Цей непересічний чоловік — з тих, про кого мала б знати і пишатися вся країна. Ще за радянських часів він започаткував програму підйому українського прапора на найвищі вершини світу. З тих пір наш стяг побував на всіх континентах, вітер грався з ним на вершинах 25-ти найвищих гір!
Павло Білошицький — учений-лікар і математик, альпініст. Він був першим у СРСР спеціалістом з «космічної фізіології», займався вивченням проблем гіпоксії й використання адаптації до гірського клімату з метою підвищення працездатності, стійкості до екстремальних факторів, реабілітації, лікування тощо. Вчений брав участь в експерименті з моделювання умов життя на Місяці в кратері вершини Ельбрусу, проходив підготовку в загоні космонавтів... Про все це, а також про свій погляд на проблеми науки, історії, екології, про особливості країн, в яких довелося побувати і про досвід спілкування з видатними сучасниками Павло Васильович з властивим йому почуттям гумору розповідає у новій книзі «Сходження». Незважаючи на поважний вік (йому 77 років), сьогодні пан Білошицький сповнений енергії й нових планів.
«НАУКУ І АЛЬПІНІЗМ ОБ’ЄДНУЄ ПРАГНЕННЯ ДО ПІЗНАННЯ, ДО НЕБА»
— Павле Васильовичу, ви розпочали акцію «Прапор України на вершинах світу» ще за часів