«Як сепаратисти Київську Русь погубили», «Як Константинополь став Стамбулом: крах тисячолітньої імперії», «Інститут козацтва: тюркського й українського», «Про яничарів і яничарство — без міфів та стереотипів», «Становище жінки у Кримському ханстві» — це назви лише деяких статей, що містяться у книжці «Повернення в Царгород». Презентація нового видання із серії «Бібліотека газети «День» викликала зацікавлення широкої громадськості та експертного кола в Чернігові. Літературну новинку представив один із упорядників і автор значної кількості розвідок, а саме — редактор відділу «Історія та «Я» газети «День» Ігор Сюндюков.
«Хочу вклонитися всім чернігівцям і засвідчити свою повагу до вашого міста, — почав вступне слово Ігор Сюндюков. — Сподіваюся, ви розумієте місію Чернігова. В історії України саме ваше місто і край були форпостом українства проти агресії з Півночі. Коли ми сюди їхали, виникла думка: якщо продовжити вектор Київ — Чернігів, то далі на північ починаються землі агресора, тобто ви — на передньому краї. Перемагає в політичних двобоях, і тим більше у військових? та нація, яка осягає своє коріння, свою ідентичність і сенс свого існування на нашій землі, послання попередніх поколінь до нас і до наших нащадків. І в цьому сенс нашої книжки!».
Гість Чернігова звернув увагу присутніх, що «Повернення в Царгород» — логічне продовження справи, яку колектив «Дня» робить вже не перший рік. «Це реконструкція, відновлення, відстоювання нашої національної ідентичності, це підтвердження фактами, що наш народ народився не 24 роки тому. Наприклад, вашому Чернігову понад 1300 років. На жаль, люди не знають своєї історії. Розуміння свого коріння, своїх витоків, ідентичної, національної та духовної сутності дуже часто заслабке, а то і взагалі геть відсутнє, саме тому ми зробили цю книжку», — пояснив позицію творчого колективу Ігор Сюндюков.
За його словами, тисячолітня історія України не може бути повною мірою збагненна без розуміння найтісніших зв’язків Київської Русі та Візантійської імперії. Причому це дуже неоднозначні зв’язки, які не можна подати в чорно-білих тонах. «Саме з Візантії до нас прийшло православне християнство. Саме через Візантію прийшло мистецтво спорудження соборів, ікон, фресок, літописання. Ми виявилися добрими учнями, ми не були учнями з комплексом меншовартості, які схилялися перед вчителями — візантійцями», — зауважив пан Ігор.
Так само, як у Візантії, слід шукати корені нашого християнського світогляду, культури, в Османській імперії — витоки козацького руху, багатьох драм і трагедій і водночас — перемог і здобутків. Тому вдумливе вивчення зазначених тем дає читачеві ключі до розуміння багатьох подій, що розгортаються на наших очах. І до розуміння нашого справжнього місця в Європі та світі. З цими висновками, напевно, погодилися б усі присутні на презентації в Чернігові. Принаймні, такі думки прозвучали у коментарях і обговоренні, що відбулося в Чернігівському центрі перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів.
Далі — слово експертам.
«КНИЖКА ДОДАЄ ДУЖЕ БАГАТО ДО НАШОГО СПРИЙНЯТТЯ ВІЗАНТІЇ ТА УКРАЇНИ»
Андрій ЦАРЕНОК, доцент кафедри філософії та культурології Чернігівського національного педагогічного університету ім. Т. Г.Шевченка, кандидат філософських наук, доцент:
— Візантія проіснувала 1200 років, і ця імперія була досить неоднорідною. Незважаючи на певну еклектичність, ця книжка додає дуже багато до нашого сприйняття Візантії та України. У істориків є таке правило: якщо народ не має своєї держави, пишемо історію народу, що й зробив Грушевський. А те, що відбувалося на території держави, це є історія даної держави. І коли ми говоримо про те, що кримські татари — теж українці, без сумніву, так і є. І дуже добре, що газета «День» робить кроки в цьому напрямку. Вона робить дуже важливу справу!
