«Що для людини найважливіше?» — строго, по-вчительськи ще на воротах запитує Олексій Альошкін. Помічаючи мою розгубленість, лагідно посміхається і відповідає: «Свобода!» Саме вона свого часу змусила молоде подружжя скульпторів проміняти затишну квартиру на стареньку хатинку в селі Букатинка, що розкинулося на скелястих берегах Мурафи. Про своє рішення Альошкіни жодного разу не пошкодували. Тепер живуть у єдності з навколишнім світом і не перестають творити прекрасне — у Букатинці на території кількох покинутих садиб вони створили скульптурний парк, хати розмалювали, а в середині кожної з них відкрили музей. Кажуть, що у селі «бережуть святе місце, бо за своє — духовне — кожна людина повинна боротися, як кіборг».
«НАШЕ ГОЛОВНЕ ЗАВДАННЯ — РОЗВИТОК ТВОРЧИХ ЗНАХІДОК»
Альошкіни в Букатинці живуть уже майже 40 років. Мають шість хатин, на подвір’ях яких гордо пишаються кам’яні скульптури. Розповідають, що деякі помешкання дісталися їм майже безкоштовно. Молодь виїжджає з села, старі люди помирають, залишаючи свої нікому не потрібні житла. Щоб оселі не руйнувалися, Альошкіни перетворюють їх на дивовижні арт-об’єкти, прикрашають пошарпані стіни подільськими візерунками і трипільськими орнаментами. А в кожній хаті відкрили музей. В одній — облаштували театр тіней, подібного більше ніде немає. У другій — можна малювати піском, у третій — музей історії з розписною півнями піччю. Трохи далі — музей кераміки та гончарства з сотнями свистків, горщиків, діжок і глечиків. Їх дарували люди та збирали діти під час походів, які організовують Альошкіни. Ще в одному будинку — музей ляльки-мотанки та вишивки. Всередині хатинки встелені запашним сіном, кожна має свою легенду й енергетику.
«Першою ми розмалювали власну садибу. На чотирьох стінах зобразили чотири пори роки. Весна на сході — це наша молодість; літо на півдні — щасливе сімейне життя; зима на півночі — обвіяні побутом будні, а осінь на заході — золота зрілість і життєва мудрість, — розповідає Людмила Альошкіна. — Усі орнаменти на хатах та всередині мають свої значення. Є і цікаві, й смішні історії. Одна дівчина з Києва, яка відпочивала у нас, намалювала на одній стіні себе та свого хлопця, у якого вуха були на потилиці. Ми дивувалися, чому вона так зробила, а вона каже: «Бо він мене не чує». Зрозуміти кожну роботу може лише той, хто вийшов на вищий ступінь мистецтва та любові, підключив уяву і подивився на світ іншими очима».
Окрім традиційних українських музеїв є в Альошкіних і розваги філософського змісту. Це всіляке розвішане мотуззя, гойдалки та тарзанки через річку. Філософія проста — мотузок може обірватися і людина впаде або ж залізе на дах — на небо — а злізти не може.
«Усе, як у житті, якщо людина втратить зв’язок із Богом, то може загубитися у цьому світі й постраждає, — розмірковує Олексій Михайлович. — У цьому музеї з символічною назвою «Сьоме небо» людина мусить уявляти. І наше головне завдання зараз — це розвиток творчих знахідок. Кажуть: «Жити по-новому», але як жити — краще чи гірше, головне — творчо. Тоді ми не братимемо німецького чи польського досвіду, а самі шукатимемо, розвиватимемося. Творчість — це головна рушійна сила у розвитку людства».
ПЕРУН НА ДУБІ
«Мене часто запитують: як можна було проміняти кар’єру, майстерню в центрі Києва на село, де навіть умов для життя немає? А хіба для творчості потрібні умови!? Знаєте, яка різниця між майстром і митцем? Перший працює заради винагороди, а другий — заради творчості. Я не зв’язаний грішми, вільний у своїх задумах, і це найдорожче благо, — констатує скульптор. — От, наприклад, іду і бачу, хтось пошкрябав старий дуб, «підлікував» — створив на його корі образ Перуна. Тепер дерево, може, не посміють чіпати, бо це все культурний об’єкт. А скільки я поганих слів пообтесував на еолових стовпах, які прикрашають береги Мурафи?» Тепер на пісковиках зображені образи красуні, богині й обличчя закоханих.
Усіх арт-об’єктів, які розташовані на території творчої лабораторії Альошкіних, не злічити. Кажуть, що за їхніми каменотесними роботами можна писати наукові дисертації щодо розвитку скульптури в України. Та найважливішою своєю скульптурою Олексій Михайлович жартома називає «викопану вручну» вісімнадцятиметрову криницю безпосередньо під світлицею. У нього майже в кожній хаті є льох, а ще підземний хід. Дружина, жартуючи, каже, що у попередньому житті Альошкін точно був гномом — шахтарем.
ВЧИТИ ДУМАТИ
Донедавна Олексій Михайлович викладав у місцевій сільській школі історію, право, фізкультуру, а його дружина Людмила Вікторівна — трудове виховання, малювання та вела гурток «Української народної іграшки». Та цього року школу в селі закрили, бо дітей залишилося зовсім мало. Але втрачати зв’язок із дітьми подружжя не збирається, організовують майстер-класи, екскурсії, творчі вечори для виховання майбутнього покоління.
«Колись Довженко сказав, що між правдою і красою він обирає красу. У ній більше глибокої істини, ніж у одній лише голій правді. Я тієї ж думки, бо правда може бути у кожного своя, а краса — вічна, — каже скульптор. — Ми творимо красу, як співають пташки пісню. Щоб не забули співати, щоб зберегти українську традиційну культуру, навчити дітей думати. Коли під час екскурсій я заводжу дітей до темного льоху, то розповідаю їм про те, як свого часу козаки ховалися від татар, а тепер наші хлопців на передовій ховаються під землею від ворожих куль. Діти мають розуміти і відчувати життя, для цього з ними треба говорити, багато говорити і правильно відповідати на запитання. Якось хтось із дітей запитав мене: а коли закінчиться війна? Я не став філософствувати, а розповів їм міф Давньої Греції: коли за одним столом зібралися всі дев’ять муз і заграли одну мелодію, Бог війни Арес поклав свій меч їм до ніг і схилив голову. Кожна мудра людина має зробити свої висновки. Люди, як музи, мають об’єднатися в одному бажанні. Головне — звертати увагу на те, що об’єднує нас, а не роз’єднує».
...Потрапивши до Букатинки (раніше село називали Богатинкою, тобто «Божа хатинка» чи «Боже місце»), переконуєшся, що це місце дійсно обране. У Альошкіних там народилося п’ятеро дітей — Петро, Дарина, Олексій, Ганна та Михайло. Кожен зараз займається творчістю в різних куточках України. У цьому місці немає благ цивілізації, мобільний зв’язок з’являється час від часу (і то лише на горбі), а про Інтернет навіть не всі чули. Здається, що час зупинився. Він дає шанс замислитися про вічне і високе, відкинути все зайве і очистити думки. Скажете, так не буває, а ви перевірте. Альошкіни — вам у поміч.
