Наталка Половинка — актриса і співачка, виконувачка основних ролей у Львівському театрі імені Леся Курбаса. Проте в артистичному середовищі у Наталки — особливе місце, зумовлене співпрацею з двома легендарними художниками — великим реформатором театру Єжи Гротовським та американською співачкою Мередіт Монк. Саме у славнозвісній школі Гротовського молода львівська актриса вдосконалювала своє сценічне обдаровання. А дружба з Монк підтвердила духовну спільність двох співачок — незалежно від культурних і мовних відмінностей. Нині, не припиняючи роботи в театрі, Наталка виступає з власною програмою аутентичного співу, веде тренінг акторської і вокальної майстерності, здійснює постановки різних арт-акцій. На фестивалі вокального мистецтва «Глибока глотка, або Небезпечні зв’язки», що пройшов у Москві, успішно виступила з ансамблем Юрія Яремчука, їхня композиція випущена на компакт-диску — збірнику кращих речей фестивалю. Наша зустріч відбулася після одного з рідкісних — для Києва — виступів Наталки із сольною програмою, складеною з народних пісень та класичної української поезії.
— Хто допоміг вам стати тим, хто ви є?
— Насамперед моя бабуся. Вона прожила надзвичайно важке, довге життя, — шестеро дітей, і війна, і голод, і все це без чоловіка. При цьому була найвеселішою людиною з усіх, кого я коли-небудь бачила, дуже така справжня, жива, смішна до останніх своїх днів. Далі, дуже хороший педагог у музичному училищі. Вона настільки вводила в ремесло, витягувала із тебе назовні творця, твою творчу суть. Наді мною вона попрацювала дуже добре. Взагалі, величезна тема на книгу, — вчителі, яких ти зустрічаєш, друзі, які стають учителями. У цьому плані мені, звичайно, таланило.
— Говорячи про ваших учителів, важко не пригадати Єжи Гротовського.
— Ви знаєте, всі, хто з ним знайомий, не можуть не говорити про це дуже інтимно. Я весь час помічаю, що пов’язана з ним. До того моменту я просто вчилася. Він же працював у такий спосіб, що ми почали дивитися на себе, немов уперше, живцем, зустрілися з собою. Перше запитання: хто я? І звідси інші запитання — основні, буттєві; при цьому починаєш мислити дуже конкретно, прямо. Адже у Гротовського справа не в акторстві. Він почав, звичайно, з конкретної території театру, але потім, пізнаючи співвідношення режисер-актор, актор-актор, актор-учитель, пішов углиб людини. І так, через театр, відкрив дорогу духовного вчителя. На жаль, це затаскане поняття, в реальності ж — дуже практичне, ясне. Це вибір кожного із нас. Хтось займається наукою, хтось журналістикою. І якщо це твій постійний шлях, то рано чи пізно виходиш на кардинальні питання, пов’язані з життям взагалі, дуже людські і дуже прості. Чий ти син, куди ти йдеш, що і ради чого робиш, чому служиш і чи служиш. Взагалі, це довга розмова. Що саме вас цікавить?
— Це ім’я оточене такою кількістю легенд і інтерпретацій, що будь-яке свідчення про його роботу цінне саме собою…
— Він тільки був присутній на заняттях, дуже рідко втручався. Але при цьому — відчуття батька, як у дитинстві, дуже первинне, природне. Так взагалі здається поруч iз людиною, яка багато чого пізнала: ти поблизу тихого світла, починаєш сприймати споконвічність життя. Учительство Гротовського в тому, що він провокував людей на шлях самопізнання. Це момент зустрічі, правда, дуже інтимний — з собою внутрішнім.
— Але цей момент може бути досить дискомфортним, чи не так?
