Сьогодні в нашій рубриці «Батьківський День» своїми думками про виховання дітей ділиться Володимир СПІВАКОВСЬКИЙ, президент Міжнародної корпорації S.V.S. У Володимира Михайловича дві дочки — сімнадцятирічна Ліка і семирічна Юля. Коли старшій дочці прийшов час йти до школи, батько створив для неї власну школу — ліцей «Гранд». Сьогодні Ліка вчиться вже в 11 класі ліцею, а Юля — першокласниця. Однак батько і до цього дня не перестає аналізувати власний батьківський досвід — і сімейний діалог з дітьми.
Просто бути людиною розумною в наш час недостатньо. Цінна не людина розумна, а людина уміла — пасивні знання нікому не потрібні. Цінна людина, яка повністю може організувати своє життя. Навіть ворона вчить своїх пташенят тому, як не випасти з гнізда, як знайти їжу, тобто вчить жити. А чому, насамперед, вчить людина своїх дітей? Вона вчить набору стандартних предметів в школі, які містять в собі досягнення людства періоду середніх віків. Ніхто не вчить тому, з чого складається життя. А складається воно не з предметів.
Всi батьки мріють про те, щоб дитина виросла щасливою, розумною, здоровою, багатою, благополучною. Проти цих цінностей ніхто заперечувати не буде, але в школі не вчать тому, як цього досягти. Можливо, що жоден вчитель не знає, як цьому навчити.
У дитинстві людина повинна навчитися всьому потроху, тоді в дорослому віці у разі необхідності вона зможе змінити роботу і у неї не буде внутрішнього бар’єра для прийняття такого рішення. У період перебудови нашого суспільства десь тільки близько 10% людей змогли зорієнтуватися і знайти себе, інші виявилися викинутими за борт. Якщо людина втратила роботу або їй за роботу не платять, вона повинна наздогнати свою долю і кар’єру — піти на якісь курси, оволодіти новою спеціальністю і вибудувати своє життя. Я прихильник того, щоб людина не залишалася прибічником своєї професії, якщо по цій лінії все померло. Треба показувати своїм дітям, що життя можна вибудувати — що б не трапилося.
У дитинстві в «Літературній газеті» я прочитав «Урок батька» Симона Соловейчика. Йшлося про те, що один батько дуже мало уваги приділяв своєму сину. Він увесь час сидів у кабінеті й багато працював. Через багато років вже доросла людина на запитання про те, як її виховували, відповіла: «Мене виховувала вузька смужка світла, яка проникала через напівзачинені двері». Ми не стільки повинні навчати, напучувати (цього ми в сім’ї не робимо), наше завдання — створити ауру, середовище, в якій маленька людина проживає повноцінно своє життя. Сьогодні діти самі вирощують себе в сучасному кіберпросторі. Оскільки діти завжди наслідують своїх батьків, ми разом з ними обговорюємо в сім’ї свої дорослі досягнення, і діти до цього тягнуться, щоб також реалізувати себе на своєму дитячому рівні. До речі, свої невдачі ми обговорюємо також, і це допомагає нашим дітям долати з меншою кількістю сліз свої досить часті програші.
Коли зростали і дорослішали ми, нам говорили, що ми повинні жити в ім’я майбутнього, в ім’я майбутніх поколінь, для своїх дітей. А я всім говорю, що треба жити тільки сьогодні й тільки для себе. Чому? А пригадайте, що виходило, коли люди пропонували піклуватися тільки про майбутні покоління? Так ось, це сите і духовне майбутнє якраз ніколи і не наставало.
Я кажу дорослим: «Живіть для себе, живіть сьогодні, живіть зараз. Створюйте сприятливі умови для свого життя, будьте в цьому значенні егоїстами». Діти подивляться на вас, скопіюють і захочуть так само вибудовувати своє життя. Якщо ви починаєте більше піклуватися про себе (купувати кращий одяг, краще харчуватися...), то для цього вимушені будете більше заробляти, удосконалюючись у своїй спеціальності. Дитина потім починає відтворювати модель вашого покращеного життя, яку продемонстрували йому батьки. Вона приймає цю естафетну паличку не зi слiв, що треба жити краще, а переймає таку модель побудови цього життя, по якій всього можна добитися, навіть якщо виникають проблеми. Батьки змогли, і я — зможу.
