Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

ЩО Б НЕ ТРАПИЛОСЯ — ПОСМIХАЙСЯ!

16 березня, 2001 - 00:00

Сьогодні в нашій рубриці «Батьківський День» своїми думками про виховання дітей ділиться Володимир СПІВАКОВСЬКИЙ, президент Міжнародної корпорації S.V.S. У Володимира Михайловича дві дочки — сімнадцятирічна Ліка і семирічна Юля. Коли старшій дочці прийшов час йти до школи, батько створив для неї власну школу — ліцей «Гранд». Сьогодні Ліка вчиться вже в 11 класі ліцею, а Юля — першокласниця. Однак батько і до цього дня не перестає аналізувати власний батьківський досвід — і сімейний діалог з дітьми.

Просто бути людиною розумною в наш час недостатньо. Цінна не людина розумна, а людина уміла — пасивні знання нікому не потрібні. Цінна людина, яка повністю може організувати своє життя. Навіть ворона вчить своїх пташенят тому, як не випасти з гнізда, як знайти їжу, тобто вчить жити. А чому, насамперед, вчить людина своїх дітей? Вона вчить набору стандартних предметів в школі, які містять в собі досягнення людства періоду середніх віків. Ніхто не вчить тому, з чого складається життя. А складається воно не з предметів.

Всi батьки мріють про те, щоб дитина виросла щасливою, розумною, здоровою, багатою, благополучною. Проти цих цінностей ніхто заперечувати не буде, але в школі не вчать тому, як цього досягти. Можливо, що жоден вчитель не знає, як цьому навчити.

У дитинстві людина повинна навчитися всьому потроху, тоді в дорослому віці у разі необхідності вона зможе змінити роботу і у неї не буде внутрішнього бар’єра для прийняття такого рішення. У період перебудови нашого суспільства десь тільки близько 10% людей змогли зорієнтуватися і знайти себе, інші виявилися викинутими за борт. Якщо людина втратила роботу або їй за роботу не платять, вона повинна наздогнати свою долю і кар’єру — піти на якісь курси, оволодіти новою спеціальністю і вибудувати своє життя. Я прихильник того, щоб людина не залишалася прибічником своєї професії, якщо по цій лінії все померло. Треба показувати своїм дітям, що життя можна вибудувати — що б не трапилося.

У дитинстві в «Літературній газеті» я прочитав «Урок батька» Симона Соловейчика. Йшлося про те, що один батько дуже мало уваги приділяв своєму сину. Він увесь час сидів у кабінеті й багато працював. Через багато років вже доросла людина на запитання про те, як її виховували, відповіла: «Мене виховувала вузька смужка світла, яка проникала через напівзачинені двері». Ми не стільки повинні навчати, напучувати (цього ми в сім’ї не робимо), наше завдання — створити ауру, середовище, в якій маленька людина проживає повноцінно своє життя. Сьогодні діти самі вирощують себе в сучасному кіберпросторі. Оскільки діти завжди наслідують своїх батьків, ми разом з ними обговорюємо в сім’ї свої дорослі досягнення, і діти до цього тягнуться, щоб також реалізувати себе на своєму дитячому рівні. До речі, свої невдачі ми обговорюємо також, і це допомагає нашим дітям долати з меншою кількістю сліз свої досить часті програші.

Коли зростали і дорослішали ми, нам говорили, що ми повинні жити в ім’я майбутнього, в ім’я майбутніх поколінь, для своїх дітей. А я всім говорю, що треба жити тільки сьогодні й тільки для себе. Чому? А пригадайте, що виходило, коли люди пропонували піклуватися тільки про майбутні покоління? Так ось, це сите і духовне майбутнє якраз ніколи і не наставало.

Я кажу дорослим: «Живіть для себе, живіть сьогодні, живіть зараз. Створюйте сприятливі умови для свого життя, будьте в цьому значенні егоїстами». Діти подивляться на вас, скопіюють і захочуть так само вибудовувати своє життя. Якщо ви починаєте більше піклуватися про себе (купувати кращий одяг, краще харчуватися...), то для цього вимушені будете більше заробляти, удосконалюючись у своїй спеціальності. Дитина потім починає відтворювати модель вашого покращеного життя, яку продемонстрували йому батьки. Вона приймає цю естафетну паличку не зi слiв, що треба жити краще, а переймає таку модель побудови цього життя, по якій всього можна добитися, навіть якщо виникають проблеми. Батьки змогли, і я — зможу.