— Це тому, що ми дуже рідко дозволяємо своїй внутрішній людині виходити на поверхню. Повторюю, феномен Гротовського в тому, що він перейшов із бездоганної художньої якості на духовний шлях. Він, неначе б покинувши театр, насправді покинув умовність, зробив вибір. Та й театр як територія гри нескінченний, тому що життя побудоване саме як гра, яка вічно змінюється. І пізнавати це можна нескінченно, навіть всупереч звичному поняттю театру. Саме таким театром він займався до останнього часу.
— Ще одне ім’я у вашій долі — Мередіт Монк.
— Я зустрілася з Мередіт ще до того, як ми познайомилися безпосередньо. Спочатку мені всі говорили, що я на неї дуже схожа. Коли ж я послухала, що вона робить, то зрозуміла, що справа не в схожості, просто я її розумію, від А до Я. Потім їй передали мій диск, вона його послухала і була готова до зустрічі. Так що в Америці ми зустрілися дуже добре, як старі знайомі. До речі, її дід звідкись з-під Києва, емігрував на початку століття, був славним російським співаком — вона мені давала послухати його запис «Ей, ухнемо!». Це у них, судячи з усього, спадкове, бо і мати у неї відома співачка. Коли Мередіт почала співати, вона соромилася, тому що після успіхів матері їй нічого не світило. І мати просто забороняла їй співати. Тоді Мередіт почала займатися танцями, і, як вона говорить — у певний момент помітила, що у звуці можна танцювати, тому що звук — передусім. Мати зрозуміла це і забороняти перестала.
— А що все-таки об’єднує вас із Мередіт?
— Розуміння того, що звук — найкращий скальпель, через нього все відкривається. У кожного є такий скальпель — у когось слово, у когось математичне мислення, у когось фарба, колір. Іншими словами, Мередіт також цікавить все звукове поле, всі його можливості. Вона буддистка, я православна, але закони одні й ті ж. Яка різниця, в який прийом вірити. Якщо ти не рухаєшся вглиб, то всі твої надбання потім перетворюються на ношу, починають шкодити.
— Чи пам’ятаєте ви свою першу роль на сцені?
— Дуже добре пам’ятаю — це було у виставі «Двір Генріха III» за Дюма.
— Чим для вас цінний театр?
— Це унікальна територія, яка дозволяє не застигати. Там завжди дуже багато змін. Коли робили Дюма, всі ми були молоді, закохувалися, і це відгукувалося у виставі, яка ставала дуже ігровою, фонтаном гри, дуже радісної та романтичної. Робота із текстами Стуса в «Марко Проклятому» обернулася пізнанням структури українського духу, міфу на сучасному рівні. А потім через Винниченко — всі наші поети 1920-х, розстріляне відродження, пласт втраченого дуже квітучого, потенційно великого покоління, ще одна зустріч зі своїм родом, культурою. Вистави за текстами Сковороди — зовсім інший спосіб роботи, так і українське бароко зачепилося, а це також звук, те, без чого наша історія неможлива, найбільш родючий шар культури та історії, цілющий і до цього дня. «Забави для Фауста» за Достоєвським — найбільший досвід…
— Що зараз являє собою Театр імені Леся Курбаса? Лабораторію, студію, театр для всіх?
— Ні, вже не лабораторія. У певний період ми так жили. У нас був період відродження смаку сцени, коли ми тільки починали в епоху радянських театрів-заводів. І з’явилися такі маленькі паростки, безліч маленьких студій, які досліджували, що таке власне театр. Всі вони зникли. А наш театр вижив, тому що став лабораторією, пішов під воду, довго займався дослідженнями. Зараз театр потроху відкриває вікна, повертається до законів дуже театральних, але при цьому маючи досвід пошуку за плечами.
— Ваші вокальні програми з’явилися вже після Гротовського?
