПРО ГІЛЬГАМЕША» — одне з первоначал книжності, що супроводжувала перетворення світової історії на цивілізаційний процес, коли людина, усвідомивши свою скінченність, почала шукати в історичних діяннях безсмертя свого духу. Гільгамеш шукає траву безсмертя так само, як герої індійської «Махабхарати» напій безсмертя — амриту, а китайці створюють міф про боротьбу із драконом смерті.
Ці пошуки невипадково знаменують початок цивілізаційного процесу, бо, навіть стоячи обличчям до Бога, людина відчуває спиною холод небуття. З цієї різниці температур і народжується історія.
Змій краде у Гільгамеша траву вічного життя, і той доходить висновку, що безсмертя здобувається у діяннях людини. «Сказання» закінчується формулою, яку надалі сповідували всі історичні герої: «Нехай я помру, але ім’я моє буде жити вічно».
II. «КНИГА БУТТЯ» — перша частина Старого Завіту, що оповідає про дні сотворiння світу. З неї випливає, що Бог не міг відпочивати, не створивши людину, продовжувача своїх справ. Слідуючи символіці цієї «Книги», кожна людина у своєму житті повинна побачити світло, знайти свій берег, свою землю і небеса, знайти опору, твердь, дати форму стихіям, розпізнати тварність, розвинути свою душу, заповнити паузу в своїй діяльності спогляданням її підсумків та недільним відпочинком.
III. ПЛАТОН «АПОЛОГІЯ СОКРАТА»— один із класичних діалогів платонівської спадщини, що викладає події, пов’язані з судом над Сократом. Цей суд і фігура Сократа стали знаковими для всього людства. Сократ перший почув внутрішні голоси душі, проголосив автономність внутрішнього світу людини, розцінену судом як неповагу до богів. Він перший поставив завдання не тільки самому творити мудрість, але й здобувати її від інших людей. Для цього Сократ відкрив принцип діалогу.
Його останні слова, звернені до суддів, що винесли йому смертний вирок, звучать i донині: «Отже, я йду, йду, щоб умерти, а ви — для того, щоб жити. А хто з нас приймає кращу долю, знає один Бог». І він пішов у безсмертя, а його судді — у забуття.
В нашу добу, після Другої світової війни, європейська інтелігенція, пройшовши через захоплення марксизмом, християнством, східною мудрістю, знайшла формулу духовності в творчих діяннях Сократа, освячених його жертвою.
IV. ДАНТЕ «БОЖЕСТВЕННА КОМЕДІЯ» — найвиразніше з огляду на художню геніальність втілення світогляду епохи Середньовіччя. Але Данте долає хронологічні кордони свого часу. Він створює повну галерею осуджуваних пороків людини і, разом iз тим, показує шлях очищення свідомості в її сходженні до «Раю» чистого духу. Пройшовши пекло, людина може долучитися до творчої мудрості, яка відмічена «повнотою всезнання», «вищою силою» і перетворюючою стихією «першої любові». Данте закликає: Встань! Победи томленье, нет преград Запретных духу, если он не вянет Как эта плоть, которой он одет.
На цьому шляху і відбувався перехід до Ренесансу.
V. СЕРВАНТЕС «ДОН КІХОТ» — унікальний твір, в якому через комічні пригоди лицаря Сумного Образу, фактично, все людство відображене в дзеркалі іронії, в його вікових колізіях між ідеальним та матеріальним, тверезим та ілюзорним, зануреним у теперішній час і спрямованим у далечінь ідеалу. Дон Кіхот — божевільний у своїй вірі в лицарські романи та ідеали лицарської честі, гідності та свободи. Але ніхто не називає божевільним людство, яке вигадало ці романи та їхні етичні категорії. Адже сама дійсність, якщо не втрачає вiдповiдність людям, виявляється колажем реальності та мрії. Роман про Дон Кіхота, людину з голубиним серцем, свідчить, що утвердження людяності вимагає не тільки лицарських подвигів, але й маски лицедія, під якою комічне виявляється захисним символом серйозного буття. І не випадково Ф. Достоєвський вважав, що роман Сервантеса може послужити виправдувальним документом людству на Страшному Суді.
VI. ШЕКСПІР «ГАМЛЕТ» — п’єса, що стала емблемою світової драматургії. Вона втілила в образі принца датського трагедію людського життя в обставинах, коли «перервався зв’язок часів». Трагедія Шекспіра розкриває проблемність людського існування (у граничній ситуації: «бути чи не бути»), але й утверджує гуманістичний імператив гідності та суверенності людини. Вже один епізод iз флейтою свідчить про це. Принц звертається до придворних інтриганів: «Зіграйте на флейті» і повторює це прохання кілька разів, незважаючи на запевнення придворних в тому, що вони не вміють грати на даному інструменті. І коли прохання Гамлета починає розцінюватися як прояв його безумства, він завершує сцену пронизливою фразою: «Як же ви, не вміючи грати на деревинці, намагаєтеся грати мною, людиною?» Тут гуманістичний світогляд отримує чітке формулювання.
