На своїх сторінках «День» неодноразово аналізував ситуації, які склалися з ректорами Черкаського та Харківського національних університетів. Тоді свою позицію висловлювали Міністерство освіти, студенти, експерти. Втім, схоже, ректорські епопеї тільки починаються. Подібні до Черкаського та Харківського скандали зараз, наприклад, розгораються в Сумському педуніверситеті та Одеській національній юридичній академії.
Хто може бути наступним і що стоїть за цими конфліктами — у матеріалі нашого читача.
Відомо, як двадцять професорів Харківського національного університету звернулись до міністра освіти та науки України, голови Харківської облдержадміністрації з відкритим листом, у якому вимагали відправити у відставку ректора ХНУ Віля Бакірова. Лист обговорювався на конференції трудового колективу університету — протягом п’яти годин виступали всі, хто бажає. Далі відбулося таємне голосування. У результаті з’ясувалося: із 367-ми делегатів, котрі голосували від усіх факультетів, ректора підтримало 83,4% (306). Проти — 15,5%. (57). Не використано — 83 бюлетені. Недійсних бюлетенів виявлено 4. На запитання, чи можна заявляти у цьому разі про фальсифікацію виборів, самі підписанти дали негативну відповідь. У Черкаському національному університеті імені Б. Хмельницького «ректоріана» (із голодуванням студентів «за» і «проти») триває вже близько півроку. Учасники конференції трудового колективу Одеської національної юридичної академії (ОНЮА) підтримали діяльність Сергія Ківалова й підтвердили його повноваження як ректора юракадемії, обраного трудовим колективом 25 грудня 2004 р. Це, так би мовити, сухі факти, взяті з газет та інтернет-ресурів.
А тепер мої міркування з цього приводу. Дехто вважає, що «думка вищого органу університетського самоврядування виражена, здається, більш ніж переконливо», але мене особисто така «переконливість» не задовольняє. Ми добре знаємо, як цих делегатів підбирають і потім «обирають» і як діє адмінресурс в університетському самоврядуванні.
Дещо відразу кидається у вічі у цій ситуації. По-перше, що таке «конференція» і що таке «трудовий колектив»? Усі ці поняття перекочували до нас з епохи історичного матеріалізму. Хто належить до так званого трудового колективу університету? Мабуть, всі ті, хто має хоч яке-небудь відношення до університету (наприклад, ХНУ нараховує 4 тисячі співробітників, серед них — понад 200 докторів наук і 12 тисяч студентів), тобто формально — чия трудова книжка лежить у відділі кадрів цього закладу. Але питання полягає в іншому: чи всі ті, чиї трудові книжки «лежать» у ВК і ті, хто навчається в університеті, мають право обирати ректора? Ні, права обирати вони не мають, але голосувати «на підтримку» — можуть, і кожен голос тут надто вагомий, саме тому адміністрація так ретельно добирає та «обирає» на факультетах і підрозділах університетів делегатів на збори трудового колективу. На моє глибоке переконання, обирати ректора можуть і мають право лише ті, хто сам може бути обраним — і це принципово! Адже якщо я сам не можу бути обраним, то яке тоді я маю право обирати когось на цю посаду? Певно, що сюди не можуть належати ані лаборанти, ані аспіранти. Інакше голоси лаборантів, студентів та інших так званих «делегатів» від багатотисячного колективу будуть прирівняні до голосів професорів. А це вже — і несправедливо, і недемократично щодо університетської традиції.
Усі наші «ректоріани» починаються з того, що питання про вибори ректора підмінене питанням про «довіру керівнику» або так званим «голосуванням» щодо виявлення найрейтинговіших претендентів на ректорське крісло, й вирішується воно більшістю голосів саме згідно із Законом України «Про вищу освіту» та Статутами університетів. Отже, ні за радянських часів, ні дотепер ректорів не обирали, а лише висловлювали свою підтримку. Тоді, ще за радянських часів, принаймні було дещо чесніше: партія призначала і звільняла, а тепер — МОН не призначає і не відповідає, а ми — не обираємо і теж не несемо жодної відповідальності і як результат — отримали касту «недоторканних».
