Помаранчева революція продемонструвала дивовижну здатність наших людей до самоорганізації, ініціативи, творчості, громадянської мужності. Коли починаєш аналізувати, задумуєшся: а чи може бути щось подібне в одній окремо взятій сфері суспільного буття? Виявляється, що на прикладі «помаранчевого» креативу й мотивації можна навчитись удосконалювати бізнес-середовище чи будувати ефективну модель навчального закладу. Декан бізнес-школи Києво-Могилянської академії Павло Шеремета, дослідивши, як і чому під час революції «велика кількість людей з ентузіазмом і без керівних інструкцій тривалий час працювала над спільною справою», виділив п’ять шляхів досягнення подібного результату (див. статтю Наталії Гузенко «Помаранчеві креатив і мотивацію можна використовувати в бізнесі», газета «День», 29 січня 2005 року).
На мій погляд, суть цієї стратегії успіху у сфері середньої освіти полягає в побудові корпоративної культури шкільної організації, що складається з таких елементів.
Перший елемент. Ідея та місія організації. У місті Кіровограді ідея відродження славетної Єлисаветградської гімназії об’єднала ентузіастів спочатку в ініціативну групу, потім в оргкомітет, який передав цю ідейну естафету педагогічному колективу колишньої школи №5. Саме колективне бачення місії відродження гімназії як інноваційного навчального закладу, покликаного плекати національну еліту, як осередку української культури у вкрай зрусифікованому місті та як «острівця» академічної свободи дозволило розкрити енергетичний потенціал усіх учасників освітнього процесу гімназії, привело до ланцюгової реакції творчості...
Таким чином найголовнішою передумовою успіху того чи іншого навчального закладу є формуюча ідея, яка має могутній магнетичний потенціал. Саме ідея (на її основі слід простою, зрозумілою для всіх мовою сформулювати місію організації) спонукає педагогів працювати «саме тут», пробуджує такі стимули до роботи, які аж ніяк не виникнуть завдяки матеріальному заохоченню.
Місія є генеральною метою організації, яка визначає спрямування роботи школи. Це є баченням її майбутнього, квінтесенцією філософії існування, чітким окресленням особливої ролі саме цієї школи. Ми були свідомі того, що реалізувати ідейний потенціал гімназійної освіти можна тільки тоді, коли пробуджено дух змагальності. Тому вкрай необхідно мати «конкуруючу організацію», прагнення досягти перемоги над самим собою, рухаючись наввипередки з власною тінню (за принципом: школи змагаються не одна з одною, а самі з собою).
Усе починається з ідеї та місії не тільки на мікрорівні.
Так, представляючи у Верховній Раді України перший розділ (Віра!) програми дії уряду, прем’єр-міністр Юлія Тимошенко наголосила на сприйнятті сьогоднішньої України «як країни, яка несе унікальну місію у світ: дати абсолютно нові стандарти суспільного, політичного й соціального життя, на порядок справедливіші, ніж вони сьогодні існують навіть у найрозвинутіших країнах». Переконаний, що дійсно має шанс на успіх команда урядовців, яка прагне таку місію України «підтримати та пронести з честю», яка зобов’язується «не вронити цей прапор», яка усвідомлює, «що це є свята й достойна мета».
Прикладом реалізації амбітної ідеї в бізнесі є відома косметична компанія «Мері Кей», яка з моменту свого заснування в 1963 році задекларувала унікальну місію: поліпшувати життя жінок! Практична робота компанії, яка ґрунтувалась на реалізації цієї благородної місії, зрештою мала й суто комерційний успіх. Без ключової педагогічної ідеї та чіткого усвідомлення власної місії не можна збудувати і школу вашої мрії. Це чітко усвідомлюють наші американські колеги. Переступивши поріг будь-якої школи в США, першим, що ви побачите, буде стенд із зазначенням її місії.
