Жодна виборча кампанія в Україні не обходиться без схрещення мечів довкола однієї з найпекучіших суспільних проблем сьогодення — необхідності на державному рівні визнати боротьбу ОУН і УПА як етап героїчної боротьби українського народу за свою державність. Насамперед через те, що вирішення цього питання неприпустимо довго затягнулося. Вперше воно було піднято на початку 90-х років минулого сторіччя. Впритул до його розв’язання суспільство підійшло у 1993 році, після опублікування Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального статусу». У законі було записано, що статус учасників бойових дій отримують тільки ті вояки УПА, які «брали участь у бойових діях проти німецько-фашистських загарбників на тимчасово окупованій ними території України в 1941 — 1944 роках, які не вчинили злочинів проти миру і людства й реабілітовані відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні».
Очевидно, що, згідно з таким трактуванням, значна частина вояків УПА статусу учасників війни не отримала. Зокрема, без «статусу» залишилися повстанці, які з 1944 р. до середини 50-х рр. не припиняли збройної боротьби з окупантами; згідно із сталінськими законами, були визнані «злочинцями»; а також ті, хто не був репресований і, відповідно, не був реабілітований. Проте статус учасника бойових дій отримали «колишні бійці винищувальних батальйонів, взводів і загонів», тобто службовці НКВС, які боролися з повстанським рухом на Західній Україні та Буковині. Ось такий парадокс.
В ім’я справедливості треба зазначити, що цей закон дещо відрегулював соціальний аспект проблеми, але одночасно загострив політичний, оскільки влада так і не дала свою оцінку історичного значення боротьби ОУН і УПА.
У травні 1997 року Президент України Леонід Кучма доручив Кабінету Міністрів утворити комісію, що мала б вивчити це питання й запропонувати проект офіційної позиції щодо цієї проблеми. Вже у вересні того ж року при Інституті історії України НАН України була створена робоча група для підготовки історичного висновку щодо діяльності ОУН і УПА. І тільки в серпні 2000 року накладом 300 примірників вийшла брошура під назвою «Проміжний звіт Робочої групи для підготовки історичного висновку про діяльність ОУН і УПА. Історичний висновок про діяльність ОУН і УПА (попередній варіант)». У брошурі, зокрема, зазначено, що «попередня історична довідка і попередній варіант історичного висновку підготовлені в червні 2000 року, у зв’язку з проходженням у Верховній Раді України проекту Закону України «Про визнання Української Повстанської Армії та Організації Українських Націоналістів воюючою стороною у Другій світовій війні».
Загалом зроблений робочою групою висновок звучить так: «УПА, як і Радянська Армія, була воюючою стороною в протистоянні Об’єднаних Націй і блоку фашистських держав. Немає фактів, які б свідчили про участь УПА як військової формації у війні з Об’єднаними Націями на боці Німеччини». Висновок Інституту історії України став підставою для розробки проекту Закону України «Про відновлення історичної справедливості щодо борців за свободу і незалежність Української держави у період з 1939 року до середини 50-х років XX століття». У жовтні 2001 року цей документ був спрямований на розгляд Урядової комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА. Де сьогодні перебуває цей документ — невідомо.
Щоб не гаяти часу, до Верховної Ради України попереднього скликання народними депутатами І. Біласом, Б. Костинюком, В. Кафарським та іншими було внесено низку законопроектів, ухвалення яких дозволило б поширити статус учасників бойових дій на членів ОУН та вояків УПА. На жаль, більшість парламенту, зокрема його «ліва» частина проігнорувала законодавчі ініціативи колег й фактично законсервувала проблему.
Не припиняються спроби поставити питання руба у Верховній Раді України нинішнього скликання. Законопроекти про визнання УПА воюючою стороною у Другій світовій війні подавалися народними депутатами Славою Стецько, Левком Лук’яненком та іншими. Проте, кожного разу — глуха стіна.
Цього разу стіну байдужості вирішив пробити Михайло Косів. У своєму депутатському зверненні до Прем’єр-міністра України Віктора Януковича він зазначає: «Із надією на відновлення історичної справедливості сприйняло суспільство Вашу заяву під час відвідання 7 травня ц.р. Київського пансіонату ветеранів праці: «Я упевнений в тому, що усіх, хто воював і звільняв нашу рідну землю, варто дорівнювати до цього статусу. І не слід поділяти на «своїх» і «чужих». Це справа держави, це справа місцевої влади, і в жодному випадку такої ворожнечі всередині держави не має бути... Над цим питанням ми будемо найближчим часом працювати». Отже, щоб ці слова не розійшлися із ділами, уряд зобов’язаний негайно подати на розгляд парламенту законопроект про визнання ОУН і УПА воюючою стороною у Другій світовій війні та поширити на всіх вояків УПА статус учасників бойових дій. Вкрай важливо, щоб цей законопроект був поданий саме урядом. По-перше, у цьому випадку закон підтримала б парламентсько- урядова коаліція, тобто його прийняття було б фактично гарантоване. По-друге, проект був би підкріплений фінансово-економічним обґрунтуванням, а ввести закон у дію можна було б уже з 1 січня 2005 року. На мою думку, нинішній склад Верховної Ради України цілком здатний схвалити законопроект, який розпочне процес громадського примирення у суспільстві».
Наскільки сподівання народного депутата, а також великої частини українського суспільства щодо визнання ОУН і УПА можуть справдитися? Досвід попередніх років — невтішний. Незважаючи на заяви високопосадовців, відомих політиків, громадських діячів про необхідність на державному рівні врегулювати проблему, вона фактично загнана в глухий кут. За нинішнього складу Верховної Ради розв’язати проблему можна реально лише силами нелівих фракцій. Ясно, що комуністи ніколи й ні за яких обставин не погодяться на позитивне голосування щодо ОУН і УПА. Саме тому послідовність мають виявити ті, хто декларує готовність відновити історичну і соціальну справедливість. При цьому всім необхідно пам’ятати, що визнання ОУН і УПА воюючою стороною у Другій світовій війні більше потрібне нинішній і майбутній владі, аніж самим ветеранам. Без цього вона не зможе об’єднати суспільство, консолідувати націю, а значить, — утвердити Україну як велику і заможну державу.
