Сергій Тюнін — найвідоміший карикатурист. Він має безпосередній стосунок до найкращих (із багатомільйонними накладами) дитячих журналів: «Веселым картинкам» і «Мурзилке». А також до «дорослого» — «Химия и жизнь». Дизайн цього видання був унікальний. Одна з останніх нашумілих праць майстра — серія ілюстрацій до «Мертвих душ» Миколи Гоголя. Малюнки ці асоціативні та не слугують «прямими демонстраторами» образів і сценок книжки. Сьогодні Тюнін є штатним карикатуристом московського видання «Коммерсантъ», де отримує в середньому 50 доларів за малюнок. Друкується він також у багатьох зарубіжних виданнях. На життя не скаржиться, а у розмові виявляє шарм і талант оповідача.
Для багатьох карикатуристів уже десятки років Сергій Тюнін є зразком для наслідування.
— Сергію, ви є «хрещеним батьком» для багатьох карикатуристів...
— Я просто давно займаюся карикатурою...
До нашої розмови втручаються інші карикатуристи з реплікою:
— Та він — сенсей!
— Сенсей — у перекладі з японської італійською й означає «хресний батько», — кажу я.
— Ага! Тоді гаразд, — погоджуються вони.
— Я справді дуже довго цим займаюся. Почав друкуватися в 1967 році. Ще в інституті. Це був текстильний інститут. Один із кращих у Радянському Союзі інститутів із підготовки художників-дизайнерів. Оскільки Поліграфічний, ВГІК, Академія мистецтв — були дуже ідеологізовані. А про нас «забули». Вважалося, що ганчірки — нікчемна справа. Тому там не «відволікалися» на ідеологічне сміття, а творчо навчали ремеслу.
Я не випадково вступив саме до цього закладу. Його закінчили мама, тітка, батько.
— То ви потрапили туди по блату?
— Жодної «халяви»! Вступив я тільки з третього разу.
— Чому так? Погано готувалися?
— Здавав усе на «відмінно». Але я, як дурень, не знав, що потрібно бути комсомольцем.
— Як це вам вдавалося в шiстдесяті уникнути ленінського союзу молоді? Це був свідомий вчинок?
— Свідомий. Але без ідеологічного підґрунтя. Не хотілося ходити на збори після уроків.
— Ви демонстрували антисоціальну поведінку?
— Я про це й не підозрював! Не все, звісно, так просто. У мене дідусь сидів: із 1937-го по 1947-й.
У 1947-му я його чекав, мені було п’ять років. Я уявляв такого собі Діда Мороза. А він прийшов стрижений під машинку, з фанерним чемоданом і люлькою в зубах. Я був напрочуд розчарований. Адже я уявляв його сніжно-білим!
Потім я, звичайно, його полюбив, дні через два-три.
Я про нього знав, бо бабуся їздила до нього на побачення. А з дідусем вийшло так: один чоловік, котрий вважався його приятелем, написав донос. Він хотів зайняти його місце на роботі — дідусь був юристом. І написав, що той без поваги відзивався про червоні прапори, називав їх ганчірками. І ви уявляєте, вже, як-то кажуть, у «дорослому віці» — в п’ятдесят років він вирушив у табори.
— Що допомогло йому вижити?
— Він на цю тему не говорив. Тільки розповідав, що, коли прийшла посилка, йому підпиляли нари, і вони звалилися прямо на неї. Веселого мало.
— Здається, єдиний випадок, коли письменник і журналіст Єжи Лец, котрий відсидів у таборі, написав низку дотепів на цю тему. На зразок: «Навіщо ти б’єшся головою об стіну? Ну, проламаєш ти її — що ти робитимеш у сусідній камері?»
— Я ще пригадую італійський комедійний фільм про німецький концтабір...
— У дитинстві я був зачарований вашими «Веселыми картинками». Як з’явилися Самодєлкіни та Незнайки?
— Усе це досі живе. Це вигадала людина, яка також 14 років відсиділа у в’язниці. Це був карикатурист Костянтин Ротов. Свого часу він був найпопулярнішим радянським карикатуристом. Навіть Бориса Єфімова та Кукриніксів не так знали, як його. Бо вони займалися політичною карикатурою, яка широко тиражувалася, а Ротов — король побутової карикатури. Він був популярний у своєму жанрі, як Зощенко. Теми близькі: комунальна квартира, кухня, вулиця. Він був настільки знаменитий, що в 1939 році на радянській промисловій виставці у Нью-Йорку йому доручили зробити панно. Як майстру багатофігурних композицій.
