Демонстрація на каналі ICTV дебатів Альбера Гора і Джорджа Буша-молодшого в рамках президентської кампанії викликала багато відгуків читачів «Дня». Нагадаємо, що третій тур дебатів відбудеться 17 жовтня (в ефірі ICTV — 18 жовтня). А ми публікуємо сьогодні статтю Любові КОВАЛЕВСЬКОЇ, у якій через розповідь про телеведучого дебатів — Джима Лерера — піднімаються дуже актуальні для України питання взаємовідносин у тріаді влада — преса — суспільство.
Особливий інтерес до виборів у США в усьому світі і природний, і неприродний.
Перше — пов’язано з бажанням мати уявлення про Америку чи з потребою знати її.
Друге — з невеликим парадоксом, який і породжує деяку недовіру до демократичної держави.
Американське суспільство з його демократичними цінностями та стратегією розвитку як головної цінності й мети суспільства і держави, яка є виконавцем делегованих суспільних функцій, не боїться зміни влади, воно знає плюси і мінуси, силу і слабкість як демократів, так і республіканців, масштаб особистостей їхніх лідерів, як знає і те, що наступність У ВНУТРІШНІЙ ПОЛІТИЦІ країни буде збережена при будь-якій владі.
Українська держава з її апаратом виконавчої влади — самостійний політичний гравець, що ніби- то й не несе відповідальності за виконання чи невиконання зобов’язань перед суспільством, яке ототожнює себе з державою і не усвідомлює необхідності поділу функцій, необхідності участі (громадянство). Іншими словами, держава знаходиться в повній безпеці від власних громадян, від їхнього контролю і протесту, що й робить її самостійним гравцем, який претендує на владу і відправляє владні функції заради самої влади, гравцем, який «приватизував» і право, і права громадян, їхню незалежність та волю, який дозволяє маніпулювати «волевиявленням», направляти в потрібне русло. Тому при зміні влади завжди існує можливість зміни режиму влади. І ні про яку послідовність говорити не доводиться.
Як відомо, республіканці правили країною набагато більший період. На мій погляд, така суспільна перевага була обумовлена Другою світовою війною і післявоєнним «холодом». Республіканці і дотепер наголошують на військовій силі як факторі стабільності. Причому в часи протистояння США і СРСР їм було легше зберігати баланс миру при балансі військових сил, усе було розкладено по поличках, як чорне і біле, зло і добро, і ніяких тонкощів просто не виникало. Демократи наголошують на розширенні довіри, вбачаючи в ній більш надійну гарантію стабільності у світі, ніж ядерна міць. І ті, й інші мають підтримку в суспільстві. Але американські громадяни знають і інше: саме під час виборів вони можуть «дотиснути» кандидатів у президенти, домогтися серйозних суспільних послаблень, послабити державний тиск (активне громадянство) — змусити кандидатів завчасно вписати в програми свій варіант вирішення соціальних проблем. І не сумніваються, що програма буде виконана після обрання. За виконанням обіцянок суспільство стежить наполегливо і принципово через ЗМІ. І обов’язково пригадає на чергових виборах усі відступи. Дебати саме і дозволяють порівняти різні варіанти вирішення одних і тих самих проблем. Тому американці чекають не шоу (їх досить було під час виборчої кампанії), а сухої конкретики.
Українцям така конкретика здалася нудною. А даремно... Адже це також черговий прояв пасивного громадянства. Чекали «рішення» міжнародних відносин з обов’язковим згадуванням власної країни. Не довелося.
І все ж таки інтерес інших країн до виборів у США обумовлений саме НЮАНСАМИ ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ, що прямо залежать від того, хто знаходиться при владі — демократи чи республіканці (доки!). І в цьому, на мій погляд, СЛАБКІСТЬ Америки як стратегічного гравця на світовій політичній арені. Ні, різкої зміни пріоритетів, як правило, не відбувається, але сукупність дрібних розходжень — нюансів — ОБОВ’ЯЗКОВО ПРИВОДИТЬ до збільшення протиріч між країнами (не плутати з протиріччями інтересів). Словом, «нюанси співають романси».
Уся передвиборна кампанія (а не стільки дебати) і дозволяє відчути «мелодії і тональність» майбутніх відносин.
Але «своя сорочка ближча до тіла» — перевага віддається внутрішнім проблемам, що абсолютно природно для громадянського суспільства.
