У Києві цього року дали два обіди — у галереї «Соборна» Кафедрального собору УПЦ, на станції метро Либідська, та традиційно в їдальні Національного університету «Києво-Могилянська академія», що на Подолі. Святкові обіди у столиці відвідали понад 250 бідних та більше 150 помічників-волонтерів.
Обід починається з невеликого молебну. Гостей привітали вікарій Київської митрополії єпископ Бородянський Варсонофій та протоієрей Павло Кирилов, Благочинний Голосіївського благочинія, настоятель Свято-Вознесенського храму.
Ідея різдвяного обіду — влаштувати справжнє сімейне свято для людей, у яких зазвичай немає ні сім’ї, ні свят. Щоб створити таку атмосферу, за кожним столом разом з людьми вулиць сидять люди зі Спільноти, які їх знають. Тому невимушені дружні розмови тут — радше правило, а не рідкість. Окрім того, кожен стіл обслуговує свій «офіціант» — він приносить гостям святкові страви — салат олів’є й оселедець «під шубою», бульйон, пюре з котлетами, кекси та мандарини. Смакують, звісно, і кутю. А сомельє пропонує кожному трішки молодого червоного вина, яке один з друзів Спільноти готує спеціально для свята. Наприкінці обіду кожен гість отримує іменний подарунок — цього року в пакунках були такі необхідні для безпритульних речі, як шапки, рукавиці, шарфи, а також шоколадні цукерки — для душі.
«А ЩЕ ЙОМУ ПОДАРУВАЛИ ШАПКУ, ЯКОЇ В НЬОГО РАНІШЕ НЕ БУЛО. ТОЖ ВІН ПІШОВ З ОБІДУ АБСОЛЮТНО ЩАСЛИВИЙ...»
«Люди, з якими я сиділа за одним столом, були дуже різні: хлопець Стас, який втік з інтернату і зараз проводить час на барикадах Майдану, бабуся, яка колись з Росії приїхала... — розповідає Наталя Бортник, студентка-хімік з Могилянки. — Говорили всі про себе, чим займалися, про сім’ю. Всі дуже тішилися з подарунків — Стас, мабуть, п’ять разів перечитував листівку, не міг зрозуміти, як на ній опинилося його ім’я. А ще йому подарували шапку, якої в нього раніше не було, так що він пішов з обіду абсолютно щасливий».
Євгенія Токовенко, студентка дизайну Київського державного інституту декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука, сиділа поруч з дівчиною з особливими ментальними потребами Мальвіною, яка часто співає в метро: «Мальвіна постійно повторювала, що «світ не без добрих людей» і що «як добре, що Бог створив світ і є все навколо, і смачна їжа, і друзі». Вона розповідала, що одного разу подруга запросила її на «свято», а коли вона прийшла, там були хлопці, які почали над нею знущатися. І коли ми її запросили на різдвяний обід, вона хвилювалася і трохи боялася, а з’ясувалося, як вона сказала, «що тут справжнє свято і дуже гарно».
Різдвяний обід — це міжнародна традиція, що існує в усіх містах світу, де є Спільнота святого Егідія: якщо на перший обід у Римі у 1982 році прийшли 47 гостей, то цього року на 1100 обідах у 600 містах світу зібралися понад 165 тисяч бідних — безпритульних, літніх, дітей, мігрантів, ромів, в’язнів у тюрмах.
«Різдвяний обід — не для безпритульних та бідних, ні. Цей обід — з безпритульними. Це — обід для сім’ї, яка не виключає нікого, натомість з найбільшою турботою ставиться до найслабшого», — пояснюють організатори свята.
«ІНШЕ РІЗДВЯНЕ ЧУДО — ЯК ЗМІНЮЄМОСЯ МИ, ТІ, ХТО ВЛАШТОВУЄ ЦЕ СВЯТО»
Безхатченків, які приходять на різдвяний обід, я знаю дуже добре — це люди, з якими ми, учасники Спільноти, дружимо протягом року, коли щотижня приносимо їм їжу та одяг, спілкуємося з ними, святкуємо разом дні народження та Новий рік (автор цієї статті також є учасницею Спільноти. — Ред.). Різдво, коли всі розбігаються по своїх домівках, для самотніх і бідних людей стає чи не найсумнішим днем у році — бо вони ще більше відчувають себе покинутими й нікому не потрібними. І різдвяний обід долає цей сумний парадокс.
Часто, коли, роздаючи бутерброди на вулиці і в переходах, я запитую безпритульного, як його звати, він починає плакати. Дорослий чоловік, який чого тільки не пережив, плаче від того, що хтось хоче знати його ім’я. Чому? Бо ніхто і ніколи не запитує безхатченків, як їх звати. І коли ці люди, зневажені, непотрібні суспільству, покинуті, в яких нічого немає, опиняються на справжньому сімейному святі з кутею і радістю, це — чудо. «Сьогодні ще й будуть подарунки?! Мені нічого не треба, ви — мій найбільший подарунок!» — сказав моїй подрузі її друг-безхатченко.
Цього року ми запросили на свято наших друзів-ромів з табору. Більшість з них поїхали додому на Закарпаття, залишилося лише семеро людей — і всі вони прийшли на обід у Кафедральний собор. Це дуже бідні люди, вони живуть на колишньому сміттєзвалищі і не мають мрій про майбутнє — ні своє, ні своїх дітей. Бути з ними на Різдво — це для нас був знак, символ того, що у ромів може бути майбутнє — що вони можуть бути включеними у наше суспільство.
Інше різдвяне чудо — як змінюємося ми, ті, хто влаштовує це свято. Щоб приготувати цей обід, нам допомогло безліч людей: хтось приносив гроші чи речі, хтось упаковував подарунки, хтось прикрашав зал... Понад 150 людей прийшло, щоб допомагати протягом самих обідів. Це дуже різні люди — різних професій, різного віку. Серед них були, наприклад, діти з будинків сімейного типу, яких підтримує Спільнота — тепер вони прийшли підтримати бідніших. І всі ми відчули, що «блаженніше давати, аніж брати». Пережили ту радість, яка виникає від безкорисливого жесту. Так на Різдво народжується бажання давати більше.
ДОВІДКА «Дня»
Уперше римська Спільнота святого Егідія запросила бідних і безпритульних із центрального району міста, Трастевере, на Різдвяний обід 25 грудня 1982 року. Тоді за столом зібралося 47 гостей. У Києві Різдвяні обіди проводять з 1999 року. На перший обід прийшло 16 бідних, а цього разу — понад 250 людей.
