До речі, вже сьогодні в Укрінформі буде представлена ще одна нова книга Ліни Костенко. Цього разу — поетична «Річка Геракліта» («Либідь»). Іван Малкович повідомив, що письменниця вже завершує роботу над романом про чорнобильську зону та другою, «жіночою» частиною «Записок...». Скоро з’явиться також книга спогадів «Дивний сад Івашкевича». У планах і двотомне зібрання поетичних творів.
— Вулкан прокинувся, — прокоментував цей вражаючий перелік творчих планів Іван Малкович.
— Вулкан і не спав, — виправила видавця Ліна Костенко, вийшовши на сцену.
Зал — підвівся.
— Книга відразу стала подією, — розповідав про «Записки...» Іван Малкович. — Її моментально розкуповують у книгарнях, на творчі вечори Ліни Василівни не вистачає запрошень. На ці зустрічі приходять прекрасні люди.
Серед «прекрасних людей» у Києві траплялися й політики — Юлія Тимошенко, Арсеній Яценюк, В’ячеслав Кириленко, але, що характерно, жодного представника влади. Бо мейнстрим зараз — зовсім інакший, і у своїй ганебності він не потребує додаткового акцентування. І, зрештою, справа навіть не в тому, аби зайвий раз присоромити тих, хто позбавлений відчуття сорому та совісті, а в тому, щоб самим бути інакшими. Саме ці зусилля, спрямовані на «інакшість», і мають об’єднати українців.
— Коли я згодилася на презентації, то думала, що це буде десь у книгарнях, бібліотеках, невеличких приміщеннях. Я не чекала, що це будуть театри, великі зали, — зізналася Ліна Василівна. — Я так довго не з’являлася, і моя відсутність цілком давала вам можливість забути мене, забути про те, що я взагалі є в природі. Одначе я вам дуже вдячна... Люди скучили за собою, за цією атмосферою... Як у 60-х роках. Люди приходили слухати тих шістдесятників, з яких залишилося вже дуже мало, їх поезію, вона була їм дуже потрібна. Напевне, люди просто скучили за непідміненим словом. Бо сьогодні політики закликають до єдності, патріоти закликають до єдності, — а єдності немає. Але в таких залах я бачу єдність. Очевидно, з культурою, літературою єдність виходить краща. Ці зустрічі з людьми у великих залах показали мені, що все в нас є, даремно кажуть, що у нас немає літератури, читача, культури, еліти, мови. Кажуть, що немає опозиції. А ви знаєте, що ми з вами і є опозицією? Нещодавно з екрана телевізора один депутат — знаменитий тим, що він однорукий диригент, — сказав, що «власть хочет, чтоб была оппозиция, а оппозиции нету, а власти очень тяжело работать без оппозиции». То хай влада не турбується. Опозиція є. Це — люди. У нас шляхетна опозиція. Ми маємо спільні людські цінності. І саме в цьому полягає наша опозиційність... Громадянське суспільство народжується з нашої красивої спокійної опозиції, — зазначила Ліна Василівна.
Того вечора були важливими не лише слова. У цьому ми переконалися, поцікавившись враженнями дружини Надзвичайного та Повноважного посла Німеччини в Україні Єлизавети Гаймзьот. Пані Єлизавета майже не розуміє української мови — саме тому її думки й цікаві.
— Я просто вражена. Це не тільки поезія, не лише література, а щось значно більше — це душа України! Ми бачили та чули Ліну Костенко вперше, але, поза сумнівами, це унікальна людина, — сказала «Дню» пані Гаймзьот.
Відразу після виступу Ліни Костенко майже весь театр вишикувався в чергу за автографами. Хтось навіть авторитетно зауважив, що востаннє таку чергу бачив біля музею Сальвадора Далі, коли художнику виповнювалося сто років. Невідомо, чим розважали себе прихильники творчості Далі, а от поки черга за автографами до Ліни Костенко поволі просувалася, народ затягував то «Ой на горі та й женці жнуть», то «Рідна мати моя». Останню книгу письменниця підписала вже не 31 січня, а 1 лютого, рівно по 20-тій хвилині після півночі.
Пані Олена була однією з останніх, хто стояв у черзі на автограф. Коли ми запитали її, що дає їй наснаги та терпіння, вона відповіла: «Я страшенно люблю творчість Ліни Костенко, ще зі студентських років, тому готова тут стояти скільки потрібно». Утім, коли ми попросили жінку представитися, вона назвала тільки своє ім’я, пославшися на те, що вона — держслужовець і не впевнена, шо їй варто називати своє повне ім’я... Симптоматично, чи не так? І в цьому також — атмосфера 60-х і 20-х ХХ сторіччя. Як сталося так, що у 2011-му році в незалежній країні українці знову відчувають страх?
Читайте Ліну Костенко.
КОМЕНТАРI
Арсеній ЯЦЕНЮК, народний депутат України, лідер політичної партії «Фронт змін»:
— Так сталося, що останній тиждень у нас з дружиною був тижнем духовного наповнення. Наприклад, минулого вівторка ми були запрошені Марією Матіос на гастрольний показ вистави «Нація» Івано-Франківського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені Івана Франка. Сьогодні — творчій вечір, презентація роману «Записки українського самашедшего» Ліни Костенко. Все це — невичерпне джерело енергії. Головне, щоб ця енергія досягнула серця й розуму всіх українців. Так, сьогодні зал був переповнений, але цього надзвичайно мало, щоб у країні дійсно відбулися зміни. Сьогодні Ліна Василівна сказала сакраментальну фразу (відповідь на запитання, що робити Україні й українцям?): «Я знаю що робити — я це роблю все життя». Я можу лише додати — бажано, щоб кожен знав що робити і робив своє, тоді Україна відбудеться.
Лариса РОСТОВЦЕВА, директор Київської дитячої школи мистецтв №2 ім. Михайла Вериківського:
— Ліна Василівна своєю поезією розкриває суть сьогоднішнього життя. Роман-часопис «Записки українського самашедшего» стане для наших нащадків дивовижним матеріалом для вивчення. Від сьогоднішнього вечора я в захваті, як то кажуть — «летаю в облаках». Ліна Костенко — це надзвичайна людина. Дійсно, вона революціонерка. Україна стане Україною тільки тоді, коли до влади прийдуть такі люди, як Ліна Василівна — патріоти. Коли заради Батьківщини люди готові будуть віддати своє життя. Коли ця плеяда прийде до влади? Поки невідомо.
В’ячеслав КИРИЛЕНКО, народний депутат України, лідер партії «За Україну»:
— Усі отримали підтвердження дуже правильної істини про те, що ми великий і гідний український народ. А ті, хто ще цього не розумів, отримали остаточне розуміння того, що за свою гідність треба боротися. Для себе особисто я зробив такий висновок: сьогодні, коли в політиці немає стовідсоткових авторитетів, прапор духовної боротьби несуть люди, авторитет яких бездоганний. Ліна Василівна неодноразово виказувала свою віддаленість від політичної суєти, а її «повернення» зараз — це її особистісний вибір, який повинен стати сигналом для всіх нас. Саме вона є стовідсотковим моральним авторитетом у країні. Які думки нуртували на зустрічі, скільки світлих людей зібралося! І це ж не тільки в Києві — це й по інших містах теж відбувається.
«Перемогти поразку»... Розумієте, поразка ж у наших головах. Ніхто й ніколи українців не переможе фізично. Століттями намагаються — і ні в кого не виходить. А в головах поразку потрібно перемагати щодня. Саме сьогодні ключовий момент — «стояння» між чимось минулим, якоюсь мірою вже втраченим, і майбутнім. У цьому «стоянні між» такі авторитети, як Ліна Костенко, є дороговказом. Вони не дають зігнути шию.
Олесь САНІН, режисер:
— Запитання, на які відповідала Ліна Василівна, свідчать про те, що люди об’єднуються між собою. Я вважаю, що письменниця й сама собі відповіла на запитання, що може об’єднати людей. Це спільний інтерес, спільні цінності, перш за все — ті, які близькі кожному з нас. І виявляється, що цінні не шлях до успіху, не кар’єра, не гроші. Саме про цінності хотіли поспілкуватися люди, які прийшли на вечір, хотіли зрозуміти, що є справжнім, а що — ні. Гадаю, в справжності слід також шукати відповідь на запитання, чому, коли до влади прийшли нібито близькі до культури, історії політики, які відкривали музеї, Ліна Василівна зникла з публічного життя? Тому що вона завжди була камертоном, як говорив Іван Малкович, правди й совісті. Так вже в нашій країні склалося, що найбільше Україна болить поетам. Десь, можливо, країна болить бухгалтерам, десь — менеджерам виробництва, а в нас — поетам. Я сподіваюся, що нам з Ліною Василівною вдасться спільно зробити про все це кіно. Який це саме буде проект, поки не буду говорити. Проект один — Ліна Василівна Костенко. Такі люди в Україні — показник того, що не треба виправдовувати свою бездіяльність і шукати сенси для творчості — важливі смисли навколо тебе. І абсурдно звучать виправдання, що немає можливості знімати, немає грошей, немає щастя, немає спільників. Якщо ти справді співпереживаєш за країну, треба просто впрягатися у воза. Якщо тобі болить, якщо ти з цим не згоден, ти працюєш. Оце робота художника, поета, режисера, журналіста, кого завгодно. Це рухає вперед, це є основною мотивацією життя людини, яка обрала цей шлях. Не просто так, гречку сіяти, хоча це теж, виявляється, дуже важливий зміст.
Зараз дуже багато людей позбавлені свого кола спілкування, своєї близької-дальньої сім’ї, а це — народ. Усі стали дуже самотніми, створюється цілий замінник, сурогат любові до Батьківщини, до ближнього. Всі прекрасно відчувають штучність того, що показують по телевізору. А ці зустрічі, які організовує Ліна Костенко, збирають людей, що посміхнуться одне одному, будуть відтепер знати одне одного, зрозуміють, що ми відстоюємо щось єдине. Це дуже важливо.
Марія МАТІОС, письменниця:
— Я знаю, що кожна людина в собі носить День гніву, і я знаю, що в справжньому українцеві, коли топчуться по ньому, як по бур’янові, ніколи не минає День гніву. Але це благородний гнів, який дає стимул. Оце найголовніше, що я сьогодні з цього вечора беру з собою додому.
Олег МЕДВЕДЄВ, політтехнолог:
— Ліна Василівна — це головний моральний авторитет української нації. Кожне сказане нею слово — на вагу золота, особливо якщо врахувати, що все це говориться після довготривалої паузи, після такої паузи, яку вміють тримати тільки поети і не вміють тримати політики. Ліна Костенко перервала свою паузу в публічній діяльності в потрібний час і в потрібному місці. Очевидно, вона довго мовчала, але настав той момент, коли вона відчула, що далі мовчати не можна, і її поява співпала з очікуваннями та прагненнями нації. Є таке відчуття, що люди давно чекали її появи, і затримка була тільки з тим, коли пролунає свисток, коли треба буде зібратися в цьому театрі на цей вечір. У моєму житті я прочитав лише два літературні твори, які викликали у мене той стан, коли хотілося заплакати, — це збірка Марії Матіос «Нація» і вірш Ліни Костенко «Старесенька іде по тій дорозі» зі збірки «Гіацинтове сонце».
Зоя ЧЕГУСОВА, член НСХУ, президент Української секції Міжнародної асоціації арт-критиків АІСА:
— Упродовж вечора в мене було відчуття, що всі присутні беруть участь у історичній події. До речі, таке ж відчуття було і в Українському домі минулого березня. А також я весь час чула голос Булгакова, точніше — свити Маргарити, коли всі — «в восхищении, в восхищении». Ліна Василівна й тоді, в Українському домі, й сьогодні начебто дуже обнадійливо ставиться до того, що відбувається, начебто дає якусь надію. Немає «пророка в своем отечестве», тому як пророк, як джерело сприймається Ліна Костенко. У цій залі ми справді всі були єдині. Але потім кожен іде в своє життя і відбувається те, що відбувається. Немає реакції, а отут була реакція. І був лідер. Коли є такий лідер, духовний ватажок, тоді справді всі об’єднуються. Ліна Костенко об’єднує нас любов’ю до її слова, до її поезії, до її книг. Але в країні немає такого лідера, який би вивів людей на Майдан, а виходити, мабуть, уже треба. Проте Ліна Костенко має право не виходити на Майдан. Вона вже все зробила, зробила більше, ніж хтось. І те, що вона сьогодні робить, піднімає наш дух, дає надію, це її велика справа.
