— Розкажіть, шановний лікарю, які зміни відбулися в Центрі
останнім часом — на гірше, чи на краще?
— За останні п’ять років рівень клініки стрибкоподібно
підвищився — даються взнаки результати зусиль попередніх років. Можна вже
говорити про нашу школу хірургів, які сьогодні працюють не тільки в Центрі,
а й у багатьох інших державних і комерційних медичних закладах. Наші провідні
спеціалісти є переважно молодими людьми, і саме вони визначають обличчя
Центру. Хотів би згадати деяких колег, таких, як Юрій Кондратенко, на рахунку
якого минулого року понад 1000 операцій, Георгій Пархоменко зробив 528
операцій, Микола Сергієнко — 505. Андрій Сергієнко — 503 операції. Це при
тому, що середня кількість операцій на одного лікаря — до 200.
Ми працюємо на сучасному обладнанні, про яке 2-3 роки тому
я не наважувався навіть мріяти: добре обладнані операційні комплекси, лазерні
установки. Частково це своє, вітчизняне, дуже непогане, а частково — пожертви
з-за кордону, найчастіше від західних фірм-виробників та релігійних організацій.
А з бюджету, від держави ми не отримали на переобладнання жодної копійки.
Хотів би наголосити, що саме тепер нормальна робота нашого
закладу, як і багатьох інших, опинилася під загрозою. Справа в тому, що
Конституційний суд України призупинив чинність Переліку платних послуг
у державних закладах охорони здоров’я, затверджений 1996 року. Тим самим
фактично заборонено так звану добровільну компенсацію пацієнтами витрат
на їхнє лікування. Я абсолютно згоден із академіком Миколою Амосовим, який
у зв’язку із цим закликав державу «не лицемірити, якщо вона не здатна економічно
забезпечити безкоштовну медицину». Кожен хворий має право обирати для себе
рівень медичних послуг, а медицина повинна мати можливість виконувати свої
функції, нехай і за рахунок пацієнта. Наведу приклад. Цього року в нашому
Центрі було зроблено 5 тисяч імплантацій штучного кришталика. Кришталики
імпортні, дуже високої якості, і жоден із них не був оплачений державою.
То що, люди мали піти від нас геть, як і прийшли — сліпими? Хочу ще наголосити,
що не було випадку, коли б двері лікарні зачинилися перед людиною, у якої
дійсно немає грошей. Ми нікому не відмовляємо в операціях із комерційних
міркувань. (Додам, що переважна більшість пацієнтів, навіть незаможних
і навіть тих, хто приїхав з інших областей, вважають витрати на операцію
ока дуже помірними й загальнодоступними. — К. Г.)
— Розкажіть трохи про себе. Ви пішли шляхом батька, відомого
професора Миколи Сергієнка. Чи дід також був лікарем?
— Ні. Дід був добрим чоботарем, а бабуся швачкою. Мені,
мабуть, передалося щось від їхнього ремесла, дуже потрібного в тонкій мікрохірургії
ока. Бабуся пройшла через жахіття концтабору й вижила — завдяки своїй життєвій
філософії; ця філософія корисна й мені, бо наше покоління живе також в
екстремальних умовах. Чи вірю я в Бога? Я вихований атеїстом, але в душі
Його відчуваю, як, мабуть, більшість людей. Церкви ж, особливо православні,
не вважаю обов’язковими суспільними інституціями.
Закінчив наш Медінститут, захистив кандидатську дисертацію,
стажувався за кордоном. У Центрі працюю від початку його заснування — 10
років. Великий вплив на мене колись справила система й клініка Федорова,
на порозі якої закінчувалася могутня радянська влада. Нині заклади Федорова
занадто комерціалізовані, то нецікаво. Але приклад Федорова, який створив
свій власний світ за тих умов, сформував мою віру в те, що саме від людини,
особистості залежить усе. Не від зв’язків, грошей чи технічного обладнання.
Дай усе це якійсь бездарі, і воно піде в пісок, а здібна людина на порожньому
місці й у ворожому середовищі здатна створити гідні умови для життя і праці.
Мені 33 роки, класичний вік напруженої роботи, вік професійного
покликання. Хочу відповідати вимогам міжнародних стандартів у мікрохірургії,
хочу робити більше операцій, хочу, щоб у Центрі були найсучасніші обладнання
та операційні технології.
— Скільки всього операцій ви зробили? Розкажіть, прошу,
про операцію, яка була особливо складною чи відповідальною.
— Всього зроблено понад 2000 операцій. Однією із найбільш
емоційно напружених була така. 1992 року до нас приїхали американські хірурги
— демонструвати свою майстерність. В операційній зібралося багато київських
лікарів і вчених. За таких обставин працювати завжди складно, тим більше
не в себе вдома. Тому коли трапилося певне ускладнення, американський хірург
розгубився. Я тоді був йому за асистента й за перекладача. Побачивши, що
справа може обернутися кепсько, запропонував гостю допомогу й успішно завершив
операцію. Тим, до речі, було показано, що для деяких класів операцій наша
технологія є ефективнішою. Але це мені дісталося нелегко. Коли сів за мікроскоп
операційного столу й почав працювати, відчував себе нібито мінером; спина
вкрилася холодним потом; здавалося, що на мене дивиться вся країна.
— Чи змінилася картина патології ока в нашій країні у зв’язку
з погіршенням економічної та екологічної ситуацій?
