Кожна людина від народження отримує своє власне ім’я. Подорослішавши, вона може навіть змінити його в законному порядку на те, що більше припало до душі. У міст, вулиць, річок, гір, як і у людей, також є свої імена — географічні назви, і їх також внаслідок різного роду причин може бути змінено. Перейменування бувають як обгрунтованими в очах громадської думки, так і неприйнятними. Вивченням географічних назв займається топоніміка (розділ лексикології), а ось перейменуванням — органи влади за рекомендаціями спеціальних комісій. Як правило, проблема перейменування виникає, коли топонім несе в собі власне ім’я, коли об’єкт було названо на честь партійного та державного діяча, який скомпрометував себе.
Топоніміка — така ж наука, як і, наприклад, історія. І якщо Україна, хто б там що не говорив, має свою історію — українську, то чому топоніми мають бути чужими, нав’язаними російським царатом чи комунізмом, — антиукраїнськими? Якщо, наприклад, механічно відновлювати колишні назви вулиць, що носять ім’я Леніна, то майже всі вони виявляться... Єкатерининськими.
Судячи з усього, в Одесі так і зробили, змінивши один антиукраїнський топонім на іншій («не вмер Данило, так болячка задавила»). Існує погляд, що це також наша історія, яку, як і слово з пісні, з пам’яті не викинеш. Мовляв, і Катерина II, і Ленін внесли свій внесок до історії. Але тоді при використанні топонімів з їхнiми іменами потрібно вказувати на сутність цього внеску до української історії. А то висить у центрі міста меморіальна дошка з написом: «Проспект імені великого вождя революції В.І. Леніна» (на фото). Школярі, нічого не знайшовши в підручниках з історії про Леніна, черпають пізнання про нього з подібного тлумачення топонімів. Український же соціаліст Микита Шаповал був абсолютно іншої думки від ленінської величі. «В сумерках божевільства догоряв «великий творець», помутнілим поглядом дивлячись на велике попелище своїх божевільних мрій. Є що залишити в спадщину одураченій людськості! Потіштесь, люди добрі. Черепи мільйонів знищених людських істот, спустошена просторінь, наповнена трупним смородом і гнилизною. Країна, в якій найстрашнішою лайкою на сотні років буде «комуніст», прокляттям: большевик. Країна, в якій замість сонця свободи і соціялізму на обрії висітиме череп з вовчими щелепами, оскалений усмішкою божевільного». («На смерть тирана», 23 січня 1924 р. Прага. — У кн.: Терещенко Василь «Микита Шаповал — Велетень із Донбасу», с. 138). Микита Шаповал передбачав, що «велику» ленінську спадщину буде примножено створеною більшовиками тоталітарною системою. Відмовившись від цієї системи, ми ніяк не можемо від неї звільнитися, забуваючи про те, що навіть її буква несе в собі її дух і сутність. Змирившись із таврами імперського і комуністичного режимів, ми перетворюємо нашу історичну пам’ять на сміттєвий ящик, зваливши все в одну купу. ПАМ’ЯТАТИ — ТАК! АЛЕ В ІМ’Я ЧОГО? ЗАРАДИ ПРОСЛАВЛЯННЯ ТИРАНІВ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ЧИ ДЛЯ ТОГО, ЩОБ ЗДОБУВАТИ ЗІ СВОЄЇ ІСТОРІЇ УРОКИ?
