Ти хочеш, синочку, в Америку,
Ти мрієш, синочку, чи ні
Скакати по сонячній прерії,
Від щастя в легкому півсні?
Мовчиш. Тобі важко промовити
Безжальний, як ніж, рішенець,
Ти нашими діями скований —
Біленький, як світ, одинець,
Ти з нас переймеш Україну —
Типову, без давніх пісень,
від вдарів то жовту, то синю,
Обтріпану в чергах щодень.
Нам зорі — бездом’я ознака,
І... хто там іще не ходив?..
Родились. І хто їх відродить
Цих виродків грою в квача —
Немовби диявол скрізь ходить
І пензлем усіх поміча.
«Згвалтована вчителька в школі».
«На станції вбито когось».
І гнеться тополя у полі,
Забута у хвилях погроз.
Крокує скорботно істерика
Назустріч непевній весні.
Поїдем, синочку, в Америку?
Поїдем, синочку, чи ні?
1990, Львів
Раніше, кілька років тому, також було літо. Я з Богданом йшов до бібліотеки. Власне, йшов я, а він — за компанію. Я — батько, а він — син. З огляду на родинність, я закривав очі на різні його витівки, а він намагався не помічати моїх.
Спека.
— Чому ми туди йдемо? — запитував Богдан.
— Мені треба подивитися газети. Це — моя робота. За неї іноді платять гроші — і я купую хліб, черевички... морозиво.
Богдан жвавішає:
— І жувачки?
— І жувачки.
— Ну тоді ходімо... А що це за місце?
— Вулиця.
— А як вона називається?
— Швабська.
— А чому?
— Шваби — це німці. І тому вулиця Швабська. Вони, мабуть, тут жили.
— Що, і цей магазин німецький?
— Мабуть, ні, — ситуація майже безвихідна. — А, дивись-но, у цьому зачиненому магазині морозиво продають, коли відчинено.
— Дійсно?!.. Знаєш, тату... я подумав, що на німецькій вулиці нам слід бувати частіше. Коли відчинено, і є морозиво... А куди ми ще прийдемо?
— На площу Петефі.
— Петека?
— Петефі. Це такий угорський поет, як в Україні Шевченко, в Росії — Пушкін.
Алейки. Перший жовтий листок на червоному камені широкого тротуару.
— А куди це ми прийшли?
— Це і є площа Петефі.
— А-а... Петека...
— Ось і він. Бачиш — шабля, а друга рука у кулак стиснута.
— А він не вдарить?
— Ні.
— Тоді давай підійдемо, подивимося — що у нього на шаблі висить.
— Це віночок... Навіщо підходити?
— Ні, давай підійдемо.
Ми підходимо.
— А з чого віночок?
— Із сосни, бачиш — багато шишечок.
— Я хочу по ньому вдарити.
— Не можна, не можна, бо Петефі кулаком ударить.
Відходимо. Богдан озирається:
— А чому він стоїть?
— Бо помер, а люди, які люблять його, зробили його із заліза і поставили, щоб не забути...
— Хочу дивитися на риб у річці. Ого, як високо! От якби моста не стало — було б нижче.
— Нижче, але спершу ми б упали з берега.
— Ні, так не піде.
— Ну, тоді ходімо до бібліотеки.
А там:
— Тату, вбий осу! Вона заважає мені думати.
— Це — бібліотечна оса, синку, її вбивати не можна. Вона всім заважає думати, щоб довго не сиділи.
— А... правильно. Я не хочу тут довго сидіти.
Знову розглядає вітрину з черевичками, на які я все ніяк не зароблю, і дочасним дідом Морозом із білим мішечком. Ось його ми перед Новим роком обов’язково купимо.
— Богданчику, ходімо на пошту, щоб купити ще одну марку для листа до бабусі.
Зачинено.
— А для чого купувати марку?
— Вона коштує грошей, і на пошті по ній бачать, що ми заплатили, і потім відвезуть листа до бабусі.
— А як на листі з’являється марка? Коли тьоті з пошти заплатити гроші — що вона зробить?
— Відірве одну марку від інших, приліпить до язика, а потім відліпить і притисне до нашого конверта... а ось і пам’ятник Пушкіну. Це російський поет. Він написав: «У лукоморья дуб зе...»
— А він також помер?
— Помер.
— А чому, коли люди вмирають, їх показують?
— Ну... люди люблять Петефі, Пушкіна, але їм цього мало. Їм треба, щоб любов їхня була залізякою або каменюкою. За життя людей взагалі не бачать.
— Диваки ці люди... А чому міст такий довгий через Уж?
— Бо внизу дуже широка яма.
— І вода?
— І вода.
— А якби моста не було?
— Машини під’їжджали б до ями і падали колесами догори.
— Багато машин?
— Багато.
— Скоріше б цього моста не стало, щоб подивитися.
А біля самої річки, на каменях, Богдан сказав:
— Я не міг зрозуміти, для чого я взяв відерце, а тепер ясно — щоб носити камінці і будувати своє озеро.
— А навіщо воно тобі? — перебираю ініціативу на себе.
— Щоб туди запливла риба.
— А коли запливе?
— Щоб носити туди воду, і не давати озерцю зникнути.
