Запрошення «Дня» до полеміки щодо проблем сучасної школи продовжує викликати в наших читачів великий інтерес. Сьогодні ми друкуємо кілька відгуків, серед яких особливо цікавим нам видався лист І. Котик із Київської області. Автор пропонує всім нам подумати не просто над удосконаленням навчання в школі, а пов’язує проблеми освіти з вихованням ціннісних орієнтирів, з пошуком найоптимальніших методiв пристосування майбутніх громадян країни до змін у нашому суспільстві — як позитивних, так і негативних. Утім, сподіваємося, що кожен лист, надрукований на цій сторінці, викличе резонанс у наших читачів. Тож чекаємо ваших листів із поміткою на конверті «Школа». Не забувайте пропонувати й свої теми для читацької дискусії.
Вважаю корисним і своєчасним зупинитись на аналізі деяких проблем функціонування сучасної загальноосвітньої школи. Бо й справді, надто вже зациклилися ми на різноманітних політичних технологіях, стосунках з МВФ, соціальних негараздах. Відшукуємо винних, заклопотані власним виживанням, боїмося майбутнього. Що ж удієш: опинилися в таких умовах... Але ж, люди добрі, час невпинно спливає, а з ним і можливості, які мали би бути реалізовані, й шанси, що не повторюються, коли вчасно не скористатися. А ще як подумаєш, чим це загрожує в майбутньому...
Цікаво простежити, наскільки вдало сучасна школа зуміла адаптуватися до несподівано жорстких, парадоксальних, не завжди логічних суспільних реалій, наскільки осмислено підійшла до проблем сьогодення.
Кажуть, радянська система освіти була доволі ефективною. Виховання через колектив характеризувалось як успішне. Піонерська та комсомольська організації впевнено сприяли формуванню «високих» морально-етичних норм поведінки. Ідеологічна база була різнобічно обгрунтованою й здавалась досить логічною. Тобто слід говорити скоріше про те, що школа досконало виконувала суспільне замовлення. Але ж сьогодні ми знаємо, які значні вади мав тогочасний суспільний устрій, вади об’єктивні. Система не витримала випробування часом. Логічно звучить твердження, що й освітньо-виховний процес, відповідно, також мав концептуальні вади, яких, зрозуміло, слід позбуватися. Насамперед це стосується проблем ціннісних орієнтацій, усього, що формує світогляд людини.
Адже ми начебто будуємо демократичне суспільство. Ідея в нас така. Як вона реалізується на практиці — це окрема тема для розмови. Сама ж ідея демократії передбачає звільнення людини від авторитарного тиску, свободу вибору, пріоритет прав людини над правами держави. Тобто цінність свободи особистості є домінуючою. Згідно із простою логікою, поняття «добро» в новій інтерпретації включає передусім усе, що є корисним для окремої конкретної особистості, сприяє її індивідуальному розвитку, реалізації її внутрішнього потенціалу. Відповідно, «зло» — це те, що гальмує природне прагнення людини до свободи й саморозвитку. По-моєму, такий підхід не суперечить навіть законам Біблії, і це також може бути критерієм істини.
Отож чи відповідає колишня радянська система освіти й виховання стержневим принципам демократії? Звісно, ні! Адже тоді існували зовсім інші критерії виміру «добра» і «зла». Добром вважали здатність беззастережно підкорятися зовнішньому авторитету — партії, комсомолу, державному чиновникові, Повному зібранню творів Леніна... Лише загальновизнаний канонічний авторитет мав право вирішувати, що добре для людини. Останній залишалося тільки вдячно сприймати готову інформацію, беззастережно підкорятись, не піддаватися сумнівам і вірити. Відповідно, вважалося «злом», коли людина сама бажала визначати для себе ієрархію цінностей.
Погодьтеся, в певний історичний (попри всі свої недоліки, конструктивний) момент виникла об’єктивна необхідність змінити ціннісні орієнтації буквально на діаметрально протилежні за своєю внутрішньою суттю. Постає питання, наскільки успішно справилась із цією проблемою саме наша школа? Які нові цінності та ідеали пропонуються дітям, які аргументи використовуються, щоб переконати їх у доцільності, виправданості таких нових цінностей.
Щоб відповісти на це справді непросте запитання, потрібно проаналізувати деякі моменти життя сучасної школи в контексті порушеної проблеми. Насамперед, слід зазначити: наші діти зростають далеко не в тепличних умовах, а в українському суспільстві, з усіма його вадами — тотальною бідністю, фактичним безправ’ям більшості, неадекватним суспільним розшаруванням, фрустрацією. Усе це із часом породило мотиваційний вакуум стосовно шкільного навчання. Дійсно, не існує жодної залежності між рівнем освіченості людини та її статками. Колишні двієчники, не обтяжені стереотипами виховання, процвітають у матеріальному світі. Натомість чемні, слухняні відмінники нерідко падають на самісіньке дно життя. Учитися так нелегко! А головне — навіщо? Упевнена, таке запитання виникає в голівках наших дітей аж надто часто. До речі, диплом можна купити — і то не новина.
