Театр починається з вішалки, а НДІ — з вахтерки. Коли розповідаєш закордонним колегам про українських бабусь-вахтерок, які в одній особі — й фейс-контроль, і металошукач, і протипожежна сигналізація, — вони регочуть, аж заливаються. Тут, у Британії, до біобезпеки ставляться напрочуд серйозно. Перше, що мусить зробити новий працівник, — це отримати безконтактну картку та мультиключ. Більшість дверей у коридорах, а також усі двері до лабораторій обладнано магнітними датчиками. Щоб відчинити двері, треба піднести свою особисту картку до зчитувача, бо інакше не пройдеш. Для інших дверей потрібен ще й мультиключ. Як у комп’ютерній грі, такий мультиключ і картка відкривають двері певного рівня. Приміром, мій ключ та картка дозволяюь мені пересуватися між поверхами, заходити в біохімічну та мікробіологічну лабораторії, а ось у адміністративний центр та в лабораторію молекулярної біології мені зась. Тамтешні працівники мають інші картки. Певно, в когось тут є ключ, який відчиняє всі двері, але його ніхто не бачив. Потрапити до лабораторії без права доступу практично неможливо, й краще не пробувати це зробити, хіба що хочете опинитися десь на сходовому майданчику з дверима, зачиненими так, що ні зайти, ні вийти.
Інструктаж із техніки безпеки, який проводить кожен НДІ своїм співробітникам, видається невинною дитячою забавкою, порівняно із тутешніми порядками. Йдеться про COSHH-форми. Таким страшним словом називаються анкети-форми. На кожен реактив, який ви збираєтеся використовувати в роботі, ви мусите заповнити таку форму, де зазначити, чим ця штука шкідлива, яких заходів безпеки при роботі з нею слід вживати та як лікувати отруєння нею, навіть якщо йдеться про звичайну кухонну сіль. Формально, не здавши своєму керівникові форми на кожен реактив, ви не маєте права працювати. За кілька років у співробітників збирається цих документів по товстенній папці.
СТОСУНКИ У КОМАНДІ ТА ПРАВО НА ПОМИЛКИ
Перше, що викликає подив, коли опиняєшся в закордонній лабораторії, — чому всі усміхаються горопашному новачку-науковцеві? Молоді дівчата, однолітки, поважні керівники груп. Зайти в лабораторію, не зустрівшись поглядом з колегами й не усміхнувшись, видається тут дивним — так у них заведено. Наступного разу у вас ще запитуватимуть, як справи. Подив лише на секунду з’явиться на обличчі вашого співрозмовника, змінюючись виразом ввічливої цікавості, коли ви почнете розповідати про те, як влаштувалися на новому місці, як ваше здоров’я тощо. Коли ж самі запитаєте місцевого — а ви як? Той лише відповість: «Я? Чудово!»
Стосунки у команді будуються своєрідно й раціонально. Усі позауставні справи перенесено з лабораторії в обов’язковий п’ятничний паб, а на робочому місці кожен виконує свою роботу по змозі тихо й незалежно. Ні, звісно, вам підкажуть і допоможуть, якщо ви попросите про це, але ви можете півдня закручувати лампочку не в той бік, і ніхто вам на це навіть не натякне. Вважається, що право на помилки — це теж ваше невід’ємне право.
Науковий керівник (ваш чи групи науковців) або ж просто старший колега, який знайомить вас із новим методом, теж непідготовлену людину може здивувати. Основні слова в його лексиконі — чудово, прекрасно, дуже мудро! Це на позначення будь-яких ваших дій, які не призвели до вибуху. Виставив потрібний об’єм на піпетці — пречудово; поміряв поглинання розчину — хоч куди козак. Не уявляю, щоб хтось так поводився у нас в НДІ. Хіба що для сміху. Із одного боку, важко повірити в щирість такого ставлення, а з другого — відчуваєш не просто схвалення своїх дій, а й підтримку і готовність допомогти, якщо ти заплутаєшся.
