У вівторок 19 лютого інформаційний день столиці був насичений не тільки політикою, а й також обговоренням однієї із наших «вічних і невирішальних» суспільних тем, а саме — місця релігії в загальноосвітніх школах країни. Ця складна багатоваріантна проблема обговорюється в Україні вже понад 10 років — науковцями, народними депутатами, вчителями, чиновниками та, не в останню чергу, батьками. Свій голос не подавали, як здається, тільки суб’єкти навчання — учні (між іншим, їм також є що сказати). Варто відзначити також, що дискусії навколо теми «школа і церква» мають дещо абстрактний характер — справа не дійшла не тільки до всеукраїнського референдуму батьків, а й до дійсно репрезентативної статистики. І через те кожен зацікавлений чиновник чи науковець має свої погляди на проблему. Одні вважають, що більшість батьків виступає ЗА так звані альтернативні загальноосвітні навчальні заклади з вивченням основ релігії, інші базують свої ПРОТИ на повній байдужості батьків.
Між тим серйозного всеукраїнського опитування, як здається, досі не проведено. (Як твердять спеціалісти, десь 30% батьків стабільно висловлюють бажання, щоб їхнi діти навчалися у школах, де викладаються курси, пов’язані з релігією. Саме такий процент спостерiгаєтся у Києві.) Не досить ретельно вивчено також досвід шкіл Західної Європи у цій царині. Типовим тут є те, що присутні на обговоренні народні депутати вважають, що це й непотрібно — самі, мов, розберемося (вочевидь, звичним методом проб та помилок).
Отже, 19 лютого в Києві стараннями кількох організацій, зокрема, директора Центру релігійної інформації та свободи Української асоціації релігієзнавців Людмили Филипович, заступника голови Держкому України у справах національностей та релігій Миколи Новиченка, керівника Бюро УГКЦ зі зв’язків із органами державної влади священика Романа Небожука, прес-секретаря Київського патріархату отця Євстратія, генерального секретаря Української організації релігійної свободи Петра Гануліча, народних депутатів, представників християнського духовенства різних конфесій та київських вчителів пройшла конференція «Український освітній простір та роль релігійних організацій у його розвитку: ідейно-концептуальні та правові виміри». Особливо відзначимо, що у конференції брав участь глава Української греко-католицької церкви Блаженнійший Любомир Гузар.
Нижче наводимо думки та пропозиції щодо викладання в українських загальноосвітніх школах (ЗОШ) — у тій чи іншій формі — дисциплін, пов’язаних із християнською релігією (громадян України, які сповідують іслам, юдаїзм, буддизм та інші нечисленні релігії, мова на конференції не торкалася. Можна тільки зазначити, що більшість цих віруючих вирішили свої релігійно-освітянські проблеми самостійно, не звертаючись до державних установ).
На думку народного депутата Михайла КОСIВА, ЗОШ — то є розв’язання проблеми, «бо це означає, що в загальноосвітніх школах буде викладатися релігія. Звичайно, школи можуть бути й чисто конфесійної приналежності, але якщо йдеться про релігійне виховання дітей, то воно зобов’язане бути позаконфесійним, — підкреслив він. — Вчителями тут можуть бути як священики, так і світські люди, які володіють глибокими знаннями релігії». (Щодо володіння священиками методики навчання як такої пан Михайло Косів сумніві не має.) Він переконаний (на якій підставі?), що кількість родин, які хочуть навчати своїх дітей в альтернативних школах, має збільшитися після того, коли такі школи розпочнуть працювати в Україні.
Такої самої думки тримається також народний депутат Володимир МАРУЩЕНКО. До того ж він вважає, що Українська держава повинна надати церковно-релігійним організаціям право самим створювати альтернативні загальноосвітні навчальні заклади: «Питання реформування освітньої системи актуалізує необхідність концептуального переосмислення самих підходів до оцінки стану та розвитку освіти в Україні. Адже, незважаючи на неодноразові спроби законодавчо врегулювати різночитання Законів «Про свободу совісті та релігійні організації» та «Про освіту», Україна досі не має відповідної законодавчої бази, яка б забезпечувала право батьків обирати освіту для своїх дітей».
На його думку, в суспільстві, в тому числі й в органах управління освітою, іноді спостерігається брак розуміння специфіки проблеми. Як наслідок, альтернативна освіта, значним сегментом якої є навчальні заклади, засновані релігійними організаціями, ще не стала складовою вітчизняних моделей реформування освітньо-виховної системи. «Для мене як для батька, — вважає Володимир Марущенко, — дуже важливо знати, де будуть навчатися мої діти і який ціннісний арсенал вони отримають».
