21 і 22 лютого в Колонному залі ім. Лисенка відбулися два концерти знаменитого російського скрипаля і диригента Сергія Стадлера. У нинішній свій приїзд до Києва Сергій Валентинович ще раз довів, що він віртуозний інтерпретатор музики, який витончено відчуває всi нюанси партитур. У фантазіях на теми популярних опер йому акомпанувала сестра Юлія — самобутня піаністка (лауреат міжнародних конкурсів). Уперше разом з маестро виступав заслужений артист України Андрій Шкурган, виконавши вокальні партії з творів Дж. Верді. Стадлер швидко порозумівся з нашими музикантами з Симфонічного оркестру Національної філармонії України, з якими він познайомився декілька років тому. Слухати його репетиції було дуже цікаво. Він так точно розставляв акценти, шліфував кожний тембр, домагаючись бархатистої кантиленності звучання. Всі зауваження оркестрантам Сергій Валентинович давав слушні і при цьому тонко жартував, викликаючи усмішку в музикантів. Річ у тім, що симфонічні поеми Отторіно Респiги «Свята Рима», «Фонтани Рима» і «Пінії Рима» — новинка в репертуарі нашого оркестру. Це колористична музика — віртуозна й цікава, в якій автор відображає власні враження від свого улюбленого міста. Зі всіма «каверзами» італійського композитора вони справилися блискуче. А на концертах маестро був просто в ударі.
— Сергію Валентиновичу, небагато хто з музикантів може похвалитися, що вони грали на скрипці знаменитого Паганіні. Які були ваші враження, коли ви вперше взяли її до рук?
— Це феноменальний інструмент! Можливо це найзнаменитіша скрипка світу. Її зробив майстер Гварнері дель Джезу. Мені здається, що рука власника вплинула на неї. Тому вона звучить абсолютно особливо. Не схожа на жоден інструмент, з яким мені доводилося мати справу. Хоч грати на ній досить важко, потрібна певна вправність. У скрипки абсолютно особливий звук. Я виступав у театрі «Ермітаж». Інструмент спеціально привозили з Генуї в Санкт- Петербург для моїх двох сольних концертів. Подія дійсно знакова в моїй долі. Адже, як відомо, Паганіні ніколи не був у Росії. Його найдальший гастрольний маршрут на Схід був у Польщу. Щоправда, на той час вона входила до складу Російської імперії. Збереглися історичні записи очевидців, котрі були на коронації Миколи І, де великий маестро грав на честь російського монарха. Звичайно, я хвилювався, коли вперше взяв цей інструмент у свої руки. Але провівши всього декілька разів смичком і почувши перші ноти — зрозумів, що ця скрипка здатна творити дива.
— До вас рано прийшли слава й визнання. Вже в 14 років ви стали лауреатом міжнародного конкурсу в Празі. Отака собі дитина-вундеркінд. Як вам вдалося уникнути зоряної хвороби?
— Я не вважаю себе вундеркіндом. У тому значенні, в якому прийнято зараз про це говорити. Ніякої експлуатації дитячої праці не було. Я виступав з концертами для того, щоб мати тренінг музиканта, не боятися сцени і паралельно продовжував навчання. Хоч, на жаль, багато молодих виконавцiв, котрі рано заявляють про себе, згодом не можуть втримати високих позицій. Як правило, вундеркінд цікавий, коли він дитина, а ставши дорослим музикантом, він уже не викликає у публіки колишнього розчулення. Дуже часто «зірка», яка швидко засіяла, ще швидше гасне. Мені це трохи нагадує спорт. Візьміть, наприклад, художню гімнастику. Пік форми в спортсменів у 14—15 років. А далі що? Треба продовжувати навчання, думати про завтрашній день. У них у резерві маса медалей і мінімум фундаментальних знань. Все життя пройшло поза домом, на зборах, в казармовому режимі. Я вважаю, що стрімкий зліт у ранньому віці, як правило, ні до чого хорошого не приводить і надалі тільки заважають людині нормально розвиватися. Головне — не схопити успіх за хвіст, а показувати щорічний стабільний результат, поліпшувати свою майстерність. Я вважаю, що не захворіти «зоряною» хворобою мені допомогли мої батьки та педагоги, що досить критично ставилися до возвеличень. Вони навчили мене бачити себе зі сторони.
— Як ви вважаєте, чи повинен кожен музикант спробувати свої сили в конкурсі або це зовсім не обов’язково?
