Нещодавно опубліковане українське видання книги «Кiстякiвський: боротьба за нацiональнi та конституцiйнi права в останнi роки царату» (Susan Heuman «Kistiakovski: the struggle for national and constitutional rights in the last years of tsarism»).
Сьогодні в умовах одночасного вибору форми української державності та формули загальнонаціональної ідентичності викликання інтересу думаючого українського читача до фігури Богдана Кістяківського є надзвичайно своєчасним і актуальним. Дійсно, для програмної стратегії «європейського шляху», «гуманістичних цінностей» і повернення до європейських джерел української нації й української культури (що найчастіше залишається на рівні гасла) важко знайти більш відповідну фігуру.
Минуло понад вісімдесят років після смерті Кістяківського — видатного правознавця і філософа, соратника Макса Вебера, — однак більшість його положень не тільки не застаріли теоретично, але як і раніше чекають свого втілення в конкретній соціально-політичній практиці сучасної України. Весь зміст його гуманістичної діяльності полягав у боротьбі за встановлення правової форми державності.
Ця особистість приваблює цілісністю своєї позиції, відсутністю будь-яких коливань у бік етатизму чи «національної ідеї», настільки характерних для російської інтелігенції початку століття. Можна охарактеризувати Богдана Кістяківського як «лицаря права», його Дон-Кіхота. Таке донкіхотство було не просто результатом книжкової «теоретичної філософії», але формою життєвого, екзистенціального вибору, прямою ілюстрацією його неокантіанських світоглядних інтуїцій про різницю між світом цінностей та емпіричним світом, доказом того, як можна залишатися вірним гуманістичній ідеї права і суверенності індивіда в епоху, коли для цього не було жодних підстав і коли хвиля соціального мракобісся знищила перші паростки правової державності й правової свідомості.
Для особистості Кістяківського характерно ще й те, що незважаючи на свою послідовність у справі відстоювання своїх наріжних принципів, йому був далекий елемент нетерпимості й екстремізму, романтичної демонізації будь-яких крайностей, спокусі яких піддалися майже усі найбільш відомі інтелектуали, прямо чи побічно пов’язані з культурним середовищем «Серебряного Века». Шлях Кістяківського — це проходження по тонкій лінії кордону, з обох боків якого знаходяться прірви ідеологічної нетерпимості. Його шлях — це шлях Міри, шлях «золотої середини», що знайшов відображення навіть у його літературному стилі, непомітному, скромному, позбавленому ефектних стилістичних витончень та будь-якої епатажності. Особливості цього стилю пояснюють те, яким чином Кістяківському вдалося бути європейцем, але не космополітом, прихильником ідеї права, не лібералом-фундаменталістом (прихильником твердої доктрини laissez-faire), людиною з чітко вираженою українською національно-культурною ідентичністю, не прихильником концепції етнокрітії, послідовним персоналістом, але позбавленим бердяєвського соціально-політичного нігілізму тощо.
Політичні погляди Кістяківського зазнали протягом його суспільної та наукової кар’єри значних змін. Він зазнав впливу ідей культурницького українофільства, драгомановського федералізму й марксистської версії соціал-демократичної доктрини. Однак в кінцевому підсумку Кістяківський сформувався як один з представників «ревізіонізму» та етичного реформсоціалізму — політичного напрямку в середовищі соціал-демократичних і ліволіберальних теоретиків, якi на основі ідей неокантіанства прагнули спрямувати суспільство на шлях подолання соціальних конфліктів і затвердження гуманістичної ідеології національної солідарності й загального блага. Етичні соціалісти, серед представників яких можна назвати Едуарда Бернштейна, Михайла Туган- Барановського, Леонарда Нельсона, Віллі Айхлера, знаходилися, як цілком вірно зазначає український політолог Юрій Левенець, біля джерел трансформації соціал-демократичної доктрини від ортодоксального марксизму до її сучасних версій. Під впливом ідей етичного соціалізму (щоправда, не в неокантіанській модифікації, а в руслі ідей шотландського філософа і богослова Джона Макмюрея) сформувалися, наприклад, погляди нинішнього прем’єр-міністра Великої Британії Тоні Блера.
Наявність у позиції «реформсоціалістів» на зразок Кістяківського як суто соціал-демократичних, так і типово ліберальних мотивів, робить їхню спадщину «яблуком розбрату» між сучасними носіями соціал- демократичної та ліберальної ідеології в Україні. З цим, зокрема, пов’язана заочна полеміка між М.Жулинським і соціал-демократичними колами, що вони представляють видавництво СДПУ(о) «Основні цінності», котре здійснило публікацію українського перекладу книги професора С.Хейман.
У відповідь на які виклики, що постали перед сучасною Україною, може бути використана присвячена творчості Б.Кістяківського книга професора Сьюзен Хейман, що дуже точно розкрила основні аспекти його світогляду? Насамперед для вироблення сценарію, що поєднує формування правової держави європейського типу і досягнення української національної ідентичності, що відповідає демократичній, а не етнократичній парадигмі державного будівництва. Можна без перебільшення сказати, що всі основні проблеми українського суспільства полягають у відсутності органічного зв’язку і постійним відтворенням протиріч між українською «національною ідеєю» (яка не виходить за межі етнічно орієнтованого націоналізму) та ідеєю демократичною, правовою (котра нерідко асоціюється у націонал-патріотів з космополітизмом, запозиченим «американізмом», експортом «демократії», відривом від «ґрунту»). Постійний конфлікт між романтичною патріархальністю «почвенничества» і глобалістськими стратегіями модернізації зумовлює соціальну стагнацію в Україні, за якої обидві тенденції по суті блокують одна одну.
В умовах наявного колапсу основний урок Кістяківського полягає в акценті прав людини як пріоритетної гуманістичної цінності, наріжного каменю й основного критерію будь-яких соціальних перетворень. Конкретний індивід був для Кістяківського тим «ґрунтом», залишаючись на якому він міг вибудовувати свій сценарій як державних реформ, так і рішення так званого «національного питання». При цьому основною турботою вченого було збереження свободи цього індивіда від зазіхань двох форм надіндивідуальної колективності — Держави і Нації. Розвиток інституту права був для Кістяківського формою захисту індивідуальної свободи від можливого зазіхання з боку авторитаризму, націоналізму й етатизму.
Основною формою протистояння авторитарній спокусі для Кістяківського є конституціоналізм і федералізм, котрі розуміються не просто як соціальні інститути, але й як принципи, стратегії, технології трансформації авторитарних режимів у правові, протипоставлені технологіям, революції й мобілізації. Ненасильницький і поступовий характер суспільних перетворень у дусі правової і соціал-демократичної парадигми припускав стратегію поглиблення, культивування і вирощування правових відносин в авторитарному суспільстві на противагу революційно- апокаліптичній установці на повне руйнування сформованих інституціональних основ майбутньої правової держави. Наприклад, для Кістяківського найважливішим критерієм конституціонального устрою була не тільки реалізація принципу розділення влади, але й незалежність такого важливого органу як суд, що є квінтесенцією принципу права. Зокрема, він відзначав згубність політики російського царату відносно суду присяжних як найважливішого демократичного завоювання, що закінчилося фактичним придушенням його незалежності. Актуальність цього аспекту соціальної програми Кістяківського для сучасної України цілком очевидна.
Для ілюстрації застосування загальної правової доктрини Кістяківського, його персоналістської та індивідуалістської орієнтації в національному питанні велике значення мають його програмні виступи в полеміці з П.Струве, котрі він підписував псевдонімом «Українець». У книзі С.Хейман детально розкриті основні пункти цієї полеміки, за винятком відмінностей позиції Кістяківського від позиції В.Жаботинського — другого опонента Струве з цього приводу, ідеолога одночасно українського і єврейського національного партикуляризму. На наш погляд, важливим є те, що Кістяківський і Жаботинський не належали до одного табору, і саме у відмінностях їхніх поглядів і полягає вся суть концепції національної ідентичності Кістяківського.
У цілому ці відмінності полягають у тому, що Жаботинський розглядав права нації поза контекстом побудови правової держави, акцентуючи етнічний і, ширше, «природний» аспекти формування нації (ландшафт, етнічний субстрат, називаний їм «плем’ям», об’єктивно сформована психіка цього племені відповідно до колориту місцевості, мова як інструмент вираження цієї психіки або «національного характеру»), не виходячи за межі парадигми «крові та ґрунту».
Для Кістяківського ж характерні два можливi сценарії формування національної ідентичності відповідно до акцентуації ним соціально-політичних аспектів прав людини:
А) Етнічний федералізм. В умовах поліетнічної держави, якою в ті роки була Російська iмперія, послідовний підхід з погляду принципу права означав перетворення Імперії з пануванням великоросійської нації на федерацію національних й етнічних груп. Цей принцип був спрямований проти державного націоналізму пануючої нації і припускав можливість для національних меншостей захищати свої національні інтереси в державних інститутах. Для такого підходу нонсенсом було б формулювання так званої титульної нації, що у своїй основі містить в собі ідею власного привілейованого положення, потенційну можливість дискримінації інших націй;
Б) Політична нація. Ця можливість була реалізована Кістяківським у роки здобуття Україною незалежності в прийнятому за його особистої участі законі про українське громадянство від 18 липня 1918 року. Відповідно до цього закону, українське громадянство надається усім, хто проживає на території України відповідно до їх бажання і згоди. Хоча в цілому пануючим світоглядом української ідентичності періоду Директорії та Центральної Ради залишався концепт етнонації, подібний стиль мислення був глибоко далекий Кістяківському. Тому, якщо в умовах Імперії для Кістяківського адекватною формою знаходження національної ідентичності з дотриманням прав людини був федералізм, то в ситуації державної незалежності України для такого мислителя єдиною недискримінаційною формулою, котра виключала б появу пануючого державного націоналізму, було ототожнення національного і громадянського. За таких умов українська ідентичність виявляється наслідком не природної даності (етнос), а вільного культурного вибору незалежно від етнічного походження.
Невирішена проблема української національної ідентичності, двозначна формула титульної нації, державності, що блокує можливість формування політичної нації, спалахи соціального екстремізму на національному ґрунті свідчать про безвихідність етноцентризму, небезпеку балканізації України в майбутньому і необхідність пошуку нових форм української національної консолідації.
Тому актуалізація інтересу до фігури академіка Богдана Кістяківського є для сучасної української громадськості глибоко симптоматичною, знаковою подією. Уважне вивчення правових ідей цього мислителя дозволить, на наш погляд, перебороти пануючі стереотипи про «українські корені», про український «націонал-патріотизм», зробити надбанням громадськості іншу формулу української національної ідентичності, протипоставлену будь- яким рецидивам праворадикального націоналізму.
І книга Сьюзен Хейман, видана в 1998 році Гарвардським інститутом українських досліджень, а нині представлена українському читачеві видавництвом «Основні цінності», є прекрасним путівником у світоглядному універсумі нашого видатного земляка.