Микола НОВАЧЕНКО нагадав присутнім, що виховна проблема розглядається — на різних державних рівнях — із 1997 року, після того як було створено екуменічну Всеукраїнську раду церков. Із того часу багато води збiгло, багато круглих столів і конференцій проведено, багато мудрих думок висказано, а проблема досить-таки повільно рухається з місця. Але у будь-якому разі сьогодні країна мало підготована до викладання релігійних дисциплін — загальновизнаних апробованих підручників чи посібників немає, немає так само й науково обгрунтованих програм — вони або застаріли, або не приймаються загалом.
Мабуть найбільший успіх має Вища школа теології у Львові (Львовська богословська академія), яка має солідний корпус докторів наук, досягла рівня західних стандартів і, зрештою, домоглася визнання навіть у «себе вдома» — невдовзі її дипломи будуть визнані АН України.
А щодо окремих церков країни, то більшість із них не готова самостійно навчати дітей в загальноосвітніх чи церковних школах. Хоча право на це вони мають. Але це право має бути підкріплене цілою низкою параметрів та високим рівнем спеціальної педагогічної освіти вчителя. Сьогодні ж церкви, як правило, не готові взяти на себе всю вагу релігійної складової шкільного навчання.
Отець Роман НЕБОЖУК (керівник бюро УГКЦ для зв’язків із органами державної влади) нагадав присутнім, що батьки — це первинні вихователі своїх дітей, про що свідчить і законодавство. Тому саме батьки мають обов’язок і право обирати повну середню освіту для своїх дітей та її форми — згідно з чинним законом. Це повна прерогатива батьків.
Лілія ГРИНЕВИЧ, начальниця Головного управління освіти і науки Київської міської держадміністрації, зробила акцент на тому, що сьогодні дуже важливою є проблема виховання духовності дітей. Духовностi, що вельми залежить від освіти, яку вони отримують. Сьогодні в Києві батьки учнів першого—четвертого класів можуть обрати курс «Дорогою добра», який не спирається на будь-яку конфесійну приналежність і який можуть вивчати всі діти, незалежно від віросповідання. Адже людина має знати релігію також як складову історії. Сьогодні, однак, не обходиться без протистоянь — тут все залежить від батьків. Тому треба «виховувати» також батьків, особливо молодих, бо такі поняття, як духовні цінності, вони розуміють по-своєму.
(Сьогодні в Києві 520 шкіл, з них приватних — 44. Більшість приватних ледь животіє — вони на порозі знищення. Зокрема, через те, що мають сплачувати оренду за приміщення та за ділянки землі. В загальноосвітніх школах (в 1—4 класах) 30% дітей вивчають — за вибором батьків — християнську етику в українській культурі. Для забезпечення цих курсів розроблено експериментальний Міжконфесійний підручник. Додамо, що цей підручник схвалюють далеко не всі причетні науковці.)
Глава УГКЦ архиієпископ Любомир ГУЗАР нагадав присутнім про те, що багато людей живуть в складних і навіть екстремальних умовах — призовники в армії, хронічно хворі — в лікарні, засуджені — у в’язницях. Для цих людей потрібна особлива форма духовного контакту, допомоги і, не останнє, спеціальне виховання. Це є також нашим завданням. Бо всі вони мають право на сповідання, на увагу. Тут Церква має робити те, що в нормальних умовах роблять батьки. І таким чином допомагати державі. Це стосується всіх людей і всіх церков.
А в звичайних школах використовуються свої схеми, властиві різним релігіям. Але правда для всіх одна (для різних релігій також). Тому треба вельми добре слідкувати за тим, щоб поява конфесійних шкіл не призвела до протистояння, до міжконфесійних негараздів серед дітей. Адже навіть навчальні програми можуть «підбурювати», налаштовувати дітей вороже до «інших». Це треба обов’язково усувати і забороняти. І завжди пам’ятати, що учні таки виступають проти «інших», то це не їхня вина — то вина учителя. І не треба закривати очі на ворожнечу серед дітей різних конфесій чи релігій — від них треба позбавлятися вихованням, а особливо — власним прикладом.
Вважаю також, що «Християнська етика» має сприяти творенню української культури, а не релігії: це, загалом, не релігійний предмет — без молитов чи церковних співів. Важливо, що тут мають бути заборонені всі конфесійні акценти. А релігійний предмет «Катихизм» — представлення правил і практики віри — не повинен викладатися в державних світських школах, не має входити до програми шкільного навчання.
