22 травня кожного року тисячі українців прибувають на високий дніпровий берег, де на горі біля Канева височіє могила та пам’ятник Тарасові Шевченкові. Так само жива пам’ять про нього і в містечку Білий Бір, на польському узбережжі Балтійського моря, при в’їзді до якого перед очима гостей постає курган із пам’ятником Кобзареві, а поруч нього розташований гуртожиток комплексу шкіл з українською мовою навчання.
Ця українська станиця на північному заході Польщі виникла внаслідок акції «Вісла», коли весною—літом 1947 року на території Кошалінського воєводства (зараз належить воно до Західнопоморського воєводства з адміністраційним центром у Щеціні) було поселено біля 32 тис. українців, депортованих переважно із Надсяння. Зрозуміло, організатори виселення, обраховуючи число українців Закерзоння на 20 тис., сподівалися на їх повне розпорошення поміж поляками — по декілька лише родин у одній місцевості. Оскільки в ході виселення показалося, що українців насправді кілька разів більше, принципу цього не вдалося зберегти й, зокрема, у Ольштинському та Кошалінському воєводствах виникли українські скупчення, а в деяких місцевостях українці стали переважати. Згодом, коли у 50-тих роках політика польської «партійно-державної» влади змінилася, почали тут виникати сильні осередки української освітної і культурної діяльності.
Одним із таких осередків стало, розташоване 50 км південніше від Кошаліна містечко Білий Бір. Його історія сягає правління тут у ХIII ст. поморського князя Мстивоя, згодом володіли ним хрестносці, від яких отримало міські права, від половини XV ст. належало до Корони Польської, а наприкінці XVIII ст. заволоділа ним Прусія. Весною 1945 року, після боїв за т.зв. Поморський вал, замінене у фортецю місто, яке німці звали Бальденбурґ, було сильно знищене й обезлюднене. Отже, як і інші місцевості «возз’єднаних територій», було заново заселене поляками, в тому числi і репатріантами «з-за Бугу», а у 1947 році українцями, вигнаними із Перемищини та східної частини Лемківщини. Яка тут докладно процентна доля українців зараз важко сказати, адже одні кажуть, у двохтисячному місті їх біля 30 відсотків, інші, що у Білому Борі та Білобірській ґміні (сільській волості) українців навіть 80 відсотків.
Як би не рахувати, саме тут почала у вересні 1958 року діяти перша у Польщі початкова школа з українською мовою навчання, яка у березні 1961 року, отже у соті роковини смерті поета, отримала ім’я Тараса Шевченка. Завдяки діючому при школі гуртожиткові школа ця стала вогнищем рідномовної освіти для нараховуючої біля 50 ти тисяч української громадина балтійському Помор’ї — у тодішньому Кошалінському, Щецинському та Гданському воєводствах.
Оскільки у польській освітній мережі обов’язкова початкова школа нараховувала сім, а згодом вісім класів, довгий час діти, які закінчували навчання у білобірській школі або у пунктах навчання по селах і містечках Помор’я та бажали надалі вчитися в українському середовищі — мусили їхати аж на західну Сілезію, де від 1957 року діяв загальноосвітній ліцей у Лігниці, або на дещо ближчу Ольштинщину, де у 1968 роцi зорганізовано український ліцей у Гурові Ілавецькому. Бажаючі стати вчителями, в тому й української мови, мали тоді змогу вчитися в українських класах педагогічного ліцею у Бартошицях (Ольштинщина), які почали працювати від 1956 року та проіснували 14 років, аж до реформи шкільної освіти, яка зовсім ліквідувала школи цього типу.
Щойно на початку 1990-х років з’явилася можливість створити у Білому Борі український ліцей. Пов’язане це було, зокрема, із будовою новою гуртожитку для шкільної молоді, оскільки старий, який служив початковій школі від початку її існування, був у 1983 році закритий з огляду на технічний стан. Дітям прийшлося декілька років проживати у гуртожитках інших білобірських шкіл, а батьки і вчителі заснували громадський комітет, який почав збирати кошти на побудову нового будинку. Будова, яка почалася вже у 1987 році, при великій фінансовій допомозі всієї української громади у Польщі та української діаспори у Америці і Західній Європі, привернула до Білого Бору увагу світового українства.
