Професор Михайло Францевич Зіньковський прибув на Волинь не сам, а зі своїм учнем — молодим кардіохірургом Ярославом Івановим, який родом із Луцька. В обласній дитячій клінічній лікарні світило медицини, її патріарх — а доктора Зіньковського вважають одним із кращих кардіохірургів світу — прийняв понад півсотні хворих на порок серця діток. Якби консультація такого рівня відбувалася в будь-якій іншій країні, котрі ми називаємо європейськими, то батьки платили б за неї нормальні гроші. А тут професору ще й доводилося переконувати, що без операції дитина просто загине...
Чому, на думку Зіньковського, українці... не надто люблять своїх дітей? Чому інколи йому шкода, що його пацієнти... не сироти? Чому кардіохірургію він порівнює з... азартною грою?
Одне з перших журналістських відряджень, а було це досить давно, у 70-х роках минулого століття, привело мене у місто Камінь-Каширський. У місцевому готелі поселили в одну кімнату з молодою лікаркою, яка спеціалізувалася на кардіології. І скільки ж років минуло, а пам’ятаю донині її хвилюючі розповіді про діток з хворим серцем. Особливо про одну дівчинку, у якої була так звана тетрада Фалло (тобто кілька складних дефектів у серці). Тоді такі пацієнти були просто приречені, і молода лікарка дуже з того приводу засмучувалася. А нині переді мною у своєму професорському кабінеті сидів Михайло Францевич Зіньковський, котрий з семи тисяч операцій, які вже провів, дві тисячі зробив якраз з приводу тетради Фалло. Тобто двом тисячам діток було даровано життя і здоров’я.
Найменша дитина, котрій він робив операцію з приводу вродженої вади серця, не мала і тижня. Професор детально розказує, які це специфічні втручання: голкою, котрою шиють кардіохірурги, треба так «пройтися» мініатюрним серцевим м’язом, аби він не порвався. Потрібні відповідне світло і спеціальна оптика, які знаходяться у лікаря на голові. Навіть у клініці Амосова діток до року ще не так давно взагалі не оперували. Вважалося, що вони для цього повинні набрати до двадцяти кілограмів ваги. Потрібні були спеціальне обладнання, свої технології.
— Але ж із 150 вроджених вад серця більшість буває лише на першому році життя! Раніше ми цих вад на практиці і не зустрічали, бо таких малих діток й не оперували. Тобто вони просто помирали або до нас взагалі не доїжджали, — каже Михайло Францевич.
Оперувати немовлят він почав десять років тому. За статистикою, у світі із вродженими вадами серця народжується вісім із тисячі діток. І ця цифра стабільна, не залежна ні від Чорнобиля, ні від спадковості, ні навіть від того, у якій країні народжується нова людина. Половина не доживає й до року, але 50 — 60 відсоткам, якщо виправити помилку природи, можна подарувати не лише життя, а й здоров’я. Вроджені ж вади серця мають ще й ту особливість, що не всі із них загрожують безперечною смертю. Смерть, якщо не ліквідувати ваду, може бути лише відтягнута у часі. При одній без операції доживають до років п’ятнадцяти, інші скорочують життя людини на два чи й три десятиліття. А тому найбільше, що болить професору, — це те, що батьки дуже часто... відмовляють своїм дітям в операції.
— Не люблю слова «пацієнт», котре у перекладі з англійської означає «той, хто страждає». У нас же є нормальне слово «хворий». Хворого можна вилікувати. Та роками доводиться переконувати, доводити: без операції у дитини нема майбутнього. Але дотягують до того, що приходять, аби лиш не померти... Ось нещодавно прийшла 19-річна дівчина і просто впала у моєму кабінеті на диван. У неї — тетрада Фалло, не найскладніший на нинішній час порок. Ми її, звичайно, врятували. Але те, що батьки не поспішають з операцією, — факт. Батьківський егоїзм дітям тільки шкодить. Я старий лікар і знаю, що кажу.
За довгі роки Михайло Францевич навіть вивів формулу батьківської любові стосовно кардіохірургії. Вона вимірюється співвідношенням 30:70. Оскільки у відділенні вроджених вад серця спостерігають і дорослих хворих, то факт наяву: 70 відсотків таких пацієнтів завжди знаходять гроші на ліки і операцію для себе, коханого. А в дитячому відділенні ситуація прямо протилежна.
