Напевно, кожен мешканець мегаполіса хоча б раз мріяв про будиночок вдалині від цивілізації. Можна сказати, що В’ячеславу і Галині Маєвським у певному розумінні повезло. Будинок родини лікарів розташовано відносно неподалік від Києва — усього 20—30 хвилин їзди. А до центра Броварів взагалі десять хвилин пiшки. Здавалося б, що ще потрібно? І все ж таки потрібно... Насамперед — світло, газ і опалення, які медики виборюють вже шостий рік.
РАЙ ПЕРЕД ЦВИНТАРЕМ
У цивілізації — але геть відрізані від неї. Так ось уже шостий рік живе родина медиків Галини і В’ячеслава Маєвських. Раніше вони наймали третину будинку в місті Бровари. Але так склалися обставини, що наймати мешкання більше не було можливості. «Це сталося якраз напередодні виборів міського голови, — розповідає В’ячеслав Маєвський, — Ми зібрали всі документи й подали заявку на земельну ділянку». Міська адміністрація на диво швидко відреагувала і виділила ділянку під забудову. Ось тільки з цього моменту замість тихого, родинного щастя почалися суцільні прикрощі.
По-перше, болотисту земельну ділянку їм виділили посеред поля... З одного боку залізниця й невелика лісопосадка. З іншого — цвинтар і суцільне поле. Ліхтарів тут природно немає — нічого освітлювати, адже дороги також немає. «Коли ми лишень почали будувати будинок, то доводилося за свої гроші насипати проїзд, щоб машини з будматеріалами могли проїхати, — розповідає Галина. — Але буквально кожен дощ усе розмиває, неможливо ні пройти, ні проїхати».
Такими дорогами навіть таксі відмовляється їздити, а «швидка допомога» і міліція зовсім не приїжджають, про пошту Маєвські й не заiкаються... А ще це одне з улюблених місць мисливців... Поруч із будинком Маєвських невелике болотисте озеро — там водяться качки. «Та це ще нічого, у нас тут полем ще й зайці бігають, — розповідає В’ячеслав, — а на зиму в дворі поселяється ласка, ми її навіть підгодовуємо». Воно б усе нічого — природа, краса, але ось мисливці своїми кулями почали докучати. «Раніше, бувало, йду з роботи, темно, а над головою кулі свистять...», — ділиться враженнями від сільського екстриму Галина.
Спершу боротися з браконьєрами — адже полювання в межах міста заборонене — Маєвські намагалися самостійно. «Розмовляли, прохали... Ось на згадку навіть шрам від шроту на руці залишився», — з іронією розповідає В’ячеслав. А потім одного разу викликали міліцію і здивувалися, як вона швидко приїхала штрафувати браконьєрів... Відтоді стало спокійніше.
Дуже добре доповнюють картину безпритульні, які в лісосмузі побудували собі невелику будку. «Просто від нашого будинку до цвинтаря буквально метрів 150—200, ось вони й тягають огорожі з могил, кабель тут палять, загалом — на життя заробляють...» — зітхає В’ячеслав. «А тепер уявіть собі: ліхтарі не працюють, таксі не їздить, з одного боку цвинтар, з іншого — жебраки, далі суцільне поле і до колін бруду. А рік тому взагалі обезголовлений труп дівчини знайшли. Як я можу сюди одна з роботи повертатися?!», — розмірковує Галина.
В’ячеслав працює лікарем у бригаді «швидкої допомоги», і тому часто чергує ночами, Галина залишається одна. А будинок посеред поля — чим не ласий шматочок для злодюжок? «Одного разу нас уже пограбували, — розповідає Галина, — щоправда, тоді ми щойно починали будівництво і в будинку власне нічого не було. Проте навіть робочий інструмент поцупили!». Зараз охороняють будинок п’ять великих псів. Але й вони не найкращі сторожі. «Не раз їх намагалися отруїти..., — зітхає Галина, — ось і доводиться в буквальному розумінні спати з мобільним телефоном. Почую якийсь шурхіт — одразу «02» викликаю».
ДО ЦИВІЛІЗАЦІЇ ЗАЛИШИЛОСЯ ТРИ СТОВПИ
Що не кажи, а кожен день у Маєвських — суцільний екстрим. Якщо жебраків, циган і мисливців розігнали, то провести світло, (і це при тому, що з одного боку будинку — залізниця, а з іншого — електростанція та високовольтні дроти), ось уже п’ятий рік здається практично неможливим... «На дворі ХХI сторіччя , а ми користуємося свічками», — обурюються Маєвські.
Річ у тім, що для однієї родини Маєвських проводити електрику ніхто не збирається. Адже насправді поруч із родиною медиків мало розташуватися ще 150 будинків. Інші ділянки в полі роздали членам кооперативу «Княжий», який належить Броварському порошковому заводові. І за проектом, який теоретично повинен знаходиться в міської влади, за п’ять років тут має вирости навіть не дачне селище, а житловий комплекс. А щоб цвинтар не бентежив новоселів, там навіть задумали зробити парк. Але, окрім двох малюсіньких ялиночок, посаджених Маєвськими, у полі нічого немає...
До речі, ділянки давали також з умовою, що за п’ять років на них повинні з’явиться будинки. Щоправда, неподалік поклали два підмурки. Але й ті від постійної вогкості (ґрунтові води дуже близько!) вже не придатні для подальшого будівництва. «Одній родині видали п’ять клаптиків землі по десять соток, — розповідає Галина, — але у них є де жити, ось тому й не поспішають розпочинати будівництво».
Родина медиків вважає, що їх віртуальні сусіди чекають, поки земля підніметься в ціні, щоб потім її можна було продати дорожче. А тим часом Маєвські сидять без світла. Усі скарги міська влада скидає на кооператив, мовляв, вас там багато — ось всі разом і вирішуйте... А сам кооператив взагалі існує лише на папері. «За п’ять років тут жодних зборів не було», — обурюється Галина. Щоправда, ще декілька років тому з майбутніх мешканців «Княжого» збирали по півтори тисячі гривень на стовпи. Ну, а оскільки Маєвські гроші здали першими, то до їхнього будинку привезли три стовпи і... акуратно поклали неподалік.
Проте за останні час, можна сказати, сталися певні зрушення: міська влада сказала, що підключить дроти, тільки організацію, яка поставить стовпи медикам, доведеться шукати самостійно, так само і сплачувати за її послуги... «Це нам обійдеться ще, як мінімум, у 800 гривень, та й, окрім того, потрібно «убити» не один день, щоб вистояти в чергах і зібрати всі потрібні документи й довідки», — розповідають В’ячеслав і Галина, і не сподіваються, що скоро в їхньому будинку з’явиться електрик і скаже довгоочікуване: «Хай буде світло!». А наразі медики користуються свічками, на які кожного місяця з родинного бюджету йде близько трьохсот гривень. Про пральну машину та холодильник навіть і не мріють. Проте є в хліві генератор. Тому часом Маєвські дозволяють собі декілька годин подивитися телевізор. Обходиться їм це приблизно як похід у кіно — 20 гривень. Бензин, яким потрібно заправляти генератор, також недешевий.
Газ, а, відповідно, й опалення, до будинку також не провели. Тому, щоб протопити пiч взимку, потрібно заготовлювати дрова. «Я їх називаю «золотими», — розповідає Галина. — Влітку доводиться працювати, щоб купити дерево, завантажити, розвантажити й порізати його... Усе це виливається в круглу суму...».
Як це не смішно звучить, а зараз Маєвські подумують, чи не зробити їм наочний посібник із зеленого туризму. Непогана ідея, чи не так?
