Його напівжартома (а тому і майже серйозно) називають
«людина-фестиваль»: не встигши завершити один проект, він уже одержимий
наступними двома-трьома. При цьому примудряється зберігати в них — великих
і малих, реалізованих майже завжди повністю, — родову межу андерграундного
сімдесятництва. Він уперто обстоює важливість експерименту і лабораторного
пошуку, в якому можуть брати участь усі зацікавлені сторони театрального
процесу. Така позиція не залишається безкарною. Вже почалося навішування
ярликів на найулюбленіше дітище Сергія Проскурні — фестиваль «Мистецьке
березілля». Це, втім, дає йому право поглянути на «театрально-фестивальне»
життя нашої країни як на суспільне явище з певним підгрунтям.
— Сергію, займатися в наш час масштабним театральним
фестивалем — справа навряд чи вигідна...
— У моїй ситуації вигода очевидна. Бо існує орієнтир. Але,
вочевидь, дуже далекий. Якось мені сказав Тадаші Ендо (для японця це дуже
важливий момент): «Ти для себе вибрав дуже довгий шлях. Як довгий коридор».
А я додав, що в цьому коридорі багато дверей відкриваються всередину, а
не назовні. Тому цей процес часто дуже травматичний — у будь- який момент
можна отримати дверима.
— Чому за вісім років існування цей найзначніший за
масштабом фестиваль не знайшов своєї соціальної структури, не влився в
офіційні культурні заходи? Навпаки — досі його існування щоразу перебувало
під великим запитанням.
— По-перше, я не вживав би щодо «Березілля» ніяких оцінних
категорій. Все ж таки програма 95-го року, яку ми тоді запропонували, піднесла
його на значну висоту, з чималим рейтингом. Але в подальші роки до такого
рівня ми більше не змогли піднятися.
Держава не ініціювала цього процесу. А на мій погляд, та
держава, в якій ми існуємо, поки ще не здатна підхопити ініціативу. Вона
має нав'язувати свою точку зору, працюючи в системі установок. І якщо установка
не була видана і сформульована зверху, то те, що існує поза нею, піддається
сумніву.
Мене не запрошують до Міністерства культури на якісь переговори.
Я іноді туди сам приходжу і легко спілкуюся на рівні керівників відділів
— вони доступні. Заступник міністра, міністр не тільки недоступні, — вони
ведуть зі мною діалог на відстані. Це напруження я постійно відчуваю на
собі. Неможливо укласти «Березілля» в якесь прокрустове ложе, що, вочевидь,
і «унеможливлює» отримання офіційного статусу.
Мені здається, ми проходимо шлях втрат. Втрачаємо авторитет
національної ідеї, втрачаємо дійових осіб, які цю ідею транслювали в суспільство.
Все це стало, на жаль, просто нормою нашого суспільного життя. Досі не
задіяно тих радикальних заходів, які мають створити нову систему координат.
А ті, хто сьогодні має можливість диктувати ідеї, — не мають ані нових
координат, ані нових методів. Пригадую цікавий момент. Ми змушені були
орендувати офіс у квартирі і, природно, нас пограбували просто в дні фестивалю
1995 року. Тут, у Києві, якраз був Віктюк, показував «Коляду» і прем'єри
італійських п'єс. Він буквально за руку привів мене до кабінету віце-прем'єра
Кураса. Тоді прем'єр-міністр Євген Марчук підписав лист, і нам якісь кошти
заднім числом виділили. Тим часом чиновники рангом вище, схоже, не розуміють,
що ми ж усі учасники єдиного процесу, де культура — це стратегічний інструмент.
У 80-ті роки це були взаємовідносини з відділом ідеології КПУ. І були зауваження
на рівні ідеології. А зараз ці зауваження вже мають відтінок економічний:
гроші вкладають в те, що формує установки, а не культурне середовище. Це
позиція тимчасовиків.
Існує лабораторія пошуку нової мови, нових функціональних
зв'язків. І досвід нашого фестивалю — це те, що можна використати в держінтересах.