Тому Україні навіть некоректно гадати про відношення Америки з позицією об’єктивно нерівноправного партнерства: насамперед через нерозв’язаність українських внутрішніх проблем (громадянське суспільство — ринкова економіка — демократична держава, саме в такій послідовності, а не навпаки). При будь-якому американському президенті відношення буде адекватним нашим реформам у форматі названої тріади. Представницькі відносини — усього лише красива обгортка порожнечі, але служить для наповнення відносин конкретним змістом.
У дискусіях політиків завжди важлива третя сторона — ведучий. Він не повинен «викликати алергію» насамперед у американських громадян і, як наслідок, — у претендентів на посаду глави держави, тобто вони повинні довіряти його особистісним і професійним якостям. Про такі ж якості претендентів мова на дебатах не йде — вони відомі, і тому перехід на особистості (як у нас) просто неможливий, тому що може стати кінцем кар’єри для політика.
Жоден з «дебатистів» не знає питань заздалегідь (у нас би знали!), але вони, безсумнівно, вгадують тематику дискусій, знаючи повсякденні проблеми суспільства. Немає сумніву й у тому, що досконало знає ці проблеми й ведучий. Тому несподіванок, як правило, не виникає.
Ще одна важлива деталь: журналіст повинен бути нейтральним у суперечці кандидатів — оцінює суспільство, а не ведучий, в іншому випадку він буде нав’язувати особисту оцінку (дуже актуально для нас). Цьому сприяють і жорсткі часові рамки для відповідей. Тому ведучий не тільки має право, але і зобов’язаний, без усякого пієтету, обірвати А. Гора чи Дж. Буша, якщо ліміт часу вичерпаний. Це виключає говорильню і сприяє розмові по суті.
І все ж таки найголовніше в тому, що ведучий є «довіреною особою» американців. На цій суспільній довірі ґрунтується й довіра Буша і Гора, а не на збігу симпатії до ведучого. Ім’я цiєї довіреної особи — Джим Лерер.
...Я познайомилася з ним у Вашингтоні в 1991 р., ставши лауреатом Міжнародної жіночої премії «За мужність у журналістиці». Тоді Джим Лерер тільки що відзначив 15-річчя асоціації, що називається «The MacNeil/Lehrer. NEWSHOUR» і знаходиться на Бродвеї в Нью-Йорку.
Роберт МакНейл — громадянин Канади, колишній кореспондент Ен-бі-сі (Америка) та Бі-бі-сі (Англія).
Джим Лерер — колишній моряк, ветеран-репортер і редактор газети в Далласі.
Вони познайомилися в 1973 р., скоріше відчули один одного, ніж усвідомлено потягнулися один до одного. Але взаємна симпатія, що переросла у взаємоповагу і дружбу, привела їх на ТБ у Далласі, у місцеву студію KERA. Їхня перша спільна вечірня програма «Robert MacNeil Report» вийшла 20 жовтня 1975 р. і тривала 30 хвилин. У її назві — тільки ім’я Роберта, на той момент більш досвідченого журналіста, профі. А якщо врахувати ще і невід’ємну рису американського суспільства — суперництво індивідів, то можна зробити перший висновок про особистість Джима. Але саме ці якості — прагнення до професіоналізму, почуття честі і відсутність заздрості до досвідчених, відомих колег-журналістів, вірність дружбі і громадському обов’язку — менш, ніж через 10 років, поставили його в один ряд не тільки з Робертом МакНейлом, але й іншими відомими журналістами. І в програмі з’явилося два імені «The MacNeil/Lehrer Report».
У 1983 р. у Нью-Йорку вони стали випускати спільну програму «Новини години». Це була перша програма національних новин, що торкалася всіх сфер життя суспільства — права і медицини, прав жінок і бізнесу, сільського господарства і політики, освіти і т.д. Вони ввели в практику дипломатичні репортажі і стратегічні дослідження. Зробили відеоряд яскравим, змістовним, значимим (а не ілюстрацією думки, як досить часто буває в нас). Контактували з найрізноманітнішими журналістами Америки, піклуючись про якість новин, а не про власну популярність.
Ось чому їхні новини помітили і популярність прийшла разом з повагою як само собою зрозуміле.
Джим і Роберт показали, як два (!) журналісти рівноправно, дружно, солідарно, без особистих амбіцій і конкуренції можуть робити програми новин, у яких головне — ПОВНОТА ПОДІЙ в країні, a потім і в світі, а також ЗНАЧИМІСТЬ ПОДІЙ (новин) для громадян Америки.
