Ні, я пишу не про тих громадян, які засуджені судом і відбувають покарання у «місцях, не таких віддалених». Йдеться про звичайних, законослухняних громадян, які потрапили на Зону рішенням не суду, а… виконкому місцевої ради, міської чи обласної державної адміністрації чи Міністерства культури і мистецтв України.
Саме ці органи, разом чи кожен окремо, встановлюють охоронні Зони пам’яток на території міст. Це можуть бути охоронні зони, зони регулювання забудови і зони ландшафту, що охороняється.
Власне, засновуються Зони з добрими намірами. Ну уявіть, що якщо поруч з Софією і Лаврою понабудовують хмарочосів, на придніпровських схилах — адміністративних споруд, а на Трухановому острові — розважальний центр. Зрозуміло, що наступним кроком після такої «містобудівної програми» буде перейменування міста, тому що від історичного Києва практично нічого і не залишиться. Однак ми знаємо, що у сучасній Україні не може бути такого доброго наміру, до якого не можна було б прибудувати маленьку годівничку. Краще, звичайно, — велике корито. А ще краще, забрати і саму справу, залишивши тільки годівницю.
Пересічний городянин і знати не знає про те, що він живе у Зоні. Не знає доти, доки не захоче зробити що- небудь для себе потрібне — приватизувати, купити або продати квартиру, відремонтувати її, вивісити рекламу… Ми навіть і не говоримо про будівництво чи реконструкцію чого-небудь такого. У всіх цих випадках у ініціатора виникають серйозні проблеми і з’являється «синдром Зони». Людина раптом розуміє (а якщо ні, то знайдуться бажаючі йому пояснити), що той, припустімо, сарай чи флігель, який він хоче реконструювати або взагалі знести, не тільки сам датується XIX століттям, але і розміщений у Зоні!
Правда, це не означає, що робити нічого не можна і не треба. При уважному розгляді виявляється, що для роботи у Зоні існують певні правила. Які це правила і що у них написано — про це знають тільки особливо секретні фахівці, до яких простому смертному не достукатися.
Але я, як народний депутат, достукався. Навіть без особливих труднощів. І з’ясував, що ці правила, принаймні — у Києві, написано так, що їх дійсно доцільно засекретити від всіх. Їх сформульовано настільки нечітко і двозначно, що, керуючись ними, можна все що завгодно заборонити, але можна і все дозволити. Як говориться — «закон, як дишло».
Отже, у чому ж схожість зони і Зони? Як і у кожній зоні, тут є начальство, яке наглядає за порядком. Це начальство називається «спеціально уповноважений орган охорони культурної спадщини». Зазвичай це головне управління міськвиконкому або, як у Києві, міськадміністрації. Проте у нас в Одесі таких відповідальних організацій чотири, причому їх права і обов’язки багато у чому збігаються. Знаючі люди називають це управління «охранкою». І назва ця небезпідставна. Це управління може буквально все: заборонити, дозволити, оштрафувати, довести до банкрутства, затягати по судах, нацькувати прокуратуру-митницю-податкову, зрештою — просто зіпсувати репутацію.
На будь-яку дію, пов’язану зі сферою нерухомості у зоні, ви зобов’язані отримати згоду цього органу. Спеціального дозволу вимагає навіть початок проектування! Здавалося б — суто розумова робота, та проте… Якщо вам все ж вдалося задуматися над вибором архітектора, проектної організації і власне проектом, настає черга вже більш цікавої «роботи» — узгодження проектної документації. Узгодження проходять у кілька етапів, причому позитивний результат, отриманий на певному етапі, нічого не гарантує. Найцікавіше, що ніхто напевне не знає, скільки цих етапів та який з них є остаточним. Особливо якщо врахувати, що ваш проект можуть розглядати роками, а вже зроблені узгодження дійсні протягом року. Якщо ваш проект не розглянули — збирайте підписи по новому…
При розгляді проекту «охранці» може не сподобатися все що завгодно — прізвище архітектора, стилістика чи колір фасаду, вибір матеріалу для дощових труб… Від вас, наприклад, можуть вимагати, щоб будівля була не вище трьох поверхів. Це нічого, що поряд стоїть дев’ятиповерхівка — порядок найголовніше! Але головне, звичайно, не ці, чисто бюрократичні, причіпки, а те, що документація не розглядатиметься, поки відповідні організації не розроблять для вас «Умови проектування», «Історико-архітектурну довідку», «Облікову інвентаризацію», «Історико-містобудівне обґрунтування» і безліч інших документів, яких і не згадаєш. Зрозуміло, робиться це не за «спасибі» і загальна вартість цих робіт звичайно перевищує вартість будівництва невеликого будинку. То чого дивуватися, що у центральній частині Києва будують в основному хмарочоси, чия вартість за визначенням покриє витрати на утримання бюрократії.
Ось тут ми підходимо до формулювання основного правила життя у Зоні. А саме, треба ПЛАТИТИ, ПЛАТИТИ І ЩЕ РАЗ ПЛАТИТИ! Причому, йдеться тільки про офіційну оплату. Я свідомо не порушую питання корупції — це окрема тема.
Окремо скажу — громадяни, які не живуть і не працюють у Зоні, саме таких проблем не мають. І виникає цікаве питання — чи не є діяльність «охранок» дискримінацією громадян за ознакою місця проживання? І хто дав право органам, що встановлюють Зони, обмежувати права громадян? А, між іншим, ці Зони не зареєстровано у Міністерстві юстиції, яке, за указом Президента, має реєструвати всі нормативно-правові акти, що стосуються прав і законних інтересів громадян. Акти ж, не зареєстровані у Мін’юсті, не мають законної сили.
Взагалі, я вважаю, цю проблему потрібно вирішувати на вищому законодавчому рівні — шляхом розробки і прийняття закону «Про збереження історичної забудови й історичного характеру середовища». Цей закон має встановити чіткі, однакові для всіх і всім зрозумілі правила гри у Зоні і обмежити владу чиновництва. Якщо цього не зробити найближчим часом, то історичні квартали наших великих міст почнуть руйнуватися. Оскільки вони вимагають не режиму захисту від інвестора, а навпаки — значних інвестицій у реконструкцію і розвиток з відповідними гарантіями з боку держави.