У 1944 році він намалював невинну карикатуру. Там зображено коня, який їсть овес. На спині в нього сидять горобці, а на хвості табличка — «Зачинено на обід».
Карикатуру не надрукували, але його колеги, які були вхожі до коридорів влади, підсунули ескіз Сталіну: «Дивіться, Йосифе Віссаріоновичу, яка смішна картинка!»
Вождь народів спохмурнів: «Це що ж, натяк на те, що радянський народ лайном харчується?» Й автора заарештували. Сів він, зрозуміло, як «японський шпигун»...
У 1924 році він намалював обкладинку «Мурзилки». А вже в 1956-му, після звільнення, зробив першу обкладинку «Веселых картинок».
Про Ротова я чув від дядька. Вiн був художником лялькового театру Образцова. Я змалечку знав цю історію про коня. І всередині у мене визріла думка: карикатура — важлива і навіть небезпечна справа. За це можуть і посадити!
Дядько нікуди не їздив, хоча театр із гастролями об’їхав увесь світ. У театрі до нього добре ставилися, співчували та привозили збірки карикатур з усієї планети. Я переглядав ці збірки і переказував їхнiй зміст у школі. Діти сміялися. Я малював карикатури під партою. Пустиш малюнок класом — і пішов гуляти сміх. Дуже було приємно, коли послідовно сміялися спочатку за першою партою, потім за другою, третьою... Найсильніший момент, коли вчитель із гнівом відбирав малюнок, але, подивившись, також починав реготати. Я досі цим пишаюся! Адже карикатурист пряму реакцію спостерігає рідко. Все це стимулювало бажання займатися карикатурою і надалі.
Коли я став студентом, ринку карикатури, по суті, не існувало. А імперіалістів і «ворогів» малювати, як у «Крокодилі», — не хотілося. Виникало почуття, що тебе підцьковують...
Той самий Борис Єфімов намалював шарж на Пастернака. Гад-письменник! Хоча Єфімов «Доктора Живаго» ніколи не читав. Посада така — собача. Адже собака гавкає однаково: і на хорошу людину, і на погану. Хоча тобі вирішувати: займатися подібним чи ні...
«Літературка» була такою паскудною газеткою літераторів. У 1967 році її зробили щотижневою. А зараз ми розуміємо, що КДБ зробило цей друкований орган, щоб тримати під контролем письменників. Оперативники приходили туди щотижня та забирали листи читачів, щоб аналізувати «стан умів інтелігенції».
Але навіть це видання — певний клапан для свободи. В одному з перших номерів там надрукували малюнок, який на мене справив незгладиме враження. Я вважаю його геніальним. Намальована заболочена місцевість, над якою летить лебідь. Але цей лебідь задушений удавом. Голова в лебедя вже звисає, а вперед спрямована замість лебединої шиї — змія...
— Езопова лаконічність! Нагадує класний жарт того часу: народжений повзати літати не може, але залізти може дуже високо.
— Точно! І тоді це було дуже актуально. Такий малюнок — як модель. Можна програвати через нього різні ситуації. На зразок тієї тітки в «Осінньому марафоні», що підсиділа талановитого перекладача, який редагував її бездарні перекази. Можна підставляти політичні фігури. Що завгодно. Модель працює...
— А як ви опинилися в «Веселых картинках»?
— Мене запросили. Там низка персонажів: Гурвінек, Карандаш, Незнайко. Незнайко, до речі, народився не в Носова, а в одного американця в 1879 році. Сам Носов ще не народився, коли на світ з’явився Незнайко. Це був, щоправда, абсолютно інший образ. І Мурзилка був іншим, зовсім не волохатий. Це був англійський маленький джентльмен у циліндрі, з величезним моноклем. У радянський час це розцінили як буржуазне відхилення. І цього крихітного лорда з моноклем замінили на волохату істоту. Хоча й досить гарненьку.
— Символізм у радянській заміні простежується: від лорда до «незнаного звірятка»... А як у вас народжуються персонажі та карикатурні ситуації?
— Я прокидаюся рано, годині о 5 — 6 ранку, і швиденько накидаю ескіз. Ідея вже готова.
— І знову засинаєте?