...Одна з найважливіших суспільних проблем була ключовою і під час дебатів. Джим Лерер поволі знову і знову повертав до неї А. Гора і Дж. Буша. Це проблема старіння суспільства, при якій старі люди (одна десята населення) виявляються біля межі бідності, у тому числі через послаблене здоров’я й дорогі ліки.
Фармацевтичним компаніям це вигідно: зростання попиту на ліки збільшує прибуток. І вони вже підрахували бариші на перспективу (до середини століття число старих у США подвоїться).
Уряд Клінтона і раніше намагався знайти компроміс з фармацевтичними компаніями, наполягаючи на тому, щоб вони знизили ціни, надали знижки добровільно. Компенсувати збитки частково вони зможуть за рахунок збільшення обсягу продажі. Решту компенсує держава через систему приватних страхових організацій чи окрему програму державних субсидій. Але проблема залишилася невирішеною.
Протиріччя між приватними і суспільними інтересами і цілями — також невід’ємна риса американців. Саме перемога суспільних інтересів, на мій погляд, викликала небувалу суспільну активність і, як наслідок, небувале зростання економіки у період правління Клінтона. Республіканці і в часи Буша-старшого, і сьогодні вустами свого представника Буша-молодшого наголошують на приватних інтересах, що досить яскраво проявилося під час дебатів.
Джим Лерер знає, що кандидати в президенти саме під час дебатів змагаються за голоси ТИХ, ХТО НЕ ВИЗНАЧИВСЯ, серед яких дуже багато пенсіонерів, що чекають не обіцянок, а чітких і конкретних пропозицій.
Знає ці чекання і свою силу А . Гор: він постійно обходить «проблеми взагалі», його програма деталізована, усе підраховано (над чим і жартує Дж. Буш, нагадуючи про пристрасть суперника до цифрових нетрів і калькулятора). Але Гору легше бути конкретним.
Більш того, «дебатисти» привселюдно ділять надлишки бюджету (профіцит). Але ділять по-різному.
Буш пропонує повернути надлишки населенню у вигляді значного зниження податків ($1,3 трлн.). Гор теж планує полегшити податковий тягар (податки в США круті у буквальному значенні), але ненабагато ($0,5 трлн.), а інше направити на соціальні програми (тих же пенсіонерів), на охорону здоров’я й освіту (державна захиріла і відстає від приватної, але не всі американці можуть оплатити навіть свій загальноосвітній рівень), на погашення національного (внутрішнього) боргу. Гор вважає, що зниження податків за Бушем вигідно 1% багатіїв — вони одержать по $10, а бідні — 1 цент. І весь сенс повернення зникає.
Буш відповідає: Гор хоче породити нових бюрократів, тому що потрібно створювати орган, що буде розподіляти надлишки. А він пропонує людям живі гроші (кеш, кеш неодноразово повторює Буш). До того ж зменшення соціального податку дозволить людям частину цих коштів покласти на свій персональний рахунок і самим розпоряджатися грошима.
Погодьтеся, що тема актуальна і для України, а пропозиція не може не викликати інтерес не тільки в американців, але і в українців. Хоча нам і не до надмірностей. Але вона б дозволила й українським пенсіонерам власноруч і відкладати «на смерть» (так у нас звучить) і сплачувати рахунки, а не вибивати субсидії і подачки, увесь час перебуваючи в принизливому стані. Але тут потрібна гарантія, що держава наша в черговий раз не вкраде старечі заощадження.
Проблема українського суспільства не менш важлива, ніж американського. Але ми вхолосту крутимося навколо мертвих фраз — «середній прожитковий рівень», «межа бідності», «споживчий кошик», тому що все це не про наших старих. Але якщо сьогодні діти зраджують батьків і матерів з політичних міркувань (розумом не вийшли), вважаючи їх «баластом» (фейсом не вийшли) на шляху до європейського процвітання (у калошах тупотять), такі діти самі будуть зраджені…
Замітки про десятидоларові пенсії не можуть служити ані фактом громадянського занепокоєння, ані фактом суспільного контролю. На ці гроші не можна жити. І не можна вмерти. Саме безвихідь переводить старих у розряд «тих, хто не визначився». Саме розпач — у розряд протестного електорату і навіть у змовники. Але суспільство не тільки не підтримує їх, воно мовчить. І не тільки тому, що в нас немає свого Джима Лерера...
