Невідомість часто лякає. Особливо коли йдеться про рідних, новин від яких немає місяцями чи роками. Закон називає таких людей зниклими безвісти. Як і де їх розшукати, як отримати бодай якусь інформацію про ймовірне місце перебування — загалом така процедура законодавчо більш-менш виписана. Стосовно людей, зниклих у зоні бойових дій або на окупованій території, такий механізм прописує новий законопроект №5435 «Про правовий статус осіб, зниклих безвісти», котрий нещодавно група народних депутатів зареєструвала у Верховній Раді.
«Як і поранені, хворі, позбавлені волі та загиблі, зниклі безвісти є постраждалими від конфлікту особами й мають право на повагу та захист. Проте цій категорії приділяється недостатньо уваги, — йдеться у пояснювальній записці. — Законопроект закріплює право осіб знати про долю своїх зниклих родичів, визначає процедуру розшуку людей, зниклих безвісти, від подання заяви про розшук і до його припинення».
ПОШУК БЕЗ СТАТИСТИКИ
Цим законом держава бере на себе більше зобов’язань щодо розшуку осіб, зниклих безвісти, і для родичів це є шансом покласти край невідомості. Так, відповідно до законопроекту, в Україні має запрацювати комісія з питань осіб, зниклих безвісти, яка координуватиме обмін інформацією та пошукову діяльність. Зараз ці функції розпорошені між державними інституціями та низкою громадських ініціатив.
Також передбачається створення Єдиного реєстру даних про зниклих осіб. Наразі офіційної статистики не існує. Наприклад, у громадських об’єднань є різні дані щодо кількості зниклих цивільних — від 300 до 1500 осіб. У Міжнародному комітеті Червоного Хреста зауважують, що це число може сягати кількох тисяч людей. Якщо об’єднати ці дані в одну базу, держава матиме більш-менш загальну картину, відповідно — чіткіше реагуватиме на запити громадян, які шукають своїх родичів.
Крім прогресивних положень, законопроект має недоліки. Перший стосується соціального захисту родичів зниклих осіб — це пропонували вписати у закон представники громадськості. «Держава мала б призначати родичам певну допомогу чи пенсію, доки не будуть знайдені зниклі безвісти. Також ми пропонували встановити низку майнових та немайнових прав для зниклих осіб. Наприклад, опіку над майном, бо часто родичі звертаються з питанням, що можна робити з ним на час відсутності людей. Ще один пункт стосувався збереження місця роботи для зниклої особи», — пояснює Альона Луньова, координаторка правового напряму громадської організації «Восток-СОС».
Правники сподіваються, що ці важливі деталі можна буде прописати під час внесення правок до закону в ході першого та другого читань у сесійній залі.
Ще один недолік законопроекту стосується комісії з питань осіб, зниклих безвісти. Наразі планується, що це буде щось на кшталт координаційного штабу, тобто засідання відбуватимуться час від часу. Активісти наполягають: це має бути постійно діючий орган, який прийматиме заяви від родичів, вноситиме їх до реєстру та перевірятиме, як ведуться пошукові роботи.
«Зараз розшуком цих людей займається Національна поліція. Це означає, що коли особа зникла у зоні бойових дій чи на окупованій території, поліція нічого не може з цим робити, — продовжує Альона Луньова. — Адже розшук ведеться так само, коли людина вийшла у капцях у Києві й не повернулася додому. Проте пошуки особи, зниклої у ході бойових дій, вимагає інших методологій».
НЕДЕРЖАВНІ СТРУКТУРИ — ЦІННИЙ СОЮЗНИК
Якщо ці зауваження не врахують у підзаконних актах, механізм не запрацює належним чином, підкреслюють правозахисники. Наразі система пошуку зниклих безвісти працює неефективно. Часто реєстрація у поліції заяви родичів не має жодного продовження, такі звернення навіть не вносять до Єдиного реєстру досудових розслідувань — зокрема, коли до зникнення причетні українські військовослужбовці.
«Це питання ненасильницького зникнення, що потребує внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу, бо людина не просто кудись пішла, а опинилася під владою держави чи державних агентів, військових зокрема. Про це нас часто запитують, коли родичі зниклого підозрюють, що до цього причетні військові, — зауважує Альона Луньова. — Часто родичів зниклої людини, які приносять заяву до поліції, перенаправляють до військової прокуратури, а звідти — знову до поліції».
Тому громадяни частіше звертаються до громадських ініціатив, котрі консультують, що робити, щоб кримінальне провадження врешті відкрили і встановили статус потерпілої особи. Таким чином, громадськість володіє не менш важливою інформацію про зниклих безвісти, ніж державні структури. Тож ще одне зауваження юристів — громадські активісти мають увійти до Комісії як повноправні члени, а не на засадах консультативного органу, як прописано у законопроекті.
«Громадські та міжнародні організації, дотичні до розшуку осіб на непідконтрольній території у тому числі, мають значно більше інформації, ніж державні органи, — додає Альона Луньова. — Недержавні структури будуть цінним союзником для державних, бо ми працюємо у багатьох містах, зокрема й на окупованій території».
