Живемо в час, коли історична необхідність змушує нас постійно дбати про підвищення статусу освіти, науково-педагогічних знань у суспільному житті, родинному і громадському вихованні. У нашому неспокійному сьогоденні проголошуються значні зміни в освіті, реформування її, багато говорять про вдосконалення методології педагогічних досліджень, утвердження науково обѓрунтованих шляхів розвитку національної системи освіти й виховання. Одні науковці й вчителі твердять про чергову «пробуксовку» освітніх реформ, інші — про кризові явища в цій галузі, треті — про важливі успіхи й позитивні незворотні процеси в ній. Громадськість чекає на солідні педагогічні виданння, які б проливали світло на важливі освітньо-виховні проблеми, явища, що непокоять багатьох громадян країни, насамперед, українську інтелігенцію.
І ось маємо, нарешті, ошатно видану книжку «Енциклопедія освіти». Головний редактор, президент АПН України В.Г. Кремень у зверненні до читачів зазначає, що колектив прагнув створити науково-аналітичне видання, у якому буде «на належному рівні науковості, повноти й доступності відображено багатовимірність сучасних знань про освіту» (стор. 3).
Аналіз видань подібного типу в попередньому столітті свідчить, що перед нами — перше видання першої вітчизняної «Енциклопедії освіти». Тому науковці, вчителі, інші представники громадськості з особливим інтересом вивчають зміст книжки. Вони прагнуть знайти в ній вичерпні відповіді на питання, що треба робити в родинному і громадському вихованні, аби швидше позбутися кризових явищ, наприклад, у моральному, духовному вихованні молоді.
До створення енциклопедії був залучений 291 науковець. Це переважно співробітники АПН України. Книжка містить 133 персоналії, 1039 наукових понять, термінів, явищ, подій тощо. Тут тлумачаться як традиційні, так і нові поняття, терміни, наприклад, «андрагогіка», «елітна освіта», «козацька педагогіка», «інновації в освіті» та ін. У ній подано наукову інформацію з багатьох галузей знань — педагогіки, психології, філософії, історії, мистецтва, етики тощо. Аналізуючи матеріали енциклопедії, можна робити обѓрунтовані висновки про реальний стан і рівень сучасної освіти в європейському контексті.
Читачі енциклопедії збагачуються провідними ідеями міжнародних загальноєвропейських документів про розвиток освіти. Так, у статті «Державна (офіційна) мова» І. Лопушинського наводиться вельми актуальна і цінна наукова інформація. За міжнародними стандартами, ті держави, «де представники титульної нації становлять 70 і більше відсотків від загальної кількості населення», є однонаціональними, моноетнічними державами. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 р., в Україні живуть 77,8% етнічних українців» (стор. 173).
Проте аналіз матеріалів енциклопедії переконливо показує, що чимало науковців достатньою мірою не оволоділи українською національною ідеєю як потужним світоглядним орієнтиром, методологічним засобом розв’язання освітньо-виховних проблем. Частина авторів статей, перебуваючи під впливом педагогіки попереднього авторитарного режиму, однобічно характеризує освітньо-виховні явища лише як соціальні, забуваючи, що вони водночас мають і національний характер. Тому мають рацію В. Андрущенко, В. Лутай, які в статті «Філософія освіти» (та в інших своїх працях) пишуть про український соціум, українську філософію й філософію освіти (стор. 961), про український національний характер, національну психологію, які втілюють у собі й трансформовані загальнолюдські цінності.
Відомо, що терміни «мета виховання», «виховний ідеал» є найважливішими в будь-якій педагогічній системі (К. Ушинський, Г. Ващенко та ін.), однак їм не присвячені окремі статті, а в інших статтях їхній зміст глибоко не з’ясовується. На жаль, в «Енциклопедії освіти» не знайшлося місця глибокому положенню К. Ушинського (чи розкриттю цього положення) про ідеал людини як мету виховання: «Кожен народ має свій особливий ідеал людини і вимагає від свого виховання відтворення цього ідеалу в окремих особах. Ідеал цей у кожного народу відповідає його характерові» (тобто національному характерові. — Ю.Р.) (К.Д. Ушинський. Вибрані педагогічні твори: В 2-х т. — К.: Рад. школа, 1983. — Т.1. — стор.76).