Доля цього фестивалю — це доля патріотичного явища.
Адже зараз відбувається не тільки процес формування нової
театральної мови. Театральний світ переживає броунівський процес пошуку,
структуризації. Але найголовніше — відбувається спроба театру повернути
свою природу, яка була у тиранічний спосіб від нього відторгнута. Бо театр
як частина радянської культури виконував ідеологічну функцію. Сама природа
гри театрального висловлювання, світовідчуття, театральної мови були узурпована
ідеологами як інструмент впливу на маси.
— Фестиваль «Мистецьке березілля» не вписується в структуру
державної культури — з одного боку, але не йде шляхом комерціалізації —
з іншого.
— Бо він не може за своєю природою стати комерційним. Він
існує як лабораторний процес, як спосіб професійного спілкування, творчого
підживлення. Він для цього вигаданий, для цього народився.
— Чи може некомерційний проект мати іншу природу існування,
окрім державної?
— Може. За іншої податкової системи. Коли з'являється система
орієнтирів у державі та її культурній політиці. Тоді дійових осіб цього
процесу стає набагато більше. Те, що ми бачимо, наприклад, у Росії: фестивалі
стають партнерами певних осіб і соціальних груп з інших сфер, їх підтримують
певні торгові марки. Це їхнє середовище мешкання, їхня клієнтура. Вони
отримують вихід на свого споживача, розміщують свою рекламу, підтримують
ту соціальну групу, на яку розраховують з будь-яких міркувань — ідейних,
альтруїстичних... Мотивацій безліч. У нас цей процес відбувається у сфері
масової поп-культури.
Багато років я (з групою товаришів) виконую ніби функцію
провокатора. З'являюся в тих місцях, де може виникнути загострення. От
у Києві не було свого «Золотого лева», який ми ж у Львові створили в жовтні
1989 р. Ми вже створили «Червону руту» в Чернівцях, «Вивих» у Львові!..
Ті речі, які в хорошому сенсі провокували якісь цілі напрямки.
— Хто ми?
— Я тоді був у Спілці театральних діячів керівником відділу
творчої молоді. Природно було ініціювати ці процеси. Якоюсь мірою до цього
були причетні Ігор Афанасьєв, Марк Нестантінер, Роман Мархоліа, працівники
СТД... Існує ціла категорія або група людей, яка може в Україні здійснювати
ці процеси — інноваційні, як сказав недавно Василь Вовкун.
— Схоже, творчі сюжети існують тільки в минулому часі.
Всі нинішні сюжети набагато кровожерливіші.
— Нічого подібного. Ці люди продовжують творити, нехай
навіть за кордоном. Але вони шукають нову мову і нові форми взаємодії.
Це колосальна театральна категорія — взаємодія.
— Але повернемося до «Березілля». Ви не продаєтеся,
вас не купують. Що вам робити далі?
— На сьогодні я можу сказати, що ми отримали своїх учасників
і свого глядача. Абсолютне відчуття, що навіть без афіш можна збирати зал.
— Вам досить? Може, є сенс подумати про компроміс у
обмін на афіші?
— Співзасновниками фестивалю, дійовими особами цієї історії
спочатку були СТД, де я тоді був функціонером, Міністерство культури, Міністерство
у справах молоді та спорту, яке було в певний період дуже стабільним нашим
партнером. Вони давали маленькі гроші, але завжди з мінімальними бюрократичними
витратами. Чого не можна сказати про Мінкульт. Там на мене ображаються.
Але ж я критикую не міністерство, — я критикую такий спосіб діалогу.
Один з основних партнерів — звісно, фонд «Відродження»,
який дає невеликі, але дуже важливі кошти. Уперше за вісім років на фестиваль
99-го року я не позичив ані шеляга. Це великий успіх, а зараз фонд планує
своє ставлення до нашого фестивалю як до стратегічного партнера. А це дуже
надійно.