Що нам сьогодні залишається? Одним — найвище досягнення «демократії» — заслухати черговий традиційний річний звіт ректора та схвалити його відкритим голосуванням (понад 90%) учасників конференції трудового колективу (як це було у грудні 2004 р. у ХНУ); іншим — вже «захисникам» гідності університету, — створити громадський комітет, очолити який, хоч як це дивно, «погодився» призначений ректором проректор із наукової роботи ХНУ (а це вже березень 2005 р.).
Згаданий комітет навіть зорганізував п’ятихвилинну акцію призупинення роботи в університеті; зібрав «на підтримку» майже 1100 підписів (із 4000 співробітників), серед яких — 75 докторів наук і професорів (а решта 125 — де?); долучив сюди відповідні звернення ветеранів Великої Вітчизняної війни, 11-ти академіків і членів-кореспондентів НАН України, а також понад 1000 підписів (із 12 тисяч) студентів. Ось вам останнє слово трудового колективу університету у цій «дивовижній історії» та вся її арифметика…
А ще ж сам ректор ХНУ, мабуть, підсвідомо виразив не тільки свою максиму, але й більшості ректорів України: «Піду з посади тільки в тому випадку, якщо зрозумію, що вже нічого корисного для ВНЗ не зможу зробити». Схожий аргумент і в ректора ЧНУ: «Мене підтримує переважна більшість студентів і членів трудового колективу, тому я не маю морального права піти у відставку».
А зробити можна ще дуже багато «корисного»: наприклад, створити «під когось» із своїх людей нову кафедру (щось на кшталт «фізики вогню»), або новий юрфак — для новоспеченого кандидата наук; хіба має якесь значення, що деканом цього факультету стала донька Євгена Кушнарьова, має значення лише те, що цей факультет, як виявляється, конче необхідний навчальному закладу згідно з концепцією «класичного» університету. Ось вона — «висока класика» кучмівської епохи.
Ректори повинні залишати займану посаду не тоді, коли вони «зрозуміють» і самі напишуть заяву про звільнення або коли їх дотисне «Пора» (як це було з ректором Миколаївського державного університету імені Сухомлинського), або коли проти них правоохоронні органи порушать кримінальну справу, а тоді, коли завершиться їхній термін перебування на цій посаді (наприклад, п’ять років і не більше двох каденцій поспіль), і тоді непотрібно буде студентам голодувати «за» чи «проти» (як це було у черкаському випадку), а професорам звертатися з відкритими листами, користуючись, як їм закидають, зручним «політичним» моментом.
Останнім часом ректори стали великими й фактичними землевласниками, вони торгують гуртожитками, посадами та вступом, є активними гравцями у сфері бізнесу та політики — вся ця «ківаловщина» дуже далека від пошуку істини або нових джерел енергії, але дуже близька до… І я зовсім не здивуюсь, якщо якийсь «шановний» (або не дуже) чинний або «почесний», кавалер чи зовсім не орденоносець стане жертвою «чорного переділу» власності чи сфер впливу. Цьому потрібно покласти край навіть заради збереження їхнього життя та здоров’я.
Нарешті, мусимо дати відповідь: що нам потрібно сьогодні? Щоб професорська рада університету як орган, що постійно діє, обирала ректора, чи залишити так зване голосування «на підтримку» ректора з боку сивоволосих професорів, молодих учених та викладачів, лаборантів і інженерів, представників як точних і природничих, так і соціально-гуманітарних наук? Згаданий конфлікт носить системний характер, просто має внутрішньоуніверситетську природу, звідси й висновок: не тільки двом фахівцям ХНУ, «небайдужим до долі свого університету», але і всім нам слід зрозуміти, що подальше збереження статус-кво як у найстарішому університеті країни, так і у всій університетській освіті й науці — ось справжня загроза національної безпеки України.
