Є слова, кожному знайомі й зрозумілі, але розкрити їхній сенс, визначити зміст виявляється непросто. Будь-хто знає про час, простір, творчість, кохання, а спробуй-но пояснити, що це таке — боюся, не вийде. Та й у Біблії про любов сказано — «таємниця ця велика є». Але таємницю завжди хочеться розгадати. Давайте спробуємо.
Соціальні явища інколи порівнюють з явищами біологічними та природними. Наприклад, транспортні комунікації міста нагадують кровоносну систему людини; державу зіставляють із живим організмом; міжетнічні конфлікти інколи уподібнюють природному відбору. Ну, а любов, чи є в неї якась природна першооснова? Мабуть, так, у неживій природі її називають гравітацією. В основі всього Всесвіту лежить магнетизм. Якби зникло тяжіння, світ розпався й розсипався б на елементарні складові. Ну, а якщо зникне любов, розпадеться суспільство...
Тепер поглянемо на любов не з боку природи, а з боку культури. У чому її специфіка, чим вона відрізняється від інших соціальних явищ — дружби, ворожнечі, ненависті? Спершу відзначимо очевидне — соціальний простір, у якому ми живемо, різнорідний: люди, групи людей відрізняються одне від одного за безліччю параметрів — місцем проживання, рівнем освіти, розміром доходів... Наявні соціальні відмінності можна описати трьома вимірами. Є люди та прошарки вельми близькі — наприклад, молодь, студенти, любителі спорту, користувачі інтернету — вони можуть співпадати, перетинатися, хоча можуть і не поєднуватися. (Не всі комп'ютерники молоді, й не всі молоді — студенти...) Інша вісь — люди, які займають різні, інколи віддалені місця в одній і тій самій системі — ректор і абітурієнти, міністр транспорту та водій тролейбуса, чемпіон із шахів і власниця нижчого розряду. Є й третя грань, точніше, стіна — існують соціальні групи й люди, що займають не просто далекі, а взаємовиключні позиції. Наприклад, атеїсти ворогують з віруючими, нацисти — з антифа, комуністи не терплять антикомуністів.
А до чого тут кохання? Ну як же, любов — це унікальний «культурний всюдихід», якщо дві людини кажуть одна одну, вони здатні здолати будь-які соціальні дистанції — й близькі, й далекі, й «непереборні». Любов — це своєрідна культурна самоіронія, вона показує несталість будь-яких соцбар'єрів. Пригадаємо класичні літературні сюжети, вони саме про це. Ромео і Джульєтта — входять до двох ворогуючих кланів, Ромео вбиває брата Джульєтти, але... вони кохають одне одного. Казка про Попелюшку підтверджує умовність розподілу суспільства на «верхи» й «низи». Вистава «Юнона і Авось» — про кохання графа Резанова та юної Кончити, людей, які живуть у різних півкулях, сповідують різні релігії, говорять різними мовами...
Звичайно, любов не обов'язково долає максимальні бар'єри, але це завжди подолання, нехай і невеликих, меж і перешкод.
Тим часом, любов, поза сумнівом, найцінніший з усіх створених суспільством призів. Тому виникають спроби отримати її «в обхід», здобути швидко. Раніше це соціум засуджував, а тепер... Якщо всі бар'єри взагалі відмінити й розпочати так звану сексуальну революцію? Але в такому суспільстві кохання зникає! Ле — ім'я героїні однойменного роману данської письменниці Нордіс Молехев. Років п'ятнадцять тому він був на заході бестселером. Ле живе зі своїм другом Стеном (російською — камінь). Коли в неї виникають серйозні життєві проблеми, Стен просто не розуміє, чого від нього вимагають, він не здатен проявити участь і співчуття.
За часів до «Дому-2» між жінкою й чоловіком певна дистанція існувала. І стосунки між хлопцем і дівчиною починалися з прагнення навчитися розуміти й відчувати один одного інтелектуально, соціально, культурно, ну а потім на цій основі виростала фізична близькість. Тепер, коли бар'єри зняті, близькість настає одразу, але в результаті не виникає духовної єдності. Разом живуть чужі люди, не готові підтримувати один одного. Руйнування бар'єрів, продиктоване природним прагненням бути ближчими, веде до зворотного результату. Сім'ї стали дуже нестійкими, та й чи варто їх у такій ситуації створювати? Уже до 6-го — 7-го класу більшість школярів живуть у неповних сім'ях. Стрес, який обрушується на покинутих жінок, позначається на їхніх дітях. Хлопчики дорослішають, гадки не маючи, що існує така річ, як чоловіча відповідальність і турбота. Дедалі більше дітей опиняється в дитбудинках або просто на вулиці. Словом, без бар'єрів, а отже й без кохання, швидка ейфорія переходить у затяжну депресію.