Річ у тім, що власні імена для того і «прив’язують» до місцевості, щоб дати їм вічність. Це як в афоризмі про те, що все знецінюється, а цінність землі — незмінна. У назвах вулиць і міст імена увічнюють, а не розвінчують. Не назвеш же «проспект антиЛенина» чи «антипроспект Леніна», — ніхто нічого не зрозуміє. Точно так само власне ім’я в топоніміці ніколи не стане прозивним ім’ям. Катерина II — це жорстока цариця, Голодна Вовчиця, а не «цукерка в блискучій обгортці», як це, можливо, комусь привиділося на пишному бенкеті з п’яних очей. Для того, щоб повністю стерти пам’ять про Запорізьку Січ, після її скасування 1775 року царат переписував топоніміку, міняючи народні назви на «катеринослави». Позбавляючи Україну своїх прав, ладу, незалежності, церковної автокефалії, Катерина II намагалася знищити й її ім’я, витісняючи його офіційною назвою «Малоросія». І якщо сьогодні в нас знову з’являються на світ божий єкатерининські вулиці та торговельні марки, то це результат топонімічного зомбування історичного безпам’ятства, проведеного ще в ХVIII сторіччі. Сьогодні ж, на початку ХХI сторіччя, дуже багато хто недооцінює топоніміку, вважає її чимось третьорядним, таким, що заважає нам здійснювати великі справи та трудові подвиги. Навіщо витрачати енергію та перейменовувати вулиці Леніна, Урицького, Катерини II? Що від цього зміниться? «Чи варто боротися з вітряками?» — запитує львів’янин Володимир Богдановський («День» від 13 червня ц. р.). Виникають зустрічні запитання. Чому ж тоді царям і вождям не було байдуже, що закладене в народних назвах вулиць, сіл, міст? Чому сам народ не додумався до тих топонімів, які спускалися згори указами і постановами? Географічні назви, вигадані народом, так само, як і усна та пісенна творчість, — це пам’ятки історії та культури. Народні топоніми рідко несуть у собі власні імена (це, як правило, національні герої), частіше топоніми оспівують рідну природу, волелюбність. Вони різноманітні, самобутні, оригінальні. Серед них є поетичні, є веселі, дотепні й сумні. Згодом звучання деяких топонімів трансформувалося, змінювався і їхнiй зміст, але це було як природна зміна оздоблення дерев у період їхнього росту. Безжалісне рубання топонімів і їх викорчовування починалося на «крутих зламах» історії, коли деспотії, імперії, тоталітарні режими нав’язували людині психологію раба, якому на сторіччя вперед буде «все одно» і «яка різниця?». Сталіно, Сталінськ, Сталінград, Сталінокан, Сталінобад, 30-, 40-, 50-, 60-річчя СРСР і Великого Жовтня, Первомайськ, Первомайський, Первомайське, Першотравневе і тисячі подібних назв. Це ж не просто назви, не лише недорікуватість і убогість фантазії їхнiх авторів, це вам не «яка різниця?» — а планомірне нівелювання людської особистості до сірої знеосібки за допомогою топоніміки.
Сьогодні вже нікого не обурює відсутність на мапі нашої країни сталінських міток, але позбавлення від ленінських для багатьох є такою ж «невчасною» й «некорисною» справою, як і необхідність відмитися від «ждановської рідини» 15 років тому. І майже в унісон із сучасними звучать листи читачів міської газети з минулого (1987—88 рр.):
— Які пристрасті розпалюються навколо імені міста. А по-моєму, ми не тим займаємося, чим потрібно. Ось би всю цю енергію, яка пішла на писанину і суперечки, та пустити на усунення хиб, яких у нашому місті, на жаль, ще чимало.
— Так, нам відома негативна роль, зіграна А.О. Ждановим, але для нашого покоління зв’язок між ім’ям міста та особистістю А.О. Жданова вiдсутнiй.
— Чи не соромно вам, дорогі товариші, в період перебудови і гласності займатися неробством? Від перейменування міста у магазинах дарів моря не додасться.
— Чули, зібрано 6000 підписів проти Жданова, а якби ці люди вирвали по одній травинці, а якби по 10, по 100 травинок? Ось де була б допомога нашій важкій перебудові.
— Знаходяться «мудреці», які паплюжать біографію видатних наших людей і закликають зняти пам’ятники. Не вийде! Жданов був твердим ленінцем, вірним сином ленінської партії. Сталін добре знав ділові та вольові риси Жданова та посилав його на найвідповідальніші ділянки роботи.
Це була боротьба за чесне ім’я міста і не лише за ім’я, боротьба аж ніяк не з вітряками... Але події тих років заслуговують на окреме оповідання.
