Мандрівки створені, вочевидь, для того, щоб робити життя більш наповненим, мальовничим, змістовним, відволікати людину від усього того важкого, сірого чи принизливого, чим бувають наповнені будні. І це, загалом, не залежить від того, куди ви мандруєте. Так, денна прогулянка Трухановим островом у теплий сяючий осінній день може стати такою ж важливою життєвою подією, як поїздка в далекі краї.
Переважну частину свого життя я — як і більшість радянських людей — не мала змоги мандрувати за межі Союзу, хоча завжди бажала бачити деякі святі для європейської — та ба! — світової культури місця. І це не через брак грошей (мала гарну роботу й багато працювала), а тому, що за часів радянської влади, яку дехто сьогодні так оплакує, була серед 99,99% громадян Союзу — «невиїзною». Думала, що так і помру, не побачивши скарбів Європи, про які так багато розповідає мистецтво. Нові часи надали мені певну можливість подорожувати, тим більше, що тепер у мене є гарні друзі за кордоном. І я остаточно переконалася, що мандрівки — найбільша розкіш, яка доступна смертному. Нижче піде розповідь про Мадрид, в якому я провела щасливі шість днів своєї відпустки.
«ТЕРОРИСТИ» З КИЄВА
Перша пригода трапилася в мадридському аеропорту Барахас. Вийшло так, що після посадки ми дещо затрималися на пункті візового контролю, тоді як речі пасажирів подали з літака до відповідної зали вельми швидко, майже блискавично. І коли ми зрештою потрапили до велетенської зали видачі багажу, то побачили таку картину: численні пасажири, що прибули різними літаками, тісняться під стінами, центр зали абсолютно пустий, а посередині, наче у вакуумі, «зловісно» стоять дві наші скромні дорожні сумки. Ми кинулися до них, а до нас — кілька полісменів. Тоді багато прибулих до Іспанії були, мабуть, впевнені в тому, що щасливо уникли смертельної небезпеки та стали свідками затримання двох терористів. А насправді відбулася ще одна ретельна перевірка наших документів — що зробиш, таке сьогодні «веселе» життя в Західному світі.
МІСТО
Мадрид — особливе, мальовниче, романтичне місто, яке будувалося багатьма поколіннями видатних архітекторів iз імперським розмахом та смаком до розкоші й бароко, тобто до невірогідно пишного декору; цю пристрасть пізніше успадкував іспанський модерн. Про деякі частини міста можна навiть сказати, що їхня розкіш доведена до абсурду. Скільки там пам’ятників, палаців, тріумфальних воріт, колонад, фонтанів! Особливою прикрасою залишаються католицькі собори та монастирі, на які наймогутніший в минулому католицький трон світу та його казково багата знать не жаліли коштів.
Але найбільш вражаючим є те, що місто, яке є втіленням граничного урбанізму, зберігає видимий зв’язок із природою. Насамперед, це численні сади, бульвари, величезні рекреаційні зони в самому центрі (як, наприклад, славетний парк Ретіро («Відпочинок») з його скульптурами, водоспадами, ставками, палацами, гротами, кортами, майданчиками для гольфу, газонами, квітами та деревами-велетнями: кедрами, пальмами, каштанами, пініями, евкаліптами).
Все в місті вражає свіжістю, субтропічним буйством, цвітінням, зеленню. І не тільки весною, а й наприкінці виснажливого палючого літа. Немов Мадрид розташовано не на засушливому, спаленому до чорноти шаленим сонцем плоскогір’ї, а десь на берегах туманного Альбіону. (Як це вдається іспанцям? Кажуть, що до кожного дерева, куща чи квітника підведена окрема труба, по якій у певний час і в певній кількості індивідуально подається вода.) Тільки за межами міста, дивлячись iз вікна вагона на чорно-руді від спеки пагорби, що підходять до самої столиці, можна оцінити ті зусилля, завдяки яким Мадрид у всі пори року має такий свіжий весняний вигляд. Оригінальності місту додає й те, що воно лежить на високих пагорбах (як Київ) і навіть у центрі міста можна раптом побачити між домами чисту лінію горизонту, туманні гори вдалині, високий протилежний берег річки Мансанарес (з 11-ма мостами, але майже без води), темно-зелені мандаринові сади на сірих схилах.
Мадрид — місто пам’ятників. Його «населяють» десятки чи, мабуть, сотні бронзових і гранітних фiгур королів, королев, могутніх вельмож, католицьких єпископів, славетних іспанських художників, письменників, поетів. Як, наприклад, витончена фігура Лопе де Веги на тлі темно-зеленого кедра, що піднімається над монастирською стіною, або Сервантес із його героями. Дуже цікаві пам’ятники людям ХХ століття. Ось на невеликій площі буквально «стикаємося» з елегантною (попри сучасний, не підходящий для бронзи костюм) постаттю поета Федеріко Гарсіа Лорки. У нетрях міста можна побачити, наприклад, бронзового двірника, який підмітає бронзовою мітлою вулицю, або скульптуру людини, яка схилилася й уважно розглядає накриті скляним дахом розкопані залишки античного міста. Неможливо не стати поряд із ним — щоб і собі заглянути «у глибину віків».
Приваблюють тихі старовинні вулички й площі, такi як площа Вілья (Міська), де розташована середньовічна мерія міста — будинки в мавританському («Мудехар») та срібному стилі, стрункий бронзовий сеньйор у центрі, бібліотека мерії, прикрашена погруддям Сократа. Навколо — дивні сходи в різних напрямках, яскраві й затишні мікроскопічні садочки, фонтани. Враження таке, що час тут зупинився — спеціально для тебе. Є там і зовсім інші площі, наприклад, парадна площа Майор, яка протягом століть вирує буйним і яскравим життям. Чого тільки тут не відбувалося — бої биків, аутодафе єретиків, процесії флагелантів (фанатиків, які під час ритуальної ходи іноді забивали самі себе шкіряними батогами до смерті), вистави бродячих акторів, народні гуляння. Для мешканців Мадрида все це було нескінченним театральним видовищем, а вікна й балкони навколишніх будинків — ложами глядачів. Сьогодні ні бою биків, ні флагелантів ви не побачите, але стіни площі прикрашені велетенськими розписами, які сатирично зображають шановну публіку на балконах, — кокетливих дам з віялами, плетух, нахабних офіцерів, старих джентльменів, яких зовсім не цікавить те, що відбувається на площі... Все це уважно спостерігає вершник у центрі площі Майор — пам’ятник королю Філіпу III.
Храмів у Мадриді, мабуть, більше, ніж пам’ятників: країна століттями була оплотом католицизму і контрреформації. Але судячи з того, в якому занедбаному стані перебуває чимало столичних соборів, можна думати, що католицька культура, католицизм як стиль життя, поступово відходять. Попри всі зусилля церкви.
НАТОВП
Спостерігати за чужим життя так само цікаво, як оглядати музеї та історичні пам’ятники. Хоча тут існують, на жаль, суттєві складнощі. Бо якщо мова високого мистецтва є інтернаціональною та не потребує перекладачів чи словників (особливо коли трохи підготуватися вдома), то спілкування з іншомовними людьми — річ значно складніша. Іноді все, що тобі залишається, це — спостереження. Ось деякі з них.
Зараз серед мадридців дуже помітним є прошарок іноземців — африканців (найбільше) та людей східно-азіатських країн; зустрічаються навіть індіанці. Цікаво, що в переважній більшості змішаних пар жінка — іспанка, а її супутник — іммігрант іншої раси. Діти таких подружжів надзвичайно красиві. Хоча в мадридському натовпі можна зустріти значно менше привабливих жінок і дівчат, ніж у київському.
Жінки Мадрида вдягаються значно скромніше, ніж киянки, зокрема, там майже неможливо зустріти жінку чи молоду дівчину, оголену до того пляжного ступеня, який було досягнуто цього літа в Києві. Щодо старших жінок, то вони майже не носять брюк, хоча вузенькі й коротенькі спідниці прикрашають далеко не всіх.
Проживання в готелі надає змогу трохи познайомитися також із звичками іноземців, які приїжджають до Іспанії відпочивати. В готелі, де я зупинилася, це були головним чином британці та росіяни, які належали, наскільки можна було судити, до «нижчого середнього класу». Спостерігаючи за ними під час сніданків і вечерь, я пережила одне з «великих» розчарувань свого життя: британці аж ніяк не відповідали тому класичному образу, який випестувала в свого міжнародного читача британська література. Маю на увазі образ вихованої, гранично коректної людини з прекрасними манерами, з тим високим ступенем поваги до себе, який абсолютно виключає такі речі, як поява на людях, та ще за table d’hote, у неформальному одязі або — що вже зовсім неймовірно — винесення із ресторану в кишенях та сумочках їжі — тишком-нишком(!). Не згадуючи вже про застольні манери, які неможливо було відрізнити від жахливих російських.
Це була «світоглядна катастрофа». Єдине пояснення, яке я могла знайти, зводилося до того, що сучасні британці, можливо, ніколи не читали творів великих англомовних класиків.
У багатьох скверах міста вдень і вночі розважаються молоді люди, але до імпровізованих танців вони включають не магнітофони зі стандартною музикою, а б’ють у різного розміру барабани. Галасу забагато, але то є, принаймні, натуральний звук. Можна навіть сказати — «празвук», адже барабан стоїть біля витоків музикальної культури чи не всіх народів світу, й барабанний бій завжди апелює до глибинних прошарків нашої натури.
Молоді люди не тільки танцюють. Одного теплого ранку в центрі міста я була свідком акції протесту, яку влаштували студенти. Особливо цікаво було спостерігати за роботою поліції, пов’язаною із цією акцією. Незвичними для наших країв були спокій, доброзичливість, професійна спритність і впевненість, iз якою полісмени працювали — огороджували відведений під зібрання майданчик, прибирали за собою сміття, вказували перехожим шлях, щось тихо з’ясовували зі студентами. Було очевидно, що це для поліції звична, буденна, добре знайома робота, яка не викликає особливих емоцій чи роздратування поведінкою як студентів, так і незручних пішоходів, які пхаються «не туди».
МЕТРО
Вельми розгалужене й у дечому відрізняється від київського. Почнемо з того, що в метро є станції пересадки на залізничні електрички та автобуси; підведено метро також до міжнародного аеропорту, що є неабиякою зручністю. Квиток коштує трохи більше одного євро. Це, до речі, вартість склянки кави; новоприбульцю, втім, важко зрозуміти, що тут дорожче, а що дешевше, ніж у нас. Втім, якщо купляти одразу десять квитків, то виходить удвічі дешевше. У метро дуже чисто (ошатніше, ніж у нас), на відміну від, наприклад, Рима або Будапешта, де шаром обгорток завалено навіть колії. Реклами дуже мало — переважна більшість написів і малюнків стосується саме метро. Тому хоч би в якому вагоні ви їхали, проти якого вікна сиділи, на зупинці обов’язково побачите назву станції та схеми виходів і переходів. Цікаво й те, що метро Мадрида дуже «мілке» (як на Оболоні): там майже немає ескалаторів, які з’єднують вулиці із перонами метро. Тільки на деяких станціях перехрестя двох ліній зв’язуються велетенським ліфтом. І це при тому, що рельєф Мадрида нагадує київський і що не тільки нові райони, але й історичний центр міста забудовано велетенськими багатоповерховими будинками, а вулиці перевантажені транспортом.
МУЗЕЇ
Одна з найбільших принад, якою Мадрид притягує людей з усього світу — багаті колекції славетних іспанських художників. Це, перш за все, Ель Греко, Веласкес, Гойя. Справа в тому, що більшість написаних ними картин зберігається саме й тільки в Іспанії — деякі королі колись категорично забороняли вивозити їх за кордон. Окрім того, Європа часів Відродження була зачарована роботами великих італійців і мало цікавилася іншими європейськими майстрами (Це прийшло пізніше). Вийшло на краще: сьогодні не тільки всесвітньо відомий мадридський музей Прадо, але й численні палаци, собори, монастирі, приватні колекції Іспанії володіють цією безцінною національною спадщиною. Може, так і повинно бути — у все, що створив той чи інший народ, зберігалося в нього вдома?
Більшість робіт великого Гойї експонується в музеї Прадо. Біля двох його жіночих портретів — махи «Одягнена» та «Оголена» — завжди стоїть натовп. Тим більш, що ці іспанки нещодавно повернулися із довгих «гастролей» до Сполучених Штатів. Махи дійсно надзвичайні, але значно більше вражають інші картини художника — сублімація його важких роздумів над парадоксами, загадками й безумствами людського життя. Вони сприймаються як містично-реалістичне передбачення тем і образів мистецтва ХХ ст. Як відомо, картина великого іспанця Пікассо «Герніка», де зображено жахи війни ХХ ст., є дуже знаною й поцінованою. Але роботи Франсіско Гойї на теми боротьби іспанців iз наполеонівськими військами набагато перевершують геометричний модерністський хаос «Герніки» (Це, перш за все, «Розстріл повстанців у ніч на 3 травня» та ін.). Не менш вражаючими є й «Трибунал інквізиції», графічна серія «Нещастя війни», «Капричом» та багато-багато інших.
Ще один унікальний скарб Іспанії — колекції робіт православного грека з острова Криту Доменіка Теотокопула (ХVI—XVII ст.), що під впливом західного мистецтва, яке він вивчав в Італії, змінив бачення світу, культуру, художній стиль, прийняв католицизм і став одним із найвідоміших майстрів католицької Іспанії. Це Ель Греко («Грек», як називали його іспанці). Найбільші колекції його робіт містяться в музеї Прадо та в сакристії кафедрального собору Св. Індельфонса в місті Толедо, колишній столиці Іспанії (кілька десятків кілометрів електричкою від Мадрида). Ель Греко (як і Гойя) — дуже сучасний нам художник, один із тих людей, на творчу манеру яких вплинули не тільки його попередники чи сучасники, але й — якимось містичним способом — ті майстри, що прийшли пізніше.
Портрети, зображення апостолів і святих Ель Греко — це світ незвичайних, надзвичайних, визначних людей. Стільки там ірраціонального, містичного, духовного. І яка відчуженість від усього побутового, земного, практичного! Неначе майстер писав із погляду, який є десь у четвертому вимірі й надає художнику унікальні можливості бачення своїх героїв. Після Ель Греко картини багатьох інших великих майстрів, особливо блискучих мелодійних італійців, здаються трохи незначними, приземленими, тривіальними.
Дивна все-таки річ мистецтво, зокрема християнський живопис. Подумати тільки, що протягом майже двох тисячоліть незчисленні художники, покоління за поколіннями, писали картини переважно на одні й ті самі теми, розробляли ті самі біблійні сюжети. Кожен церковний майстер мав (і має сьогодні) постійно шукати нові засоби, аби сказати одне й те саме іншим способом. Було це благом чи драмою? Збагатило це мистецтво чи, може, навпаки?
МОВА ДЛЯ ІНОЗЕМЦІВ
Музей Прадо — славетний музей, відомий в усьому світі; він входить у число таких гігантів, як Лувр, Британський музей, Ермітаж. Попри це, вхідний квиток коштує лише три євро, а кожної неділі — безкоштовний вхід для всіх бажаючих. Є також велика група громадян, які мають право на вільний вхід до музею у будь-який день. Таке право надається, зокрема, всім безробітним іспанцям, а також громадянам ЄС, яким виповнилося 60 років. (Це ще одна суттєва причина, заради якої варто входити до Європейського Союзу). Але як у будні, так і у вихідні дні незчисленні зали музею Прадо заповнює багатонаціональний, густий, тихий, шанобливий натовп. Як у храмі на свято.
Але от що дивує. Міжнародний музей Прадо не подає відвідувачам необхідної стандартної інформації (зокрема, підписи під картинами) англійською мовою. Іспанська, французька та італійська присутні, а найпоширеніша міжнародна мова — ні. У чому тут справа? Може, в тому, що в пам’яті іспанців досі живі спогади про тривалу середньовічну боротьбу двох потужних монархій, переможцем у якій стала Британія? Тоді, в ХVI—XVII ст., католицька Іспанія переживала економічно-політичну кризу, втратила значну частину своїх багатих колоній, її міжнародний вплив ослабнув, тоді як Велика Британія розширювала свої володіння, стала «королевою морів», а англійська мова набирала статусу міжнародної. Може, саме цього досі не хочуть визнавати іспанці? Між тим іспанцям є чим пишатися — вони зробили гігантський внесок у скарбницю людства: живопис, архітектура, музика; великі поети та письменники.
Українці, роздумуючи над своєю історією, далеко не завжди можуть пишатися минулим, історичними діячами, а також деякими звичаями й рисами характеру свого народу. Особливо болючим для багатьох українців є усвідомлення того, що всі наші західні й східні сусіди — хто раніше, хто пізніше, тим чи іншим способом, але утворили свої держави, стали членами світової політичної спільноти значно раніше за нас. Гірко про це думати, однак у нас ще залишається майбутнє (якого може й не бути: все залежить, як колись, тепер і завжди, тільки від нас, а не від обставин, сусідів чи погоди).
Але що робиться у національній свідомості тих народів, держави яких вже пережили та втратили свою минулу велич? Чи існує щось на зразок національного синдрому «все в минулому» — постійної ностальгії за колишньою імперією, над якою не заходило сонце; за мовою, якою розмовляли десятки різних народів; за покійною династією могутніх блискучих правителів, до слів яких прислухався весь світ; за потужними арміями, перед якими тремтіло людство? Як почуває себе народ, який — волею невблаганної історії — втратив все це?
Історикам добре відомо, що протягом століть чи, скоріше, тисячоліть одні народи набирають сили й могутності, досягають апогею, а потім, із часом, або щезають, як колишня Парфія, або перетворюються на звичайну сучасну державу, як колишня Османська імперія. Є й такі народи, які з’являються та пропадають, так і не ставши активними акторами хоча б короткої мізансцени всесвітньої історичної драми. На якій ступені є сьогодні Україна? Чи очікує її в майбутньому блискучий розквіт? А може, так і зникнемо за лаштунками непоміченими — як виконавцi, що мають у великій нескінченній трагедії лише одну фразу на зразок «Потяг запізнюється».