Тепер про другу особливість кохання: результатом дійсного й важкого подолання всіх перешкод є цілісне прийняття іншого. Поясню, про що йдеться. У кожній професії, в будь-якому різновиді діяльності людина одні свої якості проявляє, а інші — ні. Для спортсмена важливо бути витривалим, фізично розвиненим, але абсолютно байдуже, скільки мов він знає. Науковець мусить мати аналітичні здібності, хорошу пам'ять, але колеги можуть і не помітити — бородатий він чи безбородий.
Ну а кохання? Це єдиний тип активності, де виявляється вся сукупність індивідуальних якостей — і соціальних, і психологічних, і біологічних, причому цей набір характеристик у кожного унікальний. Не можна любити «за щось» — це не кохання, а розрахунок. Люблять «ні за що» й «за все». Тому людина, яку кохають, переживає душевний підйом, взаємне кохання — це щастя, але втрата кохання — це велика біда, яку переносять не всі. Адже втрата кохання — це не програш у якомусь змаганні, який можна компенсувати іншими успіхами. Любовна невірність для знехтуваного — це відмова від визнання всього унікального набору індивідуальних якостей, це удар по всій особистості...
Зробимо ще один висновок — якщо соціум зводить безліч усіляких стін і перешкод, то кохання зводить універсальний міст між людьми, точніше — між людиною й світом. Любити можна не лише іншу людину, а й природу, Батьківщину, свою справу... А це означає, що кохання й творчість — майже синоніми. Чому? Зараз поясню.
Мати любить свою дитину, інакше кажучи, вона зливається з ним, перетворює себе на нього, вона радіє його «п'ятірці», переживає за його «двійку» більше, ніж вона сама. Ну, а що таке творчість? Творити — означає не холодно й абстрактно ставитися до того, що ти досліджуєш, це означає злитися, мислити й відчувати, як те, що ти вивчаєш, тобто дати можливість пізнаваному виразити себе через того, хто пізнає...
Тепер зрозуміло, чому Г.Флобер, який описував сцену отруєння Емми Боварі, відчув у роті присмак миш'яку. Коли В.Висоцький починає пісню словами «Я Як-истребитель, мотор мой звенит, небо моя обитель», він не просто римує рядки, він займається творчістю. Точнісінько так само працює справжній актор, який перевтілюється у свого героя (а не просто правильно виголошує завчені монологи), лікар, який приймає біль свого пацієнта, і так далі. Відомо, що фізик, який досліджує елементарні частки, і здатний відчути себе нейтрино, що летить майже зі швидкістю світла й пробиває землю, як цигарковий папір, отримує результати значиміші, ніж його колега, який неупереджено фіксує за допомогою приладів довжину й частоту хвилі корпускули, яку вивчає.
Але цей бік любові-творчості настільки ж привабливий, наскільки й важкодосяжний. Тому справжнє часто замінює імітація. Політик запевняє, що любить і переживає за країну, але насправді просто набиває свої кишені. Поет упевнений, що злився зі стихією, й пише рядки «Кораблям не спится в порту, им снятся моря, им снятся шторма». (Але якщо не спиться, що ж може снитися?) І чим більше імітації, псевдотворчості, тим вище рівень недовіри в суспільстві, тим більше треба довідок, печаток, перереєстрацій...
Ну а якщо серйозно, вислів «муки творчості» — це помилка, болісна нездатність, неготовність увійти у творчий стан. Людина, яка творить, відчуває незвичайну окриленість не лише від результату, а й від самого творчого процесу. Інакше кажучи, не буває нетворчих професій, буває творче й нетворче ставлення до справи. Причому творчим не може бути заняття, яке не любиш.
Ну от, а ви казали «таємниця, таємниця»! Хоч одненьку її грань ми розкрили?