— Якщо тільки для того, щоб просто випробувати себе, полоскотати нерви і підняти адреналін у крові, то це абсолютно необов’язкове. Конкурс — випробування порочне. Це спорт, що не має вiдношення до того, чим потім музикант повинен займатися. Часто конкурси негативно впливають на дуже багатьох артистів. Передусім треба мати бійцівський характер, уміти налаштуватися на перемогу й дуже важливою є одна деталь — посмішка фортуни. Адже часом, відсіваються ті, у кого нерви менш міцні. Вони сходять з дистанції так і не отримавши лауреатського звання або ж диплома. У той час, коли я починав виступати на конкурсах, то це, мабуть, була єдина можливість заявити про себе на міжнародній концертній арені. Найважчим став для мене московський конкурс ім. П. Чайковського, який відбувся 1982 року. До нього було прикуто загальну увагу. Неймовірно, але багато хто з музикантів досі пам’ятають кожну ноту, яку я зіграв. Звичайно, я відчував психологічний тиск. Адже «товариші» в штатському використали захід у своїх пропагандистських цілях. Передусім вони хотіли довести світовій громадськості як чудово живеться в нашій тоталітарній країні, і які самородки є в СРСР. Але при цьому тиснути на міжнародне журі вони не могли. Відчувати, що ти у відповіді за державу — непросто. Я намагався довести, що наша скрипкова школа дійсно краща, і ніяка політична гра тут ні до чого. Зараз перемога на конкурсі не така престижна. Їх розплодилася сила-силенна. Тільки минулого року, в світі відбулося 485 фортепіанних конкурсів. Це означає, що кожного дня, а в неділі — двічі на день, хтось отримує першу премію.
— Сергію Валентиновичу, ви народилися в родині музиканта. Вчитися грати на скрипці вирішили ви чи це був вибір батьків?
— Що може сказати дитина в п’ять років? Звичайно, за мене вирішили батьки. Але в моєму випадкові це вийшов вдалий вибір. Я завжди, скільки себе пам’ятаю, любив музику й займався нею з величезним задоволенням. У два-три роки я навіть думав, що всі люди грають на якому-небудь інструменті.
— Санкт-Петербург і Москва — постійні суперники, особливо в галузі культури та мистецтва. Представником якої музичної школи ви себе вважаєте?
— У мене подвійне почуття. Адже середню музичну освіту я отримав у Пітері, а консерваторію та аспірантуру закінчував у Москві. Потрібно пам’ятати, що на початку століття Петербург був не тільки столицею російської держави, але й усього світу. Всі кращі гастролери з різних країн приїжджали зі своїми спектаклями і концертами. Після переїзду уряду в Москву, він втратив своє значення і став, грубо кажучи, досить провінційним містом. З іншого боку, Москва набула рис тоталітарної столиці. Хоч і нині в Санкт-Петербурзі збереглося досить активне культурне життя. Дуже компактний центр, маса театрів, концертних залів, музеїв. Петербуржці хочуть себе відчувати культурною столицею. У той час, коли я вчився, дуже сильно відрізнявся рівень петербурзької та московської музичних шкіл. Студенти з усіх кінців СРСР їхали вчитися до Москви, а не до міста на Неві. Саме туди стікалися кращі сили. Моїм першим учителем був батько. Саме він давав перші уроки гри на скрипці. Величезний вплив на мене справив Михайло Вайман, потім Леонід Коган і Борис Сергеєв. У Давида Федоровича Ойстраха я брав приватні уроки, коли був 12-літнім хлопчаком.
— Цікаво, а яким ви були в дитинстві?
— Про це краще спитати моїх батьків, чи завдавав я їм клопоту в дитинстві. Зізнаюся в одному, що школу хотів закінчити якнайшвидше. Той період вважаю багато в чому змарнованим часом. Маса предметів, які абсолютно не знадобилися мені в подальшому житті. Таке враження, що школа робила все, щоб я не зміг стати музикантом. Адже в той час не дозволяли вчитися за індивідуальними планами. Педагогів середньої школи мої музичні успіхи абсолютно не хвилювали. А скільки нервів витрачав на нікому не потрібні політінформації, збори, ленінські заліки? Тепер це смішно і, здається, що було не зі мною.
— Сергію Валентиновичу, чи плануєте ви приїхати зі своїм колективом на гастролі в Україну?
— Я б дуже хотів привезти наш колектив в Україну, але поки що це важко з фінансових причин. У театрі «Ермітаж», в якому працюю вже декілька років, різноманітний і цікавий репертуар. У січні у нас відбулася прем’єра «Тоски», а наприкінці березня готуємося показати оперу Берліоза «Троянці».
— Ви неодноразово бували в нашому місті. Чи є у вас у Києві улюблені місця?
— У Києві буваю часто, але кожного разу я дуже зайнятий, тому просто ходити містом і відчувати себе екскурсантом не можу. Особливо мені подобається Андріївський узвіз за деяку ляльковість прикрашених фасадів будинків. Тут маса галерей, прямо на вулиці можна придбати оригінальний сувенір, поспілкуватися з митцями, зайти до літературного музею Булгакова. У Києво- Печерській Лаврі багато каменів зберігає історію і там добре думається.