«СУЧАСНІ УКРАЇНЦІ ЗАЛИШИЛИСЯ ФАКТИЧНО ЄДИНИМИ, ХТО ЗМІГ ЦІЛІСНО ТА БЕЗПЕРЕРВНО ДОНЕСТИ ВІЗАНТІЙСЬКІ ТРАДИЦІЇ ДО СУЧАСНОСТІ»
Володимир ЛИЧКОВАХ, доктор філософських наук, професор Академії керівних кадрів працівників культури і мистецтв:
— «Повернення в Царгород» — це шлях до наших джерел, шлях до Європи та європейських цінностей. Книга допомагає зрозуміти витоки культурних процесів сьогодення, діалог культур, який для нас розпочався із взаємин Київської Русі та Візантії. Хай наше життя проходить під «сигнатурою Софії», про яку так палко, проникливо говорив Сергій Кримський і яка втілена в афонській традиції в Україні, що налічує вже понад тисячу років. Тепер сучасні українці залишилися, фактично, єдиними, хто зміг цілісно та безперервно донести візантійські традиції до сучасності.
Збірка розкриває традиції українського буття, світосприйняття та ідентичності українців, східного християнства, малює перспективи української історії, веде мову про повернення в Царгород як про відновлення морально-етичних основ українського суспільства. Дякую авторам та упорядникам за різнобарвне відображення української історії та культури.
«ОСОБЛИВИЙ ІНТЕРЕС ДЛЯ МЕНЕ СТАНОВИЛИ МАТЕРІАЛИ, ПРИСВЯЧЕНІ ХРИСТИЯНІЗАЦІЇ КИЇВСЬКОЇ РУСІ»
Віктор МОЛОЧКО, представник Благодійного фонду сприяння ініціативам газети «День» у Чернігівській області:
— Будувати державу — це, насамперед, виховувати її громадян — сильних духом, відповідальних за свої дії та слова. Саме таку місію здійснює славний колектив газети «День». Одна мудра жінка в Україні сказала: «Народом, як і городом, треба займатися». Сьогоднішня презентація книги «Повернення в Царгород» — яскравий приклад цього. Пошук істини — справа важка, але коли люди її пізнають, то вони стають вільними. Спасіння наше — у морально-духовному відродженні. «Повернення в Царгород» формує необхідний нині зв’язок сущих українців з їхніми пращурами. Лариса Олексіївна у своєму мудрому передньому слові говорить про творення духовного простору в Україні, а це неможливо без морально-етичної революції нашого народу. В цьому процесі величезна роль відводиться церковно-релігійному фактору. Для мене як для людини, яка працювала у сфері державно-церковних та міжцерковних відносин, особливий інтерес становили матеріали, присвячені християнізації Київської Русі, ролі й місцю церкви в історії України, Росії, Візантії та моделі відносин держави і церкви.
У цілому, збірка не лише інформує нас, а й ставить завдання переосмислення багатьох подій, явищ, реконструюючи їх на основі першоджерел, вимагає не спостереження, а активної дії: бо Бог благословляє не наші бажання, а наші дії. Має відбутися морально-духовна та світоглядна революція нашого народу, а без таких книжок вона неможлива. І без вирішення проблеми церковної суверенність України також неможлива.
«МИ ВІДХОДИМО ВІД СТЕРЕОТИПУ, ЩО ІСТОРІЯ УКРАЇНИ — ЦЕ ІСТОРІЯ ЛИШЕ УКРАЇНЦІВ»
Володимир ПИЛИПЕНКО, доцент кафедри етнології та краєзнавчо-туристичної роботи Чернігівського національного педагогічного університету ім. Т.Г. Шевченка, кандидат історичних наук:
— Для мене найцікавішим був другий розділ книги. Вважаю дуже гарною ознакою, що ми відходимо від стереотипу, що історія України — це історія лише українців. І статті, вміщені у книжці, це чудово демонструють. Зрештою, нинішня політична ситуація доводить, що кримські татари є великими патріотами України.