ОРГАНІЗАЦІЯ РОБОТИ
Середньостатистичний дослідник тут проводить значно менше часу в лабораторії, ніж у нас. Тут взагалі підхід до праці інший. У нас вважається правильним і почесним, якщо вчений затримується на роботі допізна, а вищим класом вважається провести на робочому місці ніч. Естетика цього явища ховається в настільній книжці радянських науковців «Понеділок починається в суботу» братів Стругацьких. Закордонна лабораторія — напівпорожня, дослідники більшість часу проводять за комп’ютерами, які встановлюють не тут, а в офісах. Вони мають дуже багато часу на вивчення літератури і значно більші можливості легально отримати з Інтернету потрібні статті. Перед запланованою роботою дослідник пише «стандартну операційну процедуру» (СОП) — тобто описує з точністю до найменшого кроку, що, як і навіщо він це збирається робити. Потім надсилає електронною поштою керівникові. До речі, керівник може сидіти й за сусіднім столом, спілкування мейлом — це вияв поваги до його праці й часу. Той вносить зауваження й пересилає їх підлеглому, який мусить або врахувати їх, або аргументовано спростувати. Нарешті, коли СОП затверджено, можна замовляти реактиви.
Система постачання реактивів — це окрема тема. Ніде не бачив тут великих складів із необхідними хімікаліями. Це й не потрібно — майже будь-що можна замовити он-лайн і отримати замовлення менш ніж за тиждень. Якщо, звісно, є гроші, але про це трохи далі.
Маючи на руках обговорену детальну методику та реактиви, дослідник приходить у лабораторію, ставить дослід і... повертається за комп’ютер обраховувати результати, писати звіт керівникові та порівнювати свої дані з даними літератури. Звісно, експерименти бувають різні, деякі тривають місяцями, але загалом властиве нашим ученим нидіння в лабораторії сприймається тут, як невміння правильно розрахувати свій час. Звісно, не слід забувати, що в Україні справжньому досліду часто передує титанічна препаративна робота, коли ви синтезуєте потрібні речовини, очищуєте придбані задешево солі, напрацьовуєте білки... У більшості випадків цієї складової роботи вченого тут вдається уникнути.
ФІНАНСУВАННЯ
Звідки береться за кордоном обладнання та реактиви? Таке запитання хоч раз ставив собі кожен український науковець. У відповідь у нас люблять наводити цифри-порівняння фінансування науки в Європі та в Україні. Такі порівняння завжди не на нашу користь. Однак не слід забувати, що різницю в цифрах закладено в пунктах про оплату праці та в забезпеченні інфраструктури. Де беруться витратні матеріали? Це вже не таємниця і для невтаємничених, що закордонні дослідники існують завдяки міжнародним грантам і фондам. Система ця складна й багатоманітна, її опис заслуговує на цілу шпальту, й, очевидно, не я повинен це писати. У сухому залишку фонд виділяє кошти під певний напрям досліджень; група дослідників подає фонду свої пропозиції — що вони хотіли б зробити й що для цього треба; фахівці, найняті фондом, визначають, які з поданих проектів варто фінансувати.
У цьому й полягає, на мою думку, ключова відмінність не лише у фінансуванні, а й у побудові дослідницького процесу в нас та в них. За кордоном обладнання купують під певні конкретні цілі. У нас же цілі часто продиктовані наявним обладнанням...
Яскравий приклад — російський Інноваційний центр «Сколково». Уряд РФ вбухав неймовірні суми в обладнання його найновішими приладами, організацію лабораторій із високим ступенем захисту тощо. Тепер вони чекають на проекти й міжнародну співпрацю. Можливо, скоро вони просто не матимуть достатньо проектів, щоб задіяти свої потуги, а за кілька років ультрамодне й сучасне обладнання застаріє...
Словом, у цивілізованому світі все починається з ідеї, яка приносить гроші для свого втілення, в нас — ідеї виникають лише за наявності грошей. Або — автори виїздять туди, де їхні ідеї працюють.
Ідеалізуючи підхід до наукової роботи, я аж ніяк не ідеалізую тутешню модель. Отримання гранту як єдиний спосіб триматися на плаву означає також і те, що, не отримавши продовження або нового гранту, ти мусиш згортати роботу, розпускати працівників, а іноді й шукати щастя деінде. Вчений, прагнучи отримати фінансування у різних фондах, постійно змінює наукові напрями, старі розробки забуваються й зникають. Працювати все життя над однією темою, як це є в нас,— тут розкіш, доступна лише небагатьом.
ДОВІДКА «Дня»
Володимир ЧЕРНИШЕНКО — випускник аспірантури ННЦ «Інститут біології» Київського національного університету імені Т.Г. Шевченка. Молодший науковий співробітник відділу структури та функцій білка Інституту біохімії імені О.В. Палладіна, де займається питаннями регуляції системи зсідання крові. Нині проходить стажування в Брайтонському університеті (Великобританія) в рамках проекту FP7 — про нанодіаманти як засоби доставки лікарських засобів.
Фото надані автором
