Аби розібратися в суті речей, потрібна правильна дистанція. Згадую, як узимку мріяла про наступне літо на дачі і як завжди все ідеалізувала: цього разу, думала, нічого не робитиму, розцвічу тільки клумби квітами. Дерева вже, на щастя, досвідчені, самі знають, як жити на крихітному городику — лише волошки й інші «енергетичні» трави. Щоправда, газон керує ситуацією. Доводиться щотижня косити, але тут у кожного члена сім’ї свій черговий день. Одним словом — суєту геть! Так думалося, але спекотне літо, як завжди, підкинуло стільки вогню до давно очікуваного плавного дачного життя, що, мотаючись між Києвом і своїм раєм (150 км на хвилиночку), стало зрозуміло — на щоденний полив когось доведеться наймати.
У селі Прохорівка давно вже так багато городян (з кожним роком їхня кількість зростає), що в багатьох селян з’явилася постійна робота — догляд за чужим садом або полив. Так городяни й селяни дали один одному роботу. Трапляється, що той, хто наймає помічника для поливу, сам у Києві заробляє, ні, звісно значно більше, але далеко не в надхмарному обчисленні, хоча ніколи в цьому й не зізнається. Адже напоїти сад, що напоїти душу — на це не шкода. Та й елемент певного блефу підстьобує, якщо можеш дати комусь роботу, отже, й сам на плаву. Зрештою, все мусить мати свій початок, і цього року гостро зрозуміла, що навіть у великому саду, серед своїх, кожному треба мати свою зону, свій внутрішній дворик для душевної тиші, острівець недоторканності. Для себе шукала місце, де можна буде милуватися й заходом і сходом.
Пам’ятаю, в комунальному дитинстві, коли сім’я з п’яти осіб тулилася в одній невеличкій кімнаті, ще дівчам намацала своє сьоме небо в тісноті. Залазила на підвіконня, засмикувала за собою завіску й дивилася годинами вдалечінь, насолоджуючись спокоєм. Побувавши цією весни в Норвегії, в сотий раз переконалася, уловила підтвердження того, що кожна людина, й скрізь, потребує своєї особистої «шпаківні». Маючи розкішні вілли й квартири, норвежці обов’язково прагнуть де-небудь у горах або біля водоспаду приліпити «хюте» (крихітний будиночок-намет, аби від дощу укрив, і за кожної можливості тікають туди хоч на кілька днів, аби наситити душу. Цікаво, чому в своїх розкішних віллах у них так ефектно не відбувається релакc? Не знаю, але факт зафіксований, і всім він зрозумілий. Вирішила спорудити й собі «хюте» у власному саду, потіснивши кущі, що нахабно розрослися. Коли вмовляла талановитого майстра творити мені це щось, він був у шоці. Довго думав, до чого прирівняти зі звичного й, нарешті склавши в думці ціну, заспокоївся: ну, це в будь-якому випадку буде альтанка. Все зрозуміло. Ось якраз нічого й не зрозуміло, подумала, але сперечатися не стала. Адже задумала якраз не альтанку, а місце для мовчання, де царюватимуть лише далі, ночуватиме захід, дзвенітиме ранковий світанок. І можна буде думати про все, що дорого, про те, що ніколи не потьмяніє, про те, що було і є найважливішим у житті. Можна буде піднестися над суєтою, прикрасити життя непередбачуваністю, подивившись на все зі свого захисного пагорба, радіючи, що не волочуся по життю, як чемодан з відбитими коліщатками, а дарую собі шматочок тиші. За це пекло, за це марення, дай мені сад на старість років — ці рядки поета хвилювали все життя, а значення їх з кожним днем сприймаєш дедалі чіткіше.
Неймовірна кількість відпочиваючих у селі, давно сформувала затишний щоранковий базарчик, на який з’їжджаються продавці з усіх навколишніх сіл. Як за останні роки підтягся він, іще недавно зовсім непоказний, скільки акуратності й навіть своєрідної елегантності з’явилося. Прийшовши в день Медового Спасу на звичний майданчик, з усіх сторін оточений дерев’яними лавками, застигла від захвату — всередині базарного прямокутника сільські жінки-продавщиці поставили величезну виварку зі сліпуче-яскравими осінніми квітами. Вони своїм несподіваним тут шармом перетворили маленький базарчик у центрі Європи мало не на VIP-зал солідних переговорів. Проте був наш набагато природнішим, теплішим, а переговори, древні й вічні, тут і так ведуться щодня, допомагаючи всім вижити.
Думаю, ця картинка запам’ятається як яскрава метафора літа, що минає, і того, як продавщиці насолоджувалися викликаним ефектом (знай наших) і тим, як стали на мить усі, незлими, відкритими, добрішими й щасливішими. Мені цього дня найакуратніша молочниця Юля подарувала насіння мальв — тепер чекатиму наступної весни.
Щоправда, не все так тихо в дачному житті — інтриг досить. Я б сказала, що дехто потерпає від отакої уважної злості, причому, трапляється, до всіх відразу. З висоти свого місця під сонцем щодня бачила, як один вічно насуплений дачник обриває дикий виноград, який вирощує його сусідка, й кидає на її ділянку стебла. Цей вічний хам, напевно, й не знає, навіщо це робить. Що ж, якщо у людини немає інших життєвих текстів, — нехай читає розклад автобусів. Усе одно той, кому виноградоненависник хоче дошкулити, перемагає. Виноград скоро зав’є огорожу, а восени запалає пурпуровими барвами — очей не відвести.
Щоденне вечірнє сонце, мов досвідчений актор, дозуючи харизму, повільно попливе за горизонт, щоб уранці усміхнутися, все усім пробачаючи, — живіть, люди, поки живеться. Зрештою, розумієш, що справжня незалежність — це життя відповідно до свого світовідчуття, зі своєї надвибірковістю. А місце для мовчання — це вічна бесіда з самим собою і з тим, хто тобі дорогий...