...Разом з Робертом МакНейлом він постійно працював над вдосконаленням і навіть облагороджуванням формату новин (а не над облагороджуванням проблем). Серія передач «Запрошення» за участю яскравих особистостей (а не начальників) підспудно підготовляла ПЕРСПЕКТИВУ НОВИН, визначала стиль програми.
Ніякий досвід не пройшов для нього даремно. У тому числі і досвід одержання освіти і проблем освіти, що гостро постають сьогодні в Америці. Він народився і виріс в Канзасі. Одержав АА ступінь у Вікторія коледжі, ВА ступінь (бізнес- адміністрування) в Університеті Міссурі.
До служби в морських військах з 1959 по 1966 р. працював у Далласі політичним коментатором у «The Dallas Morning News», колумністом у «The Dallas Times-Herald», а в 1968 р. став її редактором. Ще в школі журналістики Університету Міссурі одержав медаль Пошани. А загалом в нього більше 30 нагород, у тому числі кілька Еммі, нагороди Джорджа Фостера, Клуба критиків ТБ та інші.
Washington Journalism Rеvіеw’s назвав «Новини години» кращою національною програмою ділових новин, а Геллап — самою доступною програмою новин в Америці.
По Джиму Лереру теж можна вивчати історію США, і не тільки в політичному плані, але й в економічному. Допомагають йому і спонсори. Добре, що темпи економічного розвитку дозволяють, а в бюджеті — істотні надлишки. Але так було не завжди.
Я вже називала в попередній статті («День», 7 жовтня) один з наслідків «холодної війни» для Америки — дефіцит бюджету в $147 млрд. на 1986 р. Але Білл Клінтон прийняв естафету від Дж. Буша-старшого і спадщину від республіканців і «постхолоду» у вигляді дефіциту бюджету вже у $290 млрд. і близько 10 млн. безробітних (1992 р.). За вісім років уряд Клінтона не тільки ліквідував дефіцит і звів безробіття до мінімуму, але і домігся небувалих економічних успіхів. Дж. Буш вважає, що в цьому заслуга громадян Америки, а не демократів. А. Гор не тільки не применшує заслуг громадян, але і вважає, що вони заслужили краще життя, ніж мають зараз. Він робить ставку на середній клас, на благополучні родини. Але не згоден з тим, що демократи непричетні до успіхів економіки.
Дж. Буш, як і республіканська партія, дорікає демократам і Гору в тому, що вони не вибудували глобальні економічні відносини на перспективу, занадто багато часу приділяючи режимам у країнах, а не відносинам із країнами як такими (світ і після «холоду» мало змінився).
А. Гор, як і демократична партія (світ — змінився), стоять на позиції терплячого вирощування демократії, залучення країн у демократичні процеси (не важлива міць країни — важливі її наміри), тому що конфлікти інтересів вирішувати простіше й природніше, ніж конфлікти країн як таких.
...Оператор крупним планом показує Джима — майже соромливий вираз обличчя й живі очі співпричетної людини. Не до владних розборок, а до проблем, про які сперечаються два політика в прямому ефірі. Суспільство делегувало Лереру не тільки право голосу і волю слова, але і право ставити питання не тільки другим, але і першим особам держави, які не є в очах громадськості недоторканними священними коровами. І всі троє знають, що мільйони очей співгромадян дивляться НА ОБИДВІ ВЛАДИ з однаковою іронією і сарказмом, без ілюзій і романтизму. І це звичне ставлення американців до своєї влади. Вони живуть своїм життям, людським і, можливо, тому не тільки практичні індивідуалісти, але й наївні ідеалісти.
Влада не втручається в їхнє життя, для життя існують закони. Але американці завжди готові «втрутитися» у дії влади, якщо вони суперечать законам, нагадати про невирішені проблеми і зажадати їхнього вирішення. Саме суспільна думка — моральний закон держави.
Джим Лерер — один з них. А ще він автор ряду книг, одна з яких називається «Ми — мрійники». По іншій — («Viva-Max») був знятий фільм за участю великого Пітера Устінова (син російських емігрантів), якого американці боготворять. Є в нього і кілька п’єс, поставлених у Нью-Йорку й у Центрі Кеннеді у Вашингтоні.
Він одружений. Має трьох дочок. Дружина Кейт теж написала й опублікувала роман «Кращі наміри».
А дебати... Це його добре зроблена робота.
