Підскарбію Бу-ба-бу вже виповнилось... Перефразовуючи його, можна було б скласти такий віршик:
«Роки летять, роки летять...
О, Ірванцю вже шістдесят!»
Певно, я (і не лише я) сприймаю Ірванця передусім як поета. Хоча він також прозаїк, драматург, публіцист, перекладач... Але заглядаючи у Фейсбук, майже кожен день знаходиш свіжий вірш Ірванця, де він влучно й іронічно реагує на українські та й на світові реалії. Іноді складається враження, що без віршописання цей автор жити не годен.
Пригадується уже «стара», добра «класика» від Ірванця з бу-ба-бістських часів — «Айне кляйне нахтмузік», «Любіть!..», «Депутатська пісня»...
Зрештою, всі бу-ба-бісти розпочинали як поети.
Про групу Бу-ба-бу хтось щось чув, хтось щось знає. Одні згадують цю формацію незлим тихим словом. Інші — злим. На початку 90-их Бу-ба-бу гриміло на просторах нашої юної держави, було на устах літературної та навкололітературної публіки.
Хоча знаність та впізнаваність бу-ба-бістів дещо перебільшена. Як загалом і знаність української літератури в широких українських народних масах. Наведу один приклад. Якось приїхала в нашу Острозьку академію міністерсько-освітня перевірка. Отож, яко проректор, спілкуюся з перевіряльниками, про те, про се балакаємо. Згадав Юрія Андруховича, а одна перевіряюча кліп-кліп очима: хто це такий? Потім каже: я ж біолог, воно мені ні до чого. Інша перевіряюча (філолог український!) рече: щось я таке чула. Називаю прізвище Ірванця. «О, — говорить перевіряюча-філолог, — воно мені знайоме». І пригадує матір бу-ба-бістського підскарбія. Перевіряюча, виявляється, вчилася в Рівному (тоді ще — Ровно) і пам’ятає маму Ірванця.
ФОТО З АРХІВУ «Дня»
Коли я оповів цю історію підскарбію, він сказав: а що тут такого, у нас відомими письменниками стають тоді, коли їхні твори включають до шкільної програми.
Бу-ба-бу яко феномен лишився в минулому — але міф бу-ба-бістів живе.
У моїй бібліотеці є книга «Бу-ба-бу. Вибрані твори», що вийшла в ще в 2007 р. Її підписали мені всі троє бу-ба-бістів, що зібралися разом у Острозі в 2008 р., щоб відзначити Ірванцевий день народження. Так ось Ірванець підписав мені цю книжицю таким чином: «Петре Михайловичу! Бу-Ба-Бу безсмертне. І ти ще знаєш. Щиро твій — Сашко Ірв.» У цьому підписі якраз і маємо такого собі екзистенційно-іронічного Ірванця.
Кожен із бу-ба-бістів уже не один рік іде своєю дорогою. Та й іпостасі цієї трійці не такі подібні, як видаються декому. У Андруховича є щось галицько-статечне (певно, від благословенних часів Австро-Угорської монархії). Однак через цю статечність проривається дивацьке, іронічне, балаганне... Не забуваймо: імперія Франца-Йосифа виносила в своєму лоні і фрейдів, і мазохів, і чапеків. Зрештою, кого вона тільки не виносила? Віктор Неборак ще більше статечний, аніж Андрухович. Навіть дивуєшся, як то він у ту бу-ба-бістську формацію потрапив. Чи, може, ця статечність — просто гарна маска? Проте Ірванець геть здемаскований. А ще — іронічний, анархічний. Не всім це подобається. Та й що? Одного разу почув від нього: «Я намагався жити так, як мені хочеться». Я б додав: «І писати — теж».
Ірванцю подобається мій дещо іронічний поділ українських інтелектуалів на ґрунтівців і ґрантівців. Для нього ґрунтівці — це «восточники» і є у їхній душеньці біс москвофільства. Тягнуть вони нас (вільно чи невільно) до Росії-матушки. ...А ґрантівці — «західники».
Одвічна українська біда — розполовинення нашої Неньки.
До речі, про це розполовинення в Ірванця є цілий роман «Рівне/Ровно», який перекладений кількома мовами, виданий за кордоном та і в нас перевидавався нераз. Щоб зрозуміти той твір, треба хоч трохи пожити в Рівному. У цьому місті чітко простежувався (навіть у недалекі минулі часи) поділ на бандерівську (націоналістичну) і совкову частини. Чому це так — окрема розмова. Принаймні, в інших містах Заходу України (та й, певно, Сходу) такого різкого поділу немає. Це і знайшло відображення в романі. Хоча не тільки це і не лише рівненські (ровенські) реалії.
Одного разу в цьому місті зі мною та Ірванцем трапилася пригодка. Сиділи ми на лавочці біля такого шедевру скульптурного мистецтва, як пам’ятник воїнам-афганцям. До нас підійшов якийсь рускоязичний таваріщ, щось запитав. Дали йому відповідь державною мовою. Після цього таваріщ обматюкав нас на вєліком і могучєм, ще й пообіцяв пристрелити.
І не кажіть, що «Рівне/Ровно» антиутопія. Реалізм!
Антиутопія, певно, інше.
Якось на одних виборах до місцевих рад я з Ірванцем їхав до того самого Рівного/Ровного. Під час поїздки з’явилася маса ідей. По-перше, висунути Ірванця кандидатом на рівненсько-ровенське мерське крісло. По-друге, у передвиборній програмі записати такі пункти: назвати Рівненський державний гуманітарний університет (РДГУ) іменем Уласа Самчука, Рівненський аеропорт — Аеропортом Ніла Хасевича, а ще побудувати парк культури й відпочинку Бульба-Боровець-ленд (типу Діснейленду).
Знали ми: цього не буде. Ні Бульба-Боровець-ленду, ні Аеропорту Ніла Хасевича, навіть РДГУ не ризикнуть надати ім’я Уласа Самчука...
Зрештою, в Ірванця є повість-антиутопія «Очамимря», в якій багато чого передбачено. І — роман, який можна назвати ретроантиутопією. Це — «Харків. 1938», де перед нами постає така собі національна й водночас соціалістична Україна міжвоєнного періоду. Але хіба сучасна Україна не постала яко гібрид національного й соціалістичного, що потім переріс у олігархічний капіталізм?
Після «Харкова 1938» Ірванець хотів написати іронічний роман про 30-ту річницю Незалежності України. Чи напише? Адже після останніх президентських виборів наша реальність стала вже такою іронічною — що далі й нікуди.
А ще Ірванець має дар передбачення. Як на мене, одним із його творів-передбачень є «Хвороба Лібенкрафта». Лібенкрафт — сила любові (так воно з німецької). Ірванець писав цей твір, ніби заглядаючи в наше майбуття. Прочитайте чи перечитайте «Хворобу Лібенкрафта». І мимоволі у вас з’явиться думка, що автор описує наші нинішні пандемічні реалії.
Певно, можна ще багато сказати про Ірванця та його творчість. Але не будемо забирати хліб у літературних критиків і літературознавців. А нині побажаємо ювіляру в чисто ґрунтівському дусі: з роси та води!
