Важко говорити проти загальноприйнятного взагалі, а коли воно ще й демократія, то можна не витрачати сил — браку в захисниках не передбачається.
Я не знаю, як іще, як не «зачароване коло», можна визначити стан України. Хіба що «парадокс».
Чому найпотужніші заклинання — такі, як «Реформи, реформи, реформи!» або «Програма, програма» діють із точністю до навпаки?
Що це так, навряд чи потрібно доводити.
Те, що змін на краще марно сподіватись, грунтовно показано у статті С. Удовика про «Реформи для добробуту» , що побачила світ на сторінках «Дня» №51 від 23 березня 2000 р.
Чому це марно, показано у статті Олександра Кравчука «Номенклатура, як і мафія, — вічна?» у «Вечірньому Києві» №№ 39—41, яка закінчується дещо утопічними (нездійсненними) висновками «Що робити?»: заснування ще кращих партій, знищення (sic!) номенклатури тощо. Тоді як номенклатура й насправді може поступитися вічністю хіба що самій матерії... Отак — не багато й не мало. Але якщо це усвідомити, то правильні висновки майже очевидні. Хто узаконював існуючий розподіл на «СВОЇХ» та «на загальних підставах»? Правильно: Верховна Рада — і законодавчо! Навіть демократично. Чи зрубає вона (Рада) сук, на якому сидить не лише вона, навіть якщо її переобирати щотижня? Тут навіть і експерименту не треба, принаймні жителям України. Чи може Президент скасувати відповідний Закон? Ні, звичайно. Тоді хто може? І чого варта боротьба за таку демократію? Ось тут вона йому й сказала: «Референдум». Уся номенклатурна машина запрацює з власної (!) ініціативи, краще за будь-які заклинання про програми і самоорганізацію (з ринкового хаосу), коли її винагорода з бюджету йтиме окремим рядком у процентах, як наука, освіта, культура, пенсії і т. ін. найпрозорішим чином, а не в мінімальних зарплатах і в умовах особливої таємності. Засобам масової інформації цілком під силу створити таке морально-етичне поле, коли Президент не зможе діяти інакше. Ось яким чином «запускається» увесь державний механізм із автоматичним (само)скороченням та відoкремленням «грошей» від держави.