Другий елемент — корпоративні цінності. Місія організації має відображати загальні цінності й погляди її членів, поділятися всіма учасниками освітнього процесу, бути своєрідним «ядром цінностей» певної культури школи. На основі загальноприйнятих цінностей школи її працівники роблять висновок «что такое хорошо, а что такое плохо», розуміють, яка поведінка в цьому колективі є раціональною, а яка нераціональною тощо. Цінності, які сповідує школа, впливають і на спосіб діяльності, який домінує в тій чи іншій організації. Одна і та сама людина обирає ту чи іншу лінію поведінки залежно від того, які цінності домінують у педагогічному колективі, до якого вона потрапляє. Якщо найвищими пріоритетами педагогічного соціуму є цінності, пов’язані зі спрямованістю на творчу самореалізацію, на культивування почуття самоповаги та професійної гідності, то такий колектив стане центром тяжіння для людей, готових діяти у відповідності з такими еталонами поведінки.
Якщо ж школа є «тихим болотом» з досить сумнівними орієнтирами, то й попит тут буде на далеко не кращі моделі педагогічної активності. Тут ви почуєте фрази на кшталт: «Як нам платять, так і працюємо» чи «Хай дякують за те, що ми взагалі приходимо на роботу». Тут «затребувані» не професійний злет, а швидше професійна деградація, байдужість і покірність. Корпоративні цінності заміняють силу-силенну директив та інструкцій. Причому, якщо «вказівки» можна обійти, а інструкції часто виконуються лише на папері, то ціннісні орієнтири є внутрішніми чинниками, які неодмінно забезпечують бажану для організації поведінку. Звичайно, велике значення має такий фактор організаційного бачення, як власна віра й цінності лідера, якими він заражає і своїх колег. Цінності й віра організації залишаються стабільними тривалий час і змінюються дуже важко, але тільки завдяки переорієнтації цінностей можлива трансформація шкільної культури.
Третій елемент — традиції та ритуали. Як відомо, шкільна культура і є сукупністю традицій та ритуалів. До того ж чим міцніше вкорінені ті чи інші традиції, тим респектабельнішою виглядає школа. Англійці говорять: «Хороший той навчальний заклад, у якого руді (старі) стіни». Маються на увазі перш за все віковічні традиції, які дають можливість відчувати надійність і стабільність навіть в умовах швидкоплинних змін в педагогічних технологіях, які можна гнучко вписати в загальну шкільну культуру. Від традиційної школи до школи з традиціями — таким був напрямок трансформації типового пострадянського освітнього середовища колишньої Кіровоградської школи №5 на шляху до реалізації програми «Гімназія- 2000». За вісім років з моменту, коли ця програма була прийнята (1992 р.), у нас з’явилась щоденна церемонія підняття прапорів України, міста та гімназії перед початком уроків, щорічна церемонія посвяти в гімназисти, традиційне урочисте відкриття роботи новообраного гімназійного парламенту в сесійній залі обласної ради, традиційні конкурси та фестивалі («Таланти наших батьків», «Травневий віночок» тощо), щорічний вечір-зустріч членів гімназійного братства «Знову разом!», ритуал прийому нових членів елітарного клубу «Золота десятка», ритуал вручення сертифікатів «Гімназист року» під час свята Останнього дзвоника, ба навіть такий несерйозний захід, як Свято морозива, який щороку відбувається на літньому майданчику кафе «Чорна кава» в День захисту дітей...
Саме тут, у гімназії, і тільки тут є, наприклад, церемоніал сходження на педагогічний Олімп учителя, який тричі був визнаний кращим на гімназійному конкурсі «Учитель року» (ця церемонія відбувається на День учителя).
Тільки в нас присуджується звання «Фундатор гімназії» за визначний особистий внесок у розвиток нашого навчального закладу. Лауреати отримують відповідний сертифікат і навічно заносяться до «Золотої книги відродження гімназії». Гімназія імені Тараса Шевченка є єдиним навчальним закладом міста, в якому змогла народитись ініціатива покладати квіти до пам’ятника Тарасові Шевченку не тільки на день його народження та смерті, а й у День прав людини — 10 грудня. Започаткування цієї традиції у буремні дні помаранчевої революції є закономірним, адже тут його сприймають не тільки як великого поета, а й як борця за права людини.
Лише у нас на випускному вечорі атестат отримують не тільки учні, а й... їхні батьки (звичайно, цей документ неофіційний, але він цілком серйозно констатує, що й батьки є випускниками гімназії).
