Її живопис сповнений свіжості і якоїсь особливої зворушливої чарівності. Чого в ній напевно немає, то це солодкавого сюсюкання із приводу гарненьких квіточок або іще чогось гарненького. Є постійне зачудування новою красою древнього світу. Ця особливість вдачі рідкісна й дорогоцінна для будь-якої людини, не тільки художника. У цьому подиві-пізнаванні немає неспокою або незадоволення — лише спокій і радість. Утім, світ для Ірини Саченко не просто гарний. Він — твір мистецтва.
Цілком природно, що за такої творчої програми художниці не бракує сюжетів. Їх безодня: химерні морські раковини, крихкі та загадкові випадкові речі (на одній із найвишуканіших та стильних, щоправда графічних, робіт Ірини Саченко — віяло та бальний черевичок), бабки, сни і, передусім, безліч квітів. Загалом вистачить на все життя і ще в тисячу тисяч разів більше залишиться. Саме в цьому сюжетному достатку і полягає головна небезпека — чи не дуже багато існує на світі квітів та раковин (плюс вітер, що безперервно обриває пелюстки, або, наприклад, переливи світла, що міняться на перламутрі)? Зрештою, ще нікому не вдавалося охопити неосяжне.
Однак жодної небезпеки немає. Щодо сюжетів в Ірини Саченко найсуворіший критерій: кожен заздалегідь пропускається через її душу. Строго. Чесно. Трапляється — безжалісно. Жовте латаття, що розпустилося на поверхні води, або завмерлі в повітрі бабки мають не просто бути зображеними, вони мають передусім отримати відгук спочатку в душі, потім — на полотні або на папері, а потім — знову в душі, але вже в душі глядача. Це обов’язкова умова, складна, але захоплююча і витончена гра, якщо завгодно, особлива філософія. Світ прекрасний, тому що він — шифр, з допомогою якого спілкуються душі. Одна з одною. Або навіть із Богом. Кому як до душі.