— Багато хто з артистів нарікає на те, що щирі цінителі класичної музики перестали відвідувати концерти й спектаклі. Хто ваша публіка?
— Дійсно, у нас раніше була велика група людей, яких можна назвати фанатами опери та симфонічної музики. Вони знали всі твори ледве чи не на зубок. Зараз їх лави стали значно рідшими. Аудиторія помінялася і, на жаль, не в кращий бік. Багато хто зі слухачів просто непідготовлений до серйозної музики. Хоча я повинен відзначити приємні тенденції появи інтересу до конкретного виконавця або спектаклю. Наприклад, послухати опери «Пікова дама» Петра Чайковського або «Лоенгрін» Ріхарда Вагнера — це не розвага, а співпереживання, прагнення отримати емоції та художні враження від акторської гри.
Якби ми розмовляли років з десять тому, то своєю публікою я б назвав так званий середній клас. Хоча це європейське поняття до нас не дуже й пасує. У нас швидше східний, азіатський менталітет: влада й підлеглі, тобто два класи. Сторіччями в Росії був великий розрив між багатими й бідними. А зараз ця прірва ще більше зросла. Наш сьогоднішній середній клас, насправді, — люди без грошей. Держава по-наплювательському ставиться до представників гуманітарних професій. Саме вони, якраз, і є моїми слухачами. Ті, хто хочуть ходити на концерти симфонічної музики і в оперу, але не можуть собі цього дозволити з фінансових причин. Головна проблема зараз у тому, що слово «гроші» набуло магічної сили. У нас слово «вкрасти» перестало бути лайливим. І це навіть деяка доблесть — людина вміє жити. Прагнення дістати гроші будь-яким шляхом, і що мета виправдовує засоби — хибна думка. Тому наше суспільство за це ще довго буде розплачуватися. Без спонсорської допомоги культура не виживе. Сьогодні меценатство, на жаль, виникає тільки на особистісній основі. У нас виходить, що коли людина удачлива в бізнесі, то вона обов’язково порушує закон. Ні, закони держави дуже досконалі! Вони написані так, щоб ні за яких обставин, якщо ти законослухняний громадянин, твій бізнес ніколи не буде вдалим. Ще за часів царя Олексія Михайловича говорили: «Суворість законів у Росії пом’якшується необов’язковістю їх виконання». Так і досі живемо. Меценатство є дуже важливим, але без перегляду законів нічого не вийде. І ще один аспект. Нині бажання заробити штовхає керівників театрів, філармоній на різні авантюрні заходи. Вони запрошують іменитих артистів. А ім’я — це не завжди якість. Підміняються критерії. Часто хороший — це не означає відомий, а відомий — не завжди хороший. Коли запросили знаменитість, то зразу ж зростають до небес ціни на квитки й цим відсікаються люди, які дійсно люблять класичну музику, а не ходять лише на «престижні» заходи. Я багато років займаюся концертною діяльністю, постановкою опер і заявляю вам відверто, що сьогодні на цьому не можна заробити. Якщо спектакль або програма стають касовими, вони, на жаль, перестають бути художнім твором. Треба вибирати: або ви заробляєте гроші, або — займаєтеся творчістю.
— Наше одвічне слов’янське питання: що робити і хто винен?
— На нього важко відповісти. Є сукупність причин, чого ми живемо так, а не інакше. Найголовніша проблема Росії, і, я гадаю, схожа ситуація і в Україні, полягає в тому, що основна маса людей дуже погано робить свою професійну роботу. Звичайно, музиканти отримують копійки, що більше нагадують допомогу злидарям. Але, на жаль, в основній своїй масі, вони грають на ті гроші, які отримують. Можна провести експеримент і заплатити їм у сто разів більше, але від цього вони не стануть грати краще.
— 26 березня у вас повинні відбутися вибори президента Російської Федерації. Багато хто з майстрів мистецтв вже записалися в штаби, які підтримують того або іншого кандидата. А ви в агітаційних заходах будете брати участь?
— На жаль, нас чекають безальтернативні вибори. Всі зареєстровані кандидати чудово розуміють, кому дістанеться перемога. У президентському забігу вони Путіну не суперники. На Володимира Володимировича багато наших громадян дивляться як на рятівника нації. І якщо вони сподіваються, що прийде добрий дядько і все зробить, то їх чекає велике розчарування. Багато що буде залежати від команди, яка прийде в Кремль. Хочу, щоб з’явилися не красиві слова, а конкретні справи. Росія завжди була аграрною країною, але за роки радянської влади зруйнували все, що могли. Час віддати людям землю, але тільки тим, хто може на ній працювати. Сподiватися на диво нема чого. Треба кожному займатися своєю справою не за страх, а за совість. Кожний громадянин повинен зробити власний вибір і я ні за кого агітувати не стану.
— А коли настане золотий вік Росії?
— А чорт його знає!