— Ні, я співаю все життя, з дитинства. Могла б свого часу зайнятися нормальною естрадою, але цього було б дуже мало. Потім вже, в консерваторії, почала займатися вокалом паралельно з основною спеціальністю, але також з’явилися труднощі — тому що в консерваторії формують певний спосіб співу, який склався історично, і потрібно було ставати нормальною оперною співачкою. А мене цікавить духовний простір звуку, не історія, не стиль. І тоді я залишила це. У моєму житті з’явився театр, а там все пов’язане зі звуком, з інтонацією. Вже актрисою я зрозуміла, що не можу не співати, тому що для мене це щось настільки повсякденне, звичне, що я ніколи навіть не замислювалася про своє покликання. І тільки нещодавно я почала розуміти, що спів у себе означає для мене найбільше, і не тільки спів. Швидше, звук — як об’ємна категорія, як вибір, який можна бачити.
— Що ж таке тоді для вас сцена?
— Це театр, на якому мислять музично. Є режисери, що працюють саме так. До речі, кожний гарний автор музичний, у нього є свій музичний лад, його твір написано як гарну фортепіанну сонату чи симфонію. А я тільки в той момент перетворююся на актрису, коли стаю на точку зору музиканта, як не дивно.
— Але все-таки вокальний концерт і драматична гра — досить різні заняття…
— Раніше всі говорили, і мені самій так здавалося, що це потрібно розділити. Потім я зрозуміла, що це неподільне. Адже і в грецькому театрі поезія, музика, танець злилися воєдино. Так, є таке уявлення, що музика — вищий вид мистецтва, а театр більш грубий, який впливає через матерію. Але він звучить, з одного боку, через тіло, а з другого — через найвищий механізм, який дало небо землі — через людське серце. Ось на цьому, найтоншому рівні, на території серця, театр і складається як музика. Те ж відбувається з піснею — вона перетворюється на зриме, об’ємне оповідання, несе в собі людську історію, виразно драматичні стосунки. Я б хотіла зробити чисто пісенну роботу в театрі, але так, щоб українська народна пісня стала дуже сучасною, на найглибшому рівні, драмою.
— А за яким принципом ви підбираєте тексти до своєї програми?
— Тексти та мелодію я якраз не підбираю. Беру тільки те, що мені якось так падає… Ось чомусь тобі тільки це звучить, і все. І ти, якось пісню побачив у нотах чи почув, — і ще нічого не розуміючи, летиш у неї, як у безодню, і там є щось таке, що тебе не відпустить. Таке враження, що не ми вибираємо, швидше, пісні вибирають нас. Вони йдуть тобі назустріч, а якась із них летить до тебе. А вже як вони складаються… Скажемо, програма, яку ви чули, важко давалася. Спочатку збираються пісні, а потім ти бачиш, що вони складають історію. Вони прийшли, а потім між собою самі й укладаються, потім помічаєш, що це вже певна розповідь, драма якоїсь людини — а якої? І вже не зовсім від себе говориш, а бачиш персонажа, від імені якого все це розповідається. Такий театр співу — найбільш мені близький. Але я рідко щось подібне роблю.
— Чи розраховуєте ви на певну аудиторію?
— У кожному конкретному випадку налаштовуєшся на ті чи інші умови, на певний простір. Буває так, що можна провести цілий день у залі і не потоваришувати з ним, адже нав’язати себе певному простору неможливо. Це як прийшовши в чужий будинок, ти не можеш поводитися як господар, тільки як уважний гість. І зал, і люди в ньому також формують музику.
— Але люди також приходять з інших просторів.
— Які також звучать певним чином. Ти — хочеш, не хочеш — якось співробітничаєш із людьми, викликаєш їх на співтворчість. Актор це розуміє, співак, буває, ні. Актор, як тільки починає грати, відчуває, наскільки об’єктивно звучать його репліки, як їх чує глядач. Одночасно він повинен пропускати їх крізь себе. Таке існування в двох площинах. Ти постійно слухаєш, що відбувається. Так само і зі співом. Ти не налаштовуєшся спеціально на зал, але постійно слухаєш, що відбувається. Якимсь чином публіка все ж залучається, і я точно знаю, що це не тільки я робила.