Автори книги зосередилися на політичних взаєминах у трикутнику козаки — татари — турки, проте поза увагою авторів залишився важливий аспект прикордонних відносин — культурний вплив. А він був значний. Навіть найвідоміше зображення козака Мамая більше нагадує людину Сходу, ніж українця. Але, можливо, це тема для окремої книжки.
Окремо відзначу, що в інтелектуальному середовищі Речі Посполитої XVI — XVII ст. та Гетьманщини турків не лише критикували та звинувачували в усіх можливих гріхах, а й вбачали у них приклад військової дисципліни, справедливого державного устрою. І хоча такі уявлення були далекі від істини, важливо, що вони існували.
Тож із обережністю, але можна сказати, що татари та турки були не тільки ворогами, а, в певному розумінні, й друзями. І книжка «Повернення в Царгород» це демонструє.
«ФОРМА РОБИТЬ КНИЖКУ ЦІКАВОЮ НЕ ЛИШЕ ДЛЯ ВУЗЬКОГО КОЛА ФАХІВЦІВ, А Й ДЛЯ ШИРШОГО КОЛА ЧИТАЧІВ»
Олександр КУХАРУК, старший викладач кафедри соціальної економіки та маркетингу Чернігівського національного технологічного університету, кандидат історичних наук:
— Чому все-таки «повернення», а не «відкриття» чи «звернення до...»? Останнє, мабуть, ближче до сутності збірки. Водночас позитивна риса книги — багатобарвність, різнорівневість. Тут уміщені історіософські, наукові, науково-популярні статті. За подібне поєднання фахові збірки, як правило, критикують, але виданню, що розглядається, це йде лише на користь. Саме така форма робить книгу цікавою не лише для вузького кола фахівців (іноді жартують: проблема, широко відома у вузьких колах), а й для ширшого кола читачів. Тут кожен знаходить для себе тексти до смаку. Разом із тим різноманітність може призвести до всеїдності. Зокрема, у мене, так само, як в упорядників, виникає запитання: в який із Царгородів ми хочемо повернутися? Константинополь чи більш пізній — Стамбул? Відповідь нібито зрозуміла, а тим часом кожен читач робить власні висновки.
«У ЧЕРНІГОВІ ЗБЕРІГСЯ НАЙВІЗАНТІЙСЬКИЙ З УСІХ СОБОРІВ КИЇВСЬКОЇ РУСІ — СПАСЬКИЙ»
Володимир БОЙКО, директор Чернігівського центру підвищення кваліфікації, кандидат історичних наук:
— Візантія — це не лише те, що було колись. Вона живе серед нас — на вулицях давнього Чернігова, серед його мешканців. Як уже ми оцінюємо її вплив — то інше питання. Він — неоднозначний, але мова про інше. Ми досі — її культурно-ментальна частина. Подивіться, будь ласка, який зв’язок. Уперше Чернігів згаданий у тексті договору з Константинополем — тобто завдяки йому став відомим. У нашому місті збудований і зберігся Спаський собор, який серед інших церковних споруд Давньої Русі найбільше був схожий на візантійські храми. Ви можете зайти до нього і в буквальному сенсі доторкнутися до тієї спадщини. Гербом Чернігівщини є двоголовий орел — хто перший його бачить, той згадує про Росію. Однак на Придесенні він з’явився майже на півтисячоліття раніше — з того самого царгородського джерела, звісно. Отже, книжка «Повернення в Царгород» ще і ще раз нам нагадує, звідки і хто ми є, а одночасно допомагає протистояти агресії країни, яка чомусь себе вважає чи не єдиною справжньою спадкоємницею Візантії. Хіба що «візантійства» — на нашу думку.