VII. ПАСКАЛЬ «ДУМКИ» — яскравий філософський твір французького вченого, що окреслив шляхи до сучасного осмислення природи людини. У ньому була розвинена ідея серединного місцезнаходження людини у світі: вона — ніщо порівняно зі Всесвітом і — все, порівняно з ніщо. У «Думках» розкрито формулу людського буття: «Людина — мисляча тростина». Вона гнеться, але не ламається, бо має свідомість, здатну змінювати наше ставлення до несприятливих життєвих ситуацій — змінюючи їх або саму себе. Паскаль першим виступив проти єзуїтської установки — мета виправдовує засоби, акцентував елементи філософії серця, послідовно розвинені в Україні Сковородою та професорами Києво-Могилянської академії. Паскаль прозрів драму людського буття, що виростає із несумісності раціонального мислення та ірраціональних обставин життя. Переживанням цієї драми сповнена вся європейська культура, аж до наших днів.
VIII. ГЕТЕ «ФАУСТ» — книга, в якій (нарівні з геніальним художнім вираженням зламів людської долі: любові, творчості, пошуку значення буття у швидкоплинному часі, прагнення вищих цінностей і вічних істин) міститься передбачення основних колізій нашої техногенної цивілізації. Мефістофель — цинічний диявол прагматизму спокушає вченого Фауста залишити науку і вийти з лабораторії в життя. Піддавшись спокусі, Фауст проголошує гасло — «Спочатку була справа» і продає душу дияволу в ім’я служіння людям. Він хоче зробити всіх людей багатими. І Мефістофель виконує це бажання за рахунок емісії паперових грошей. Але велика кількість грошей створює інфляцію і посилює бідність. Фауст хоче будувати канали, але помічники диявола перетворюють будівництво на екологічну біду. Виходить, що бездуховна практика — небезпечне діяння, практика — двозначна; вона щось створює і щось руйнує, має позитивні і негативні сторони. В образах Гете тут Бог iз дияволом бореться. І, оскільки ця боротьба триває всередині людини, вона завжди повинна зважувати етичний баланс своїх починів.
IX. ПУШКІН «БОРИС ГОДУНОВ» — монументальне художнє свідчення етичної метафізики влади, нерідко зарученої зі смертю, свідчення сили бунтівної совісті, її прилучення до російської культури та російського менталітету. Ця культура розвинула незвичайний за масштабом етичний максималізм, який і маніфестує Пушкін, говорячи про людську душу: Но если в ней единое пятно, Единое, случайно завелося, Тогда — беда! как язвой моровой Душа сгорит, нальется сердце ядом, Как молотком, стучит в ушах упрек... И рад бежать, да некуда... ужасно! Да, жалок тот, в ком совесть нечиста.
Це не просто раціональний висновок. Тут слово «ужасно» нагадує мимовільний вигук пушкінської душі, який пробивається до нас крізь темряву часів живою інтонацією співрозмовника, печальника споконвічних драм людини.
X. ШЕВЧЕНКО «КОБЗАР» — безпрецедентне літературне уособлення цілої нації, українського етносу, уособлення його творчої сили, ментальності та ідеалів. Шевченко створює гайдамацький епос та український варіант біблійних псалмів, який відповідає програмній ідеї Кирило-Мефодіївського братства — сповістити Україну новим Мойсеєм, який виведе усі слов’янські народи з неволі. Серед різноманіття образів українців Шевченко проголошує осанну людині, в якої немає ані хатини, ані поля, а тільки одна доля, з якою вона веде трагічну боротьбу. Одним з перших Шевченко вводить у поезію розмовну мову (завдання, яке у XX столітті вирішує Маяковський). Він створює гімн Слову, в якому затребуваність української мови поєднується із загальнолюдським ідеалом Слова, яке було Богом.
Пошли мені святеє слово,
Святої правди голос новий!
І слово розумом святим
І оживи, і просвіти!
... Подай душі убогій силу,
Щоб огненно заговорила,
Щоб словом пламенем взялось,
Щоб людям серце розтопило
I на Украйні понеслось,
I на Україні святилось
Те слово — божеє кадило,
Кадило істини. Амінь.
У всіх перерахованих книгах є голос, що нагадує про людей, які кинули в бурхливе море пляшку iз посланням «SOS».