— Інколи мені здається, що українці просто не люблять своїх дітей. Дитя страждає роками, а батьки на щось вичікують, сподіваючись, у кращому випадку, що переросте, але частіше відверто заявляють: ну й що, коли помре? Народимо другу дитину! Навіщо оперувати? Дитина ж бігає! Бігати бігає, але не має надії. Може прожити ще декілька років, і оперувати вже буде пізно. Ніколи не забуду жінку, яка привела до мене свого 14-річного сина. У нього губи вже чорні. Чому, питаю, ви його не представляєте на операцію?! Так грошей нема... А в самої всі пальці на руках у перснях з діамантами! Вашій дитині, сказав, не пощастило не тому, що вона витягла цей чорний квиток. А тому, що не сирота. Інакше б життя і здоров’я врятувала держава. Вихованців сиротинців у нас оперують безкоштовно. А цей хлопець через маму втратив шанс взагалі на життя.
У Луцьку професор Зіньковський бував вже не раз. Кількох діток, яких можна прооперувати в умовах обласної дитячої лікарні, оперував. Співпрацю з педіатрами на місцях вважає дуже важливою. Вони ставлять діагноз, а при вадах серця це треба зробити найраніше. Вони готують дитину до операції, а потім її ведуть. Це дорослих не треба приводити за ручку: самі біжать підстрибом. А дитя дуже залежне від тих, хто його оточує.
— Для деяких батьків операція на серці, коли це серце зупиняється, а замість нього працює апарат штучного кровообігу, — просто шок. Їх треба переконувати, що оперувати варто найраніше, коли в організмі дитини ще не сталися незворотні зміни, — каже обласний позаштатний дитячий кардіоревматолог Ніна Денисівна Очеретна. — Тому консультація такого спеціаліста, як професор Зіньковський, дозволяє нам не лише уточнити діагнози і тактику лікування, а й додати аргументів у спілкуванні з батьками. Пацієнтам комфортно: Київ далеко, а тут близько й зручно. Нині на обліку у кардіологів на Волині понад 800 дітей, і майже 300 з них прооперовані.
Проте, визнає Очеретна, навіть світило медицини інколи не в змозі переконати батьків.
— Маємо на Волині трьох дітей, які нас дуже турбують, — каже Ніна Денисівна. — З Луцька, Ковеля і Камінь-Каширського району. Скільки Михайло Францевич просив їх! Батьки одного маляти стільки сумнівалися і опиралися операції, що їхнє дитя — вже неоперабельне...
А професор Зіньковський каже, що, якби починав життя заново, не знає, чи знову пішов би у кардіохірургію. Він і лікарем став лише тому, що таким було рішення батьків. У родині вже були інженер, будівельник, вчителька, тільки, жартує, не вистачало власного медика. Тоді, коли обирав цю професію, вона не була популярною й престижною: з випускників трьох класів, ще й закінчивши школу з золотою медаллю, котра тоді відкривала широкі горизонти, лише він обрав її. Разом із Миколою Амосовим засновував, власне, кардіохірургію в Україні. За роки двобою із смертю Михайло Францевич навіть розробив власну теорію: хірургів — піонерів своєї справи — він порівнює з... азартними гравцями. У такому відділенні, яке очолює він, на кону долі хворого і лікаря.
— Ви думаєте, я завжди впевнений, завжди знаю, що зробити? Молодим лікарям (киває на Ярослава Іванова, — авт.) кажу: думайте! А сам молюся. Буває, що хворі таки помирають. Тоді відчуваєш душевне спустошення, відчуваєш себе банкротом. Згодом одужуєш, хоча душа таки болить. І знову робиш операції, рятуєш. І на це пішло ціле моє життя!
У свій час учнями професора Зіньковського були відомі нині в світі Василь Лазоришинець та Ілля Ємець. Перший працює заступником міністра охорони здоров’я, другий має власну клініку. Нині на операціях Михайлу Францевичу атестує Ярослав Іванов. Він випускник Львівського медінституту, після інтернатури працював у кардіохірургічному відділенні Волинської обласної клінічної лікарні. Опісля поїхав на курси в Київ. Побачив, які там виконують операції, і вирішив поступати в клінічну ординатуру в Інституті Амосова. Після неї професор Зіньковський запропонував залишитися у столиці та працювати під його керівництвом.
— І я дякую Богові, що він звів мене з такою людиною, з таким професіоналом, — зізнається наш земляк.