Та дитина, яка бачила і чула тільки голі слова, що передаються від покоління до покоління, повторює жебрацьку модель, в якій тільки й говориться про те, що треба жити краще, але нічого не робиться для цього покращення. Я, природно, говорю про егоїзм позитивний, а не руйнівний, коли тягнеш ковдру на себе за рахунок когось іншого.

Ми у себе в сім’ї вивели дітей з «Центру Всесвіту». Адже в суспільстві існує традиційна установка, що насамперед все треба робити для дітей. Кращу цукерку — дитині, останню копійку — дитині, престижну путівку — дитині. Так ось, що я вам скажу: немає в природі більш ефективного способу виростити запеклого егоїста, ніж відразу віддавати дитині все краще. Вона звикає до цієї винятковості, потім виростає, і не розуміє, чому в 25 років їй ніхто вже цукерку не дає. У неї всі довкола винні: начальники, уряд, батьки. Ми пояснюємо дітям: а, власне, чим гірші старі, інваліди, жінки, безробітні? Вони ж також потребують опіки. Тому в нашому уявленні всі рівні. І дорослі також люди!

Останнім часом я переоцінив багато цінностей, і не хочу передавати моральні цінності дев’ятнадцятого століття своїм дітям. Я проти вивчення в школах «Анни Кареніної» Льва Толстого та «Злочину і кари» Федора Достоєвського, я заперечую. Чому? Якщо у Анни Кареніної виникли проблеми через нерозподілене кохання до Вронського і через ці проблеми вона кинулася під поїзд, то що ж сьогоднішній п’ятнадцятирiчній дівчинці робити зі своїм нерозділеним коханням? Кидатися з балкона? Література ж впливає на душу людини! Я забороняю своїм дівчаткам читати такі книжки і говорю: «Читайте «Звіяні вітром», хоч ця книга, на жаль, і американська. У цій книзі герої з сильними характерами, вчіться в них. Я хочу, щоб ви жили — і виживали, жили довго! Я не хочу, щоб якесь нерозділене і безпросвітнє кохання поламало вам життя!»

Установки суспільства повинні бути більш життєвими, більш цілеспрямованими. Сьогодні світ переламується, визріває нове ставлення до догм, до стереотипів. У мене зараз таке відчуття, що зараз золотий час, чудовий час. Світ зараз переживає епоху Відродження і я хочу себе відчути учасником епохи Відродження, її часткою. Я намагаюся осмислити ті зміни, які відбуваються в світобудові сьогодні.

Вважається, що батьки і школа повинні підготувати дитину до життя. А в дев’ять років — ще не життя? Зі своїми радощами і зі своїми смутками, зі своїми перемогами і гіркими поразками? Я ось думаю, що кожна дитина повинна проживати своє життя повноцінно в своєму віці. При такому підході виключається фраза «Виростеш — дізнаєшся», а також дитина вчиться вирішувати свої проблеми, якими б неістотними вони не здавалися дорослій людині. Я хочу, щоб діти розуміли, що життя — штука жорстка, часто доводиться стикатися з несправедливістю. Адже мало хто звертав увагу на те, що в десяти заповідях Христа справедливості місце не знайдене, я думаю, не випадково. Життя не замішане, не створене на такій цінності, як справедливість. А будувати своє власне життя треба за будь-яких обставин. Тому найголовніше, що ми з дружиною говоримо своїм дітям: «Що б не трапилося — посміхайся!».

P.S. Шановні читачі, батьки та діти, ми чекаємо від вас листів про ваш досвід взаємодії старшого та молодшого покоління, про життєві цілі «батьків» та дітей, про проблеми взаєморозуміння.

Записала Людмила РЯБОКОНЬ, «День»
Газета: 
Рубрика: