Протягом 20 днів війни до західних міст та областей лише «Укрзалізницею» прибуло понад два з половиною мільйона людей. Через великий потік новоприбулим тут годі винайняти кімнату чи бодай знайти прихисток у чиємусь домі, тож ночувати доводиться в місцевих школах, дитсадках, санаторіях, училищах… Які умови для проживання там створили для переселенців і хто ними опікується?
«ВІД ОБСТРІЛІВ ВТІКАЛИ БЕЗ РЕЧЕЙ ПЕРШОЇ НЕОБХІДНОСТІ»
Із Дрогобицького ліцею зазвичай виходять найрозумніші діти Львівщини — школа перша в області за результатами ЗНО. Та нині учні опановують нові знання не за партами. Замість конспектів тут складають списки прибулих, а вчителі ретельно пильнують, щоб кожен був ситий, одягнений і забезпечений усім необхідним.
Біля головного входу будівлі — величезний автобус з «гуманітаркою». «Допомога із-за кордону», — кажуть, вивантажуючи величезні коробки, старшокласники. А в школі — як на перерві — шум, рух, метушня. Заносять речі, складають, сортують. Гори пакунків у коридорах чимраз вищі — тут і продукти, і одяг, і засоби гігієни, і дитячі іграшки. Трохи подалі — заклопотані вчителі. Серед них Олеся СУШКО, викладачка англійської мови, зголосилася провести мені мініекскурсію: «Тут здебільшого навчаються наші учні», — показує жінка на шкільні класи. Та нині чи то історичний, чи то хімічний кабінет — це кімната для прибулих. Я навіть сказала б номер, бо кожен має свою цифру. Таких, каже пані Олеся, тут 17, у ліцеї ж нині — близько 130 мешканців.
Спочатку, розповідають учителі, школа була центром допомоги теробороні й нацгвардійцям. За запитом необхідних речей формували списки і публікували в мережі. Небайдужі відгукувалися і звозили допомогу. Невдовзі почали прибувати переселенці.
«Із Ірпеня, Києва, Харкова, Енергодара — спочатку сім'ями, потім автобусами, — розповідає вчителька. Прибували здебільшого із гарячих точок. — Були й такі, — розповідає пані Олеся, — хто втікав без речей першої необхідності».
Однак місцеві волонтери швидко зібрали все, чого потребували люди. Перші поставки одягу і засобів гігієни приносили батьки учнів, згодом почали долучатися жителі міста й усього району. Проявили себе й підприємці — забезпечили прибулих новісіньким неношеним одягом. Прихистити, зігріти, вдягнути... А що ж їсти?
«Маємо триразове харчування: сніданок, обід і вечерю», — каже пані Олеся. Готують шкільні кухарі із продуктів, які постачають волонтери. Зі шкільної їдальні пахне смачно — якраз готують обід на другу годину. А ще тут можна розігріти куповану їжу чи приготувати улюблений гарячий напій — в їдальні є чайники та мікрохвильові печі.
Про комфорт прибулих потурбувалися: встановили пральні машини, полагодили душі. А ще в школі — нова вбиральня, з десяток умивальників та дзеркал.
«ТУТ ТИША, НЕБО ЧИСТЕ, А В НАС УЖЕ ПІВ МІСТА НЕМА»
Ідемо глянути в гості до прибулих. Відчиняємо перші двері ліворуч по коридору. На підлозі — зручно розкладені матраци з ковдрами, подушками і новенькою постіллю. Таких «ліжко-місць», як їх жартома називають, у кімнаті з десяток. Є рукомийник, стіл, шафи для одягу. «Сідайте», — показує на матрац молода пара. Тетяна та Владислав приїхали із Кременчука. Вдома, кажуть, хоч і безпечно, але вирішили не чекати. «Все ж тут безпечніше, — кажуть. — Спочатку жили в кімнаті втрьох, доки тут нікого не було, а потім почали підселяти». Умовами задоволені, кажуть, дітям та підліткам тут приділяють чимало уваги: проводять психологічні тренінги, курси з іноземних мов. Для малечі навіть є ігрова кімната. Наталя із Сєвєродонецька приїхала з дочкою лише вчора. Жінка каже: після трьох тижнів під землею в такому притулку почуваєш, ніби в раю. «У підвалах сиділи з 25 числа — там взагалі просто жесть, — розповідає. — Спочатку були в одному, потім до другого перейшли. Туди прилетіли «гради» — перебралися до третього. Сюди вже чоловік привіз». Щойно прибули в тихе місце — то наче потрапили в іншу реальність: «Як потрапили у Львівську область — тут тиша, небо чисте, а в нас уже пів міста нема».
«ВІД СТРАХУ ЦУКЕРКИ ПОВИПАДАЛИ ІЗ РУК»
Пані Олеся каже: діти болісно переживають війну. Від вражень, якими ділиться з учителями малеча, мороз пробирає шкірою. «Дитина семи з половиною років розповідає: «Уявляєте, у нас навколо були танки». Розмовляю з дитиною, а в спортзалі над нами проходить заняття, діти там гупають собі. Наші як починають бігати, то добряче чутно, як гупають. А дитина аж затрусилася. Від страху цукерки повипадали із рук... Ще один хлопчик ходить у дитсадок. Каже: «Садок закрили. Сирени, не можна». Дівчинка із Харкова показує по телефону «общежитие, где мы жили», а там… нічого нема вже. Там навіть нічого розбирати».
Аби хоч трохи відволікти дітей від війни, їх долучають до навчання. Батьки пишуть заяву, і учня приймають до відповідного класу. Зараз ліцей слугує прихистком, тож уроки проводять дистанційно.
«КОЖЕН МАЄ СВІЙ ФРОНТ РОБОТИ»
У школі кажуть: організація допомоги переселенцям такого рівня — заслуга директорки. Сама Наталя Ярославівна заперечує: мовляв, нічого не було б без допомоги вчителів, учнів, студентів та небайдужих містян.
«Технічні працівники у нас в перші дні відновлювали душові та підвал повністю. Це ми зробили за один день, — каже жінка. — Купити це все допомогли небайдужі батьки випускників, наші учні викладали інформацію про потреби у сторіз».
Учителі працюють нині у дві зміни: в першу проводять дистанційно уроки, а в другу — облаштовують побут переселенцям. У кожного свої обов'язки. «Ми розробили собі графік, хто за що відповідає: хтось приймає, виписує, записує. Є люди, котрі готують на кухні, інші співпрацюють з волонтерами, займаються постачанням продуктів. І відповідно кожен має свій фронт роботи. Ми налагодили таку собі мініфабрику».
Мініфабрика працює злагоджено: спільна робота ґрунтується на порозумінні та щирому бажанні допомогти тим, кому із ліцею вже нема куди їхати додому.