Четвертий елемент — стати героєм. Балансувати на грані «возвышенного и земного» можна лише тоді, коли від повсякденної педагогічної рутини вас може «відірвати» пасіонарна особистість. Амбітні ідеї перейдуть із сфери педагогічної фантастики у сферу педагогічної реальності тільки за умови, якщо педагогічний колектив очолює сильний лідер.
Попри те, що кажуть «нещасний той народ, якому потрібні герої», педагогічному колективу вкрай потрібно мати у своєму складі людину з ореолом героїзму. Поряд з ним (і це слід особливо підкреслювати), якщо є кого наслідувати, є еталон, до якого варто тягнутися, героями «нашого часу» можуть стати всі й на перший погляд буденна робота стане подвигом.
Знаю, що багато моїх колег-педагогів досить скептично ставляться до об’єднаної соціал-демократки, народного депутата України Тамари Прошкуратової, яка отримала звання Герой України за свою роботу на педагогічній ниві.
Хоч я й не є симпатиком партії, яку вона символізує, завжди відповідаю скептикам, що їй заслужено дали цю нагороду, бо будь-яка сільська вчителька, яка 10—20 років відпрацювала на совість в умовах сільської школи, є справжнім Героєм України. Героєм є й будь-який директор школи, який попри всі «негаразди» може забезпечити нормальне функціонування власного навчального закладу. Бо якщо спікер Верховної Ради Володимир Литвин отримав «Героя» лише за те, що сприяв пошуку виходу з екстремальної ситуації під час революції, то як оцінювати працю директора, який розв’язує екстремальні ситуації на рівні школи чи місцевої громади ледь не щодня?!
Тож не йдеться про штучне возвеличення особистості керівника, йдеться про потребу побачити героїчне в роботі тих, хто роками виконує функцію кризового менеджера, не словом, а ділом «серце віддає дітям». Звичайно, оскільки ми живемо у традиційному суспільстві, в якому багато важать офіційні регалії, потрібне й формальне визнання заслуг «героїв нашого часу» (у старій Єлисаветградській гімназії практично всі викладачі були орденоносцями, як мали повний комплект нагород В.Сухомлинський та його колеги, найбільш просунуті керівники шкіл за радянських часів). Питання на засипку: скільки рядових (не соціал-демократичних об’єднаних) вчителів та керівників шкіл отримали ордени в епоху Кучми?!
П’ятим елементом організаційної культури є символи. Символи — це слова, гасла, дії, матеріальні об’єкти, які зазвичай використовуються в організації з тим, щоб підкреслити її особливість і неповторність, пробудити почуття причетності та самоідентифікацію членів організації, зробити зрозумілішими її завдання й принципи. Символами можуть бути офіційний герб (знак), прапор школи, її талісман, особливий педагогічний словник, яким тут користуються, стиль одягу та оформлення кабінетів, кольори спортивної форми тощо. Наприклад, гімназія імені Тараса Шевченка має офіційно розроблений, затверджений геральдичним товариством власний герб, девіз «ad discendum, non ad docendum» (не для того, щоб учити, а для того, щоб учитися), гімназійний талісман, яким став слон Ритор (його обрали самі гімназисти на спеціальному конкурсі «Талісман гімназії»), гімн, прапор, екслібрис для книжок з гімназійної бібліотеки, особливий фірмовий бланк, залікову книжку гімназиста, спеціально розроблені грамоти, сертифікати, запрошення та навіть... власні новорічні листівки.
Усе це дозволяє нам не бути такими, як усі. Як стверджують фахівці із соціальної психології, навіть поверхове маніпулювання зовнішніми символами може справляти істотний вплив на поведінку людей. Особливо яскраво це можна побачити під час будь-яких змагань, наприклад спортивних, коли символіка є могутнім чинником гуртування, пробудження «командного духу». У багатьох навчальних закладах продаж товарів з їхньою символікою є ще й додатковим джерелом прибутків. Наприклад, два роки тому бачив на власні очі надзвичайно широкий асортимент продукції з символікою університету в спеціальному сувенірному магазині Університету Небраски в Омасі.
Краватка чи брелок, майка чи ручка, перстень чи значок можуть стати безпомилковим індикатором, який дозволяє розпізнати «свого».