— Змінилася — на гірше. Візьмімо, наприклад, таке поширене
захворювання, як катаракта. Сьогодні катаракта, колись хвороба старих,
помітно «помолодшала», особливо серед чоловіків, опірність яких стресам
набагато нижча, ніж у жінок. (Ви мабуть звернули увагу на те, що більшість
палат у нашій лікарні — чоловічі.) Помолодшав також діабет, який неабияк
впливає на зір. Тим часом, у заможних країнах діабет вважається не хворобою,
а «стилем життя» (різноманітні дієти, спеціальні режими праці й відпочинку,
постійний контроль тощо); наш діабет західні лікарі називають «історичним»,
— це сором для країни.
Відзначу, що в останні роки суттєво збільшилася кількість
пацієнтів, у тому числі й дітей, із вогнепальними та іншими «криміногенними»
пошкодженнями очей. Тепер часто стріляють в обличчя, найчастіше — просто
так.
— Ви стажувалися в Німеччині, в США. Що найбільше вас там
вразило, чим найбільше різняться їхні порядки від наших?
— Порівнювати наші клініки із західними неможливо — це
абсолютно непорівнювані речі. Мене, однак, найбільше вражає інше — пацієнти.
У західних клініках майже неможливо зустріти пацієнтів із такими застарілими
хворобами, з якими люди приходять до нас. У нас відсутня традиція постійної
уваги до свого здоров’я, звичка звертатися до лікаря негайно, після першого,
ледь помітного прояву дискомфорту в організмі. Ми візити до лікаря постійно
відкладаємо («після захисту дисертації», «після того, як викопаю картоплю»
чи «віддам дочку заміж» тощо). Задавненість недуг, зокрема хвороб ока,
призводить до ускладнення операцій та до значно тривалішого терміну лікування.
Не кажучи вже про зниження вірогідності успіху. Тому не дивно, що деякі
із тих операцій, які ми робимо в себе у клініці, наприклад видалення катаракти,
західні спеціалісти перевели до розряду амбулаторних. Пасивна позиція українських
хворих частково вихована радянським режимом, коли «людина-гвинтик» мала
дбати насамперед про суспільні обов’язки, а вже потім — про себе, про власне
здоров’я.
Мені, проте, здається, що неабияким фактором тут є горезвісне
терпіння, навіть фаталізм нашого народу, від нього ми вельми постраждали
історично, страждаємо й сьогодні. Де у світі ви знайдете, наприклад, лікарів,
медсестер, котрі працюють майже безкоштовно? Не можу уявити, як живуть
сьогодні наші медсестри на свої 100 — 150 грн. платні. Але не тільки сьогодні.
Коли за радянських часів було встановлено ганебно низькі ставки для медичних
працівників, тодішній міністр охорони здоров’я Семашко зробив пояснення:
«Хорошого лікаря прогодує народ». Колись імператор Петро I, розглядаючи
питання про ранги, відмовив у «жаловании» лісникам, під приводом, що «это
занятие воровское». У таку саму принизливу ситуацію поставлений у нас лікар.
— Чи не могли б висловити свою думку стосовно того шкідливий
чи ні комп’ютерний екран для очей? Адже сьогодні все більше й більше людей
сідають за комп’ютери, не тільки спеціалісти, а й діти. Це хвилює наших
читачів.
— Вважаю, що поширена думка про особливу шкідливість екрана
належить до сучасних забобонів. Принаймі мені невідома наукова статистика,
яка свідчила б про прямий вплив екрана на погіршення зору. Більшість наших
пацієнтів ніколи не мала справи з комп’ютерами, більше того — не належить
до надмірних шанувальників книги, читання. З лікуванням очей пов’язано
чимало й інших упереджень, які часто базуються на старих технологіях операцій
ока і давно вийшли з ужитку. Так, деякі лікарі в районних поліклініках
роками стримують хворих від видалення катаракти, — «доки не визріє», хоча
це суперечить сучасним підходам.
— Розкажіть, пане Андрію, про свій вільний час, про позапрофесійні
уподобання й заняття.
— Боюся, що дам дуже стандартну відповідь. Наша робота
— то стиль життя, у якому на щось інше залишається мало не тільки часу,
а й душевних сил. Колись мав час на те, щоб цікавитися мистецтвом, займався
водним спортом, легкою атлетикою; нині з того всього залишилася тільки
хода, прогулянки над Дніпром. Вільний час використовую також для вдосконалення
своєї англійської мови, далекої від довершеності.
— Між тим, я мала нагоду спостерігати, як ви спілкуєтеся
з іноземними пацієнтами англійською. Чи знаєте ще інші мови?
— У школі та в інституті вивчав німецьку мову, англійською
зайнявся пізніше. Це дало мені можливість стажуватися у закордонних клініках,
користуватися спеціальною літературою. Думаю, що без англійської важко
залишатися на сучасному професійному рівні.
Шановний читачу! Зараз я хочу скористатися своїм «службовим
становищем» і через свою газету висловити незмірну вдячність Київському
центру мікрохірургії ока, де мені відновили зір. Тільки той, хто зовсім
або частково його втратив, може зрозуміти, яка це радість — знову бачити
світ Божий в усій його красі та розмаїтті. Правим оновленим оком я зобов’язана
кандидатові наук Сергієнку-молодшому, лівим — професору Сергієнку-старшому,
а ще — лікарю Лесі Дюбенко, уважній і терплячій, анестезіологу Олексію
Петренку, а ще — медсестрам, санітаркам і всім. Я мала нагоду, недоступну
багатьом іншим журналістам, познайомитися з роботою цього унікального закладу
із середини, на собі відчути всі його досягнення й недоліки (про останні
— іншим разом). А головне, зрозуміла, що розповсюджені судження про агонію
й навіть смерть нашої медицини безпардонно перебільшені. Вона живе там,
де є професіонали й особистості.