Оскільки Україна тоді ще не була самостійною, саме у приміщенні новозбудованого гуртожитку у 1990 році відбувся I й Світовий форум українців, атакож Форум молоді. А з початком шкільного року 1990/1991 почав працювати перший клас загальноосвітнього ліцею — цим самим виник комплекс загальноосвітних шкіл ім. Тараса Шевченка. В його склад входила початкова школа, яка залишилася у старому будинку в центрі міста, та чотирьохкласний ліцей, який почав користуватися приміщеннями у шкільному комплексі, розташованому поруч новозбудованого гуртожитку — на окраїні містечка.
Незабаром у 1991 році на кургані, висипаному перед гуртожитком, став символічний знак постійної вже присутності українців над Балтійським морем — пам’ятник Тарасові Шевченкові, що став подарунком українського народу українцям, які проживають у Польщі. Автором монумента у формі козацького хреста є Анатолій Ігнащенко, а виконав його у Києві різьбар Василь Бородай. Зараз кожного року біля білобірського пам’ятника Тарасові Шевченкові відбуваються не лише шкільні урочистості, але й святкування за участю офіційних представників державної влади Польщі і України та українців, проживають на західних і північних землях.
Білий Бір — це також важливий осередок релігійного життя українців, зокрема, греко-католиків (в самому місті православних українців майже немає). У 1957 р. засновано тут станицю греко-католицької церкви, яка могла тоді діяти лише у структурі Польського римо- католицького костела, а від 1991 року існує самостійна парафія (її паства це біля 200 родин). Випадаюче на 21 вересня храмове свято Різдва Пресвятої Богородиці кожного роду збирає в Білому Борі тисячі вірних, а від деякого часу відбуваються ще перед ним фестивалі церковної пісні та поезії.
Освячена у 1996 році греко- католицька церква Різдва Пресвятої Богородиці, яка стоїть недалеко від Шевченкового пам’ятника і гуртожитку, є черговою родзинокою Білого Бору. Її проект та іконопис виконав Юрій Новосільський — це єдиний храм, який є повністю «авторським» твором цього чи не найбільш відомого митця-маляра у Польщі. Хоч більш відомий він у світі, як Єжи Новосєльскі, то однак іменувати його «польським художником» мені було б важко, адже маестро, коли мав я нагоду побувати на зустрічах із його участю у Кракові, де він народився та постійно проживає, говорив зовсім пристойною українською мовою та казав «ми», маючи на думці українців. Але що ж — мистецьке середовище, в якому цей народжений у 1923 році син українця і німкені, постійно живе та працює, є польським то і його в світі ввжають назагал польським творцем, хоч і за віровизнанням православним та сформованим під великим впливом українського іконопису.
Все ж таки балтійське узбережжя — це не батьківські землі, де все українським духом дише, і навіть такі осередки, як Білий Бір не в силі загальмувати постійний процес розмивання української громади. З-посеред виселенців найкраще «тримаються свого» українці у сьогоднішньому Вармінсько-Мазурському воєводстві, куди у 1947 році потрапило біля 57 тис. українців — за даними перепису 2002 року, українську національність задекларувало тут 12 тис. осіб. На територію сьогоднішнього Західнопоморського воєводства, до якого належить зараз Білий Бір, привезено 46 тис. українців, а за даними із 2002 року українську національність мало тут задекларувати лише 3,9 тис. осіб. Зрозуміло, дані ці не надто достовірні, але важко заперечити, що величезне число нащадків «поселенців із акції «В»» справді втратило вже свій зв’язок з українською традицією та культурою, що і в сімейному побуті щораз рідше вживається українська мова. На жаль, видно це і в Білому Борі, де зараз у початковій школі, гімназії та ліцеї, тобто у 12-ти класах, всього-на-всього 120 дітей.
А все ж таки — у припадаюче на цей рік шістдесятиріччя акції «Вісла» можна сказати, що українці у Польщі не зникли і хоч в умовах виниклих внаслідок депортації важко їм боротися за своє національне виживання, то не здаються. А видимим цього знаком є присвячений Шевченкові білобірський освітній комплекс, бережений втіленим у бронзу духом Кобзаревого слова.