Ми з ним — зовсім рівні. Я ніколи не «наїжджаю» на нього, чим дратую матір. Я, певно, поганий батько. Ніяк не можу здобути для Богдана та Назара будинок, хороші велосипеди, шведську стінку. Я навчився якихось слів і по-простому радію, говорячи їх пацанам. Щоправда, з Богданом говорив більше. Нині життя суворіше, доводиться заробляти на хліб по-кріпацьки тяжко — з Назаром менше спілкуюся. Проте Богдан передає йому недоказане мною, що чулося від мене... Їх не можна обдурити. Коли ми, у дусі горбачовського часу, мали намір злиняти до Америки і наївно думали, що ми там дуже навіть потрібні для підняття на новий рівень заморського суспільства, Богдан на набережній біля драмтеатру показав на Уж і запитав:
— Це море?
— Море, — легковажно відповів я.
— Ну тоді перейдімо по мосту на інший бік і житимемо в Америці.
Більше я так не жартую, щоб не дезорієнтовувати пацанів щодо місця проживання.
Мені не повезло, то хоч нехай вони поїдуть, куди слід, і дадуть своїм дітям житло, піаніно, дитячі меблі, щоденні банани.
Іноді й тут добре буває, та це всередині сім’ї, поза всіма циркулярами, міні- і максіначальників. Коли, наприклад, якось Назар видав визначення: «Ранок — це коли у трусів виростають ноги». А якось у спеку я лежав на спині прямо на килимку біля канапи, він приліг мені пітною пахучою голівонькою на груди:
— Твої ніздрі, як очі. Чорні і злі.
І він же дорогою з дитсадка:
— До Америки я б точно дійшов пішки, а додому не можу. Візьми на ручки.
...Тополі скидали пух. А Богданові — два. Він дивиться на біле, ловить його долоньками і говорить раптом:
— Тату, я назбираю його багато, зроблю подушку, щоб взимку мені снилися дерева.
Я радісно пристримів. А вдома посидів, подумав і відклав на господарські потреби одну зі всіх неопублікованих книг своїх. Тим більше, що тополі й далі скидали у Комсомольському парку пух і гріли мене причетністю до першого сина. Тим більше, що монолітний народ мікрорайону «Перемога», після загибелі книги моєї, не прийшов під вікна з криками тужливого протесту, а спілка місцевих письменників не оголосила через «Закарпатську правду» одноденного трауру. Кому потрібні вірші, коли відкидають честь, і на всіх, мов чорна сорочка, присутній бруд? Це в маленькій слабосилій Угорщині ніжний юнак Пішті або Дюрі опублікує у шкільному тижневику першого дописа — його захоплено вітають, видають окремою книгою у твердій оправі з багатьма ілюстраціями. І після такої зустрічі духовним середовищем — ростуть угору Пішті або Дюрі, міцнішають, нагнітають товщину книг, вступають в академіки і підтримують потім таких самих юнаків, якими були самі.
Таке секретарям наших творчих спілок, створених Комуністичною партією Радянського Союзу і досі не розпущених, і не снилося.
Проте як важко знайти час на спілкування з дітьми між зароблянням на помідори і пошуком штепселя для пилососа. А треба. На систему освіти, яка нагнітає механічне сприйняття світу, сподівань мало. Вона, система, якщо змушувати дитину суворо дотримуватися її — збудить лише протест, небажання вчитися, небажання знати. Яскравий приклад цьому те, що не пригноблювані батьками за «трійки» і не зубрящі все поспіль вільні люди знаходили і знаходять саме своє покликання, а відмінники здебільшого нарікають потім на долю та неправедність життя.
Я сам жалкую, що стаціонарно навчався у школі довше чотирьох класів.
І університет, де для успішності треба було сидіти з витріщеними очима на всіх лекціях і не спати... не спати, хоч так хотілося.
Так багато було гіпнотизерів. А Вчителів? Готуюся загинати пальці. Думаю. І опускаю руки.
«То як жити на Вкраїні, сини мої милі?»
Не знаю.
Родичів серед європейського населення закордону для нас не знаходиться. Канада тільки дечим допомагає. Про Штати я вже говорив. Химериком таким був я. Ніхто нічому до ладу не вчив. Сам доходив. Щоб подзвонити в американське посольство Москви і почути ламаний неврубальний англо-російський говір, їздив з Ужгорода на львівський телеграф. Для конспірації. Щоб КДБ не засікло.
Кому ми потрібні, якщо навіть тут не потрібні? Яка солодка латиноамериканська Марія запустить нас, хоч і з річною пропискою, до свого модного салону?
Та люди їдуть.
Від тополиного пуху. Від яблук на рідних деревах. Від нездарних батьків своїх, котрі все життя промучилися зі свинями та коровами. А шкода. І безнадійно. Хіба від себе втечеш?
І немає Тараса Бульби, який уб’є Андрія, сина свого, за зраду землі своєї.
...Давно вже немає тієї квартири на комариному колишньому, кажуть, і проклятому болоті, тієї дружини, закоханої у «крутих», як сльозливі сільські закарпатські баптисти в Ісуса Христа. Лишилися тільки ми — я, Богдан і Назар. Лишилося найголовніше — ми завжди фантастично раді один одному. Навіть в Ужгороді, схожому на Америку лише єдиним хмарочосом. 16-поверховим. Раніше писали, що він неухильно схиляється в бік річки. Тепер про це забули навіть мешканці... Економічні труднощі... Нічого не вдієш...