Ідеалам людини-українця (козака, лицаря, захисника Вітчизни та ін.) притаманна насамперед любов до рідної землі, народу, його майбутнього — дітей. Цікаві, науково виважені положення, духовні цінності містить стаття книжки «Любов» К. Журби. Тут розкриваються педагогічний зміст і смисл, високе покликання любові — найвищої духовної сили, здатної плекати серця й душі дітей, знаходити з ними взаєморозуміння, досягти спільних цілей, малих і великих.
Ряд авторів статей рецензованої енциклопедії переконливо обѓрунтовує необхідність реалізації в галузі освіти національних цінностей (рідної мови, культури і духовних традицій свого народу, національного патріотизму тощо). Інша частина науковців (наприклад, В. Киричок у статтях «Ціннісне ставлення», «Ціннісні орієнтації» та «Цінності») навіть не вживає терміну «національні цінності» й не називає їх. Змісту книжки притаманні нерідко внутрішні суперечності. В одних статтях об’єктивно тлумачаться події та явища в радянський період як в основному науково невиважені, заполітизовані й заідеологізовані. В інших — як такі, що варті пошани і є здобутками вітчизняної освіти.
Деякі автори статей видають за позитивні, навіть прогресивні освітні підходи ті, які не мають належного наукового обѓрунтування. Так, у статті «Полікультурне виховання» Н. Миропольська стверджує, що в педагогіці це поняття «характеризує співіснування багатьох культур, жодна з яких не є домінуючою» (стор. 691). Таке полікультурне виховання насправді порушує чимало педагогічних принципів, закономірностей. За браком місця для детальнішого аналізу його наведемо положення відомого російського дослідника О. Джуринського: «У Західній Європі полікультурне виховання на рівні державної політики нерідко розглядається як прояв сепаратизму і загрози цілісності держави» (А.Н. Джуринский. История педагогики. — М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 1999, с. 334).
В енциклопедії не розкриваються фундаментальні ідеї визначних українських філософів і психологів: І. Мірчука, О. Кульчицького, Є. Онацького, Б. Цимбалістого, Д. Чижевського, В. Янова, Я. Яреми та ін., які в своїх працях на європейському рівні з’ясовують національні засади української системи освіти й виховання, її самобутні риси. У статті «Сільська школа» В. Мелешка порушені важливі проблеми надання наукової та матеріальної підтримки навчальним закладам, які в сільських умовах переживають нині один із найскладніших періодів свого функціонування. Цінними є ідеї сучасного педагога М. Хилевич щодо нової моделі сільської школи, за підтримки МОН і АПН України, сприятимуть її ефективному розвитку.
Але у книжці мають місце чимало наукових неточностей, помилок, недоглядів, стилістичних огріхів. З невідомих причин немає окремої статті про газету «Освіта» (про інші педагогічні газети статті є), яка була заснована в 1940 році і вже тривалий час є надійним орієнтиром для широких кіл громадськості з багатьох проблем суспільно-політичного, науково-педагогічного і освітнього життя країни.
У цілому видання «Енциклопедії освіти» свідчить, що перший важливий крок в оцінці та узагальненні результатів розвитку освіти, досягнень вітчизняної і кращих здобутків зарубіжної педагогіки зроблено. Доцільно, на нашу думку, готувати «Енциклопедію освіти» до перевидання, наприклад, у двох томах. У процесі такої підготовчої роботи необхідно домогтися поглиблення методологічних засад висвітлення педагогічних подій та явищ, урахувати допущені вади й недогляди, збагатити реєстр понять, термінів, які тлумачаться. Бажано завчасно написати і опублікувати концепцію створення перевидання «Енциклопедії освіти», провести у ЗМІ, на наукових конференціях, круглих столах тощо широке її обговорення.