— (Сміється). Іноді засинаю, іноді ні. У кожен номер «Веселых картинок» і «Мурзилки» я малюю обкладинку. У «Веселых картинках» мені належать 30% акцій.
— Який там особисто для вас найближчий персонаж?
— Буратіно. Це геніальний образ! У мене є першоджерело Карла Коллоді. Але італійський прототип Буратіно — Піноккіо, здається не таким теплим, як Буратіно Олексія Толстого. Ідея чужа, але втілення — абсолютно інше. Хоча він також не без жлобства: закопати «бабки», щоб вони виросли з відсотками. Буратіно помилився в своїх очікуваннях, але ми йому співчуваємо. Самі неодноразово проходили через подібне...
— А як дами сприймають вашу творчість? Не ображаються?
— Ні, хоч я працюю і для журналу «Плейбой». Я роблю там сторінку еротичних карикатур.
— Де черпаєте матеріал?
— З особистого досвіду. Я друкувався не тільки в «Плейбої», а й у всіх еротичних журналах, які видають у Москві.
— Який найулюбленіший сюжет Тюніна на цю тему? Або взагалі?
— Узагалі мені більше подобаються сюжети про тварин, я шанувальник Езопа. Тварини точніше виражають людську суть. Я не можу сказати, що це моя улюблена карикатура, але вона найвідоміша в світі: слон, якого намагається проковтнути удав. Він там бовтається на нозі, як панчоха: і ні догори, і ні вниз.
— Це гімн честолюбству? Ви за слона чи за удава?
— Мені подобається сама ситуація безвиходi. Але швидше я більше за слона, який іронічно поглядає на зусилля удава.
— Ви — свідок трансформації різних часів: відлига, застій, перебудова, ринок. Ви безболісно «проскочили» перехід від одного соціального ладу до іншого?
— Я не просто «проскочив», а й зовсім непогано влаштувався. Я — людина наївна, живу сьогоденням. Мене не так хвилює, що відбувається в соціальному значенні. Я малюю картинку, а потім думаю, куди її дівати. Я зараз малюю яку-небудь роботу, сканую її й відправляю одночасно до Парижа й Нью-Йорка. Якщо там не надрукують, відправляю до Москви.
— А ви впевнені, що малюнок обов’язково виявиться смішним?
— Ніколи не впевнений. Це стає зрозуміло пізніше. Перший критик — дружина. Вона може сказати: «Що це за дурниці?»
— І ви кладете малюнок до шухляди?
— Ні (сміється). Я їй не вірю. Я людина наполеглива і потім показую всім іншим...
— А в якій країні, крім рідної, вас найбільше люблять?
— У Колумбії, Уругваї. Запрошували неодноразово, але якось не зібрався. Чомусь Південній Америці близький мій гумор і темперамент... Потім — японці. У мене дев’ять медалей із Японії.
Зі мною в 1972 році сталася пригода, рівнозначна диву. Я відправив до Японії поштою свою роботу — і вона дійшла! У мене вже були десятки нагород, але — з соцтабору. А коли я отримав листівку з Японії з повідомленням: «Ваші роботи дійшли» — був щасливий від самого факту.
Зараз це може здатися незначним, але це було перше подолання Залізної Завіси! Вона була абсолютно реальною, сталевою із заклепками! І раптом ця поштова ластівка її перелетіла.
— А що стосується питання «про вічне», ви хотіли б, щоб ваші книжки виходили, як, припустімо, свого часу збірки Ефеля чи Бідструпа?
— На Бідструпа я маю зуб. Колись мене потрібно було «присадити», а оскільки Бідструп належав до соціалістичної партії, його в нас запитали в інтерв’ю: «Чи правда, що вам не подобається Тюнін?» Він підтвердив. Через що мене близько року не друкувало жодне видання. Можливо, він не вдавався у деталі — про кого його запитують? Але факт був.
А що стосується власних збірників: від великої кількості власних робіт мене нудить. Я не сприймаю їх у такому вигляді. А ось у журналах, газетах, коли це все розосередилося — мені подобається.
— Це ефект збірників дотепів або анекдотів. Коли така концентрація жартів — не весело. Але водночас книжки Ільфа та Петрова, Гашека не набридають. Імовірно, різний формат.
— Напевно. Я щиро говорю про себе. І зовсім не кокетую.
За що Сергію Тюніну — окрема подяка. От усе його прикрашає — навіть скромність!