— Але наскільки легко вам вдається залучати людей до такої роботи?
— Вже рік ми співаємо ірмоси — духовні наспіви. Щоразу — повний зал молоді. Вона відгукується найбільш охоче, але спеціально це не планується.
— Тобто ви не розраховуєте реакцію?
— Скажемо так, мене дивує, якщо її немає. Адже я бачу, що в суспільстві є жага, є попит на цю роботу. Але відсутність зворотного зв’язку не обтяжує. Напевно, це вимагає душевної стійкості. Спочатку сподіваєшся на соціальне підтвердження того, що ти робиш, а потім — Бог із ним, немає — і добре. Це тебе об’єктивізує, починаєш тверезішати й чути — де ти є, лають тебе чи хвалять, чи відгукуються люди взагалі. Але сказати, що залежна від цього і потребую цього, не можу.
— Чи можна говорити про ритуал стосовно того, що ви робите на своїх концертах?
— Йдеться про те, що ти не можеш повторити старий ритуал, ти можеш тільки творити його зараз. У ньому є щось нове і щось зовсім знайоме. Але це і є момент бути, звучати цієї миті, тут і зараз. Кожний актор, співак, робить це по-своєму. Але якщо тобі вдається бути тут і зараз, це потім не обов’язково назвуть ритуалом. Можна назвати це актом. Щось відбулося. Потім кожен прочитує це по-своєму, але щось відбулося. Виконавець прочитав так, а слухач по-своєму. Є структура ритуалу, однак сам ритуал — тільки частина того, що відбувається.
— У ваших сольних виступах дуже багато смутку. Чому?
— Напевно, щось зараз саме так у мені, так я відчуваю світ, і воно в людях відгукується. Мені б хотілося рухатися більше до радості. Я чомусь перед концертом це відчула, чомусь мені прийшла сльоза. Пісня має найбільшу глибину печалі, смутку, і разом із тим вона увібрала саму суть — від сумного плачу до плачу найрадіснішого. Є така точка, особливо в народній пісні, в якій все це єдине. Знову згадую мою бабусю — прожила надзвичайно важке життя, і при цьому — найвеселіша людина.
— Добре було б у наших бабусь повчитися…
— ...волі жити. Як зерно. Воно проростає крізь камінь, бо прагне до життя.
— Хотіли б ви мати свій театр?
— Так. Не скажу, що це мала б бути окрема територія, але якось так метафізично відділена. Театр пісні чи співу, де поняття пісні не обмежено ні жанром, ні епохою, де все співається, стає об’ємним і стає ритуалом.
— Робили до цього конкретні кроки?
— Те, що ми робимо зараз із режисером із Москви Сергієм Ковалевичем, саме й пов’язане з піснею як театром. Ось зараз працюємо з духовними співами ХVI століття, перетворюючи їх на дійство. Наступний крок — таке ж дійство, тільки на матеріалі народної пісні. А там подивимося. Може, і з’явиться така можливість, зберуться люди та утвориться простір. Насамперед потрібно бути чесним у намірах, і воно якось буде.
— З якою епохою ви себе співвідносите?
— Якщо особливо не мудрувати, то з раннім Середньовіччям.
— Що ви ще любите?
— Я навіть не знаю. Робота займає весь час, і ще туди якось вміщується моя дитина. Ще іноді я сплю… А так… Я люблю переміщатися в просторі. Не скажу просто подорожувати. Найкраще я себе відчуваю, коли кудись лечу. Або їду. Або йду пішки. По Криму, наприклад, я люблю тільки ходити, від точки до точки. На одному місці сидіти не подобається. Я із заздрістю дивлюся передачі про мандрівників, для яких це стало професією. І ще одна мрія останнім часом — хатина чи в лісі, чи в Карпатах, в природному просторі зі студією звукозапису. І все.