Та дитина, яка бачила і чула тільки голі слова, що передаються від покоління до покоління, повторює жебрацьку модель, в якій тільки й говориться про те, що треба жити краще, але нічого не робиться для цього покращення. Я, природно, говорю про егоїзм позитивний, а не руйнівний, коли тягнеш ковдру на себе за рахунок когось іншого.
Ми у себе в сім’ї вивели дітей з «Центру Всесвіту». Адже в суспільстві існує традиційна установка, що насамперед все треба робити для дітей. Кращу цукерку — дитині, останню копійку — дитині, престижну путівку — дитині. Так ось, що я вам скажу: немає в природі більш ефективного способу виростити запеклого егоїста, ніж відразу віддавати дитині все краще. Вона звикає до цієї винятковості, потім виростає, і не розуміє, чому в 25 років їй ніхто вже цукерку не дає. У неї всі довкола винні: начальники, уряд, батьки. Ми пояснюємо дітям: а, власне, чим гірші старі, інваліди, жінки, безробітні? Вони ж також потребують опіки. Тому в нашому уявленні всі рівні. І дорослі також люди!
Останнім часом я переоцінив багато цінностей, і не хочу передавати моральні цінності дев’ятнадцятого століття своїм дітям. Я проти вивчення в школах «Анни Кареніної» Льва Толстого та «Злочину і кари» Федора Достоєвського, я заперечую. Чому? Якщо у Анни Кареніної виникли проблеми через нерозподілене кохання до Вронського і через ці проблеми вона кинулася під поїзд, то що ж сьогоднішній п’ятнадцятирiчній дівчинці робити зі своїм нерозділеним коханням? Кидатися з балкона? Література ж впливає на душу людини! Я забороняю своїм дівчаткам читати такі книжки і говорю: «Читайте «Звіяні вітром», хоч ця книга, на жаль, і американська. У цій книзі герої з сильними характерами, вчіться в них. Я хочу, щоб ви жили — і виживали, жили довго! Я не хочу, щоб якесь нерозділене і безпросвітнє кохання поламало вам життя!»
Установки суспільства повинні бути більш життєвими, більш цілеспрямованими. Сьогодні світ переламується, визріває нове ставлення до догм, до стереотипів. У мене зараз таке відчуття, що зараз золотий час, чудовий час. Світ зараз переживає епоху Відродження і я хочу себе відчути учасником епохи Відродження, її часткою. Я намагаюся осмислити ті зміни, які відбуваються в світобудові сьогодні.
Вважається, що батьки і школа повинні підготувати дитину до життя. А в дев’ять років — ще не життя? Зі своїми радощами і зі своїми смутками, зі своїми перемогами і гіркими поразками? Я ось думаю, що кожна дитина повинна проживати своє життя повноцінно в своєму віці. При такому підході виключається фраза «Виростеш — дізнаєшся», а також дитина вчиться вирішувати свої проблеми, якими б неістотними вони не здавалися дорослій людині. Я хочу, щоб діти розуміли, що життя — штука жорстка, часто доводиться стикатися з несправедливістю. Адже мало хто звертав увагу на те, що в десяти заповідях Христа справедливості місце не знайдене, я думаю, не випадково. Життя не замішане, не створене на такій цінності, як справедливість. А будувати своє власне життя треба за будь-яких обставин. Тому найголовніше, що ми з дружиною говоримо своїм дітям: «Що б не трапилося — посміхайся!».
P.S. Шановні читачі, батьки та діти, ми чекаємо від вас листів про ваш досвід взаємодії старшого та молодшого покоління, про життєві цілі «батьків» та дітей, про проблеми взаєморозуміння.