Звісно, хворобливий момент — ті реальні ресурси, завдяки
яким все це взагалі відбувається, без яких неможливо здійснити жодну художню
ідею. Нам доводиться економити на всьому. Я багато працюю з гостями фестивалю,
щоб переконати їх жити в тих умовах, в яких ми їх селимо. Увесь час іде
напружена робота за реальною ціною кожного дня. Статистика просто дивна.
За 8 років кожний день фестивалю обійшовся нам не більше ніж у 700 доларів.
Я гадаю, що це просто гідне книги рекордів Гіннесса.
— Тебе не бентежить, що ти не можеш вирватися в істеблішмент?
— Ні, 55 разів я повертався з-за кордону. Були різні ситуації,
не менше 10 разів можна було залишитися, забрати сім'ю. Але я повертаюся
сюди, просто в нікуди, без прописки, без квартири, без зарплати...
— Дружина пробачила?
— Нашим взаєминам — уже багато років. Донька — їй вже 14
років скоро буде — починає ставити складні запитання: «Слухай, ти так багато
працюєш. А коли ми будемо нормально жити?» Але все ж таки гроші якось треба
десь брати. Живі, реальні і готівкою. Я почав у будь-який спосіб шукати
гроші, став позичати у друзів. Я багатьом з них завдав прикрощів. Яка гіркота
в цих стосунках! Але я все ж намагаюся владнати справи з ними. Зараз можна
сказати, що ми з ними створили акціонерне товариство. Я жодною мірою не
ухиляюся, кажу: ми створюємо разом реальну справу, яка, звісно, знайде
свого споживача. І звісно ж, наша ситуація зміниться на краще.
— І ти віриш в це?
— Інакше я цим не займався б. Майбутнім культури треба
дорожити. Адже культура, яку зараз формують гроші, приречена. Її, як і
в колишні роки, продовжують використовувати для вирішення одномоментних,
дрібних завдань. Я просто стримую себе, щоб не називати конкретні заходи,
на які виділяють з бюджету величезні кошти. Вони завтра- післязавтра будуть
забуті, їхній ККД абсолютно не пропорційний тим коштам, які витрачуються.
— І що робити з цією образою?
— Треба не сидіти і вірити, що хтось прийде і допоможе,
а весь час шукати партнерів, рухатися. У нас відбулася конференція «Мистецьке
березілля». Експеримент триває як осмислення досвіду.
— Як ти вважаєш, цінний більшою мірою ваш творчий досвід
чи все ж таки соціальний?
— Вони взаємопов'язані, сплетені в неймовірний вузол.
— А чи багато людей у змозі оцінити те, що ти робиш?
— Ні, і це нормально. По суті, просто навіть увага вже
є колосальним заохоченням до дії. А коли ти б'єшся, мов риба об лід, а
у відповідь тиша, — це все одно вияв уваги. Умовчання, неприйняття — це
дуже активна позиція...
— На сьогодні ти залишаєшся останнім і єдиним романтиком
театрального процесу?
— Я знаю багатьох. «Березілля» — це нормальне явище. Ми
його створили спонтанно, відчуваємо його як живий організм, не претендуємо
ні на чий простір, не залізаємо в чужі ніші, бачимо наші проблеми і не
боїмося критики. Явища народжуються на території творчій, де театри — і
учасники, і довкілля. Не думаю, що це можна поспішно обізвати зараз «маргінальним»
тільки тому, що з'являються театральні фестивалі з політичним підгрунтям.
Так, політика зараз просто узурпувала театральну термінологію — «політичний
театр», «режисура політичних пристрастей», «драматургія політвистави».
У глядача зміщується система координат.
— Ідеологічний прес зараз перетворюється на щось не
менш страхітливе: політична боротьба, використовуючи театр, знищує щирість
театрального процесу.
— Так, знищується те, що я називаю «аутентикою», природністю.
Тому «Березілля» і намагається витягувати органіку художнього процесу.
Весь світ це підтримує, а у нас — «користують» у своїх політичних цілях.
На моє глибоке переконання, театр сам захистить свою природу, бо за явищами
культури зі значною часткою ризику, експерименту — майбутнє.