Така ситуація — закономірний результат недолугої адаптації школи до нових суспільних реалій. Не виправдано все спихати на об’єктивні проблеми перехідного періоду або на низький рівень громадянської свідомості. Адже хіба не можна було вчасно налаштувати навчально- виховний процес на формування нової системи більш життєздатних ціннісних орієнтацій, на формування нового способу реагування?
Наприклад, учити діток іще з малих років, що ці завдання, які поставить перед ними доросле життя, зазвичай, мають не одне, а кілька правильних вирішень, що іноді потрібно йти на виправданий ризик, а не чекати готових рецептів. Уже давно слід звільнити діток від специфічного чорно-білого бачення світу (корисна якість для вчорашньої ідеології). Помічати весь «спектр кольорів» в аналізі будь- якої ситуації — саме тут криється головна передумова формування критичного мислення. Адже нині багато нарікають, наскільки легко маніпулювати українською спільнотою. Отож, дійсно, є така проблема, і її потрібно розв’язувати. Треба навчити діток іще змалку бути критичними в оцінці позицій інших людей і своєї власної.
Я не проти українських традицій, звичаїв, обрядів, які масово пригадуються і заново запроваджуються. Проте... діти хочуть бути сучасними. І стають сучасними, «розкомплексованими», тільки на свій розсуд, так, як легше. Тобто комплекси, власне, залишаються, і страх майбутнього залишається. Це спричиняє такі форми поведінки, що тримайтеся...
У широкому розумінні, я б хотіла поговорити про доцільність та актуальність запровадження в навчально-виховний процес, власне, практичного підходу. Надто вже домінує теорія. У школах культивується, умовно кажучи, теоретичний інтелект. Цей феномен легко можна пояснити на прикладі такої собі молодої особи, котра здатна вирішити найскладніші задачі з математики, але не здатна заробити мізерні копійки на прожиття, прорахувавши деякі можливі варіанти. Отож шляхом орієнтації на формування практичного інтелекту школа зможе поступово заповнити мотиваційний вакуум стосовно навчання. Адже теоретичні знання, обтяжені здатністю до практичного переосмислення реальності, дадуть змогу освіченій людині впевнено почуватися в ситуації реального суспільного життя. Коли знання дають значні переваги, є шляхом до успішності й конкурентоспроможності, тоді не може виникати питання про доцільність отримання гарних знань.
На мою думку, існує ще одна велика проблема, зокрема, в плані формування нових ціннісних орієнтацій. У наших школах рідко зустрінеш таке явище, як володінням учителем психологічним аналізом. Зазначу, я не веду мову про елітні школи, окремих талановитих учителів, які завжди були і, впевнена, будуть. Маю на увазі загальну тенденцію. Зрозуміло, в радянські часи ні про який психологізм не варто було й вести мову. Адже здатність до тонкого психологічного аналізу могла легко розколоти ті штампи та ідеологічні орієнтири, якими жила школа, і не лише вона.
Проблема не лише в тім, що в наших школах немає такого предмета — психології. Найчастіше проблема в ...особистості сучасного масового педагога. Звичайно, наперед треба сказати про низькі тарифні ставки педагогів, про їхнє злиденне існування на межі виживання. Це складна соціальна проблема, далека від вирішення, хоч закриває собою й деякі інші речі, які також мають рівнозначну вагу. Насамперед, нерозкрите питання про особистісні якості новітнього педагога, про те, наскільки вдало він переорієнтувався, переосмислив нові реалії. Чи відрізняється чимось стан його свідомості від масової свідомості теперішньої української спільності? Погодьтеся, дуже сумнівно, що відрізняється. Але ж, коли масова свідомість змінюється повільно та її хід важко передбачити, то психологічну трансформацію педагогів реально можна скоригувати шляхом виваженого підходу до цієї проблеми з боку вузів.
Упевнена, суть не в тому, щоб старі штампи замінити на нові, готові моделі поведінки, на які діти мали б орієнтуватися. Скоріше, шлях до формування нових світоглядних переконань простягається через здатність людини до психологічного, критичного аналізу себе в цьому світі. Ось що потрібно вміти виховувати. Тим менше протиріч буде між батьками та дітьми, вихователями та вихованцями, школою та життям.
Не викликає сумніву, суспільство впливає на школу. На сьогодні — не найкращим чином. Але ж і школа мала би впливати на суспільство. Цей вплив реально можна зробити дуже прогресивним і цілеспрямованим. Причому найбільша цінність криється в тому, що школа здатна багато в чому прискорювати й коригувати процес трансформації громадянської свідомості. Радянська система виховання залишила по собі багато штучно сконструйованих дефектів свідомості. Як кажуть, клин клином вибивають. Тому й боротись із цим потрібно спеціально осмисленими методами в спеціально організованому середовищі.
Колись Ф.Ніцше сформулював утішну для нас думку: «...потрібно мати в собі хаос, щоб народити танцюючу зірку. Кажу вам: у вас ще є хаос!»
І. К. КОТИК,
Київська обл., Ставищенський район,
село Розкішне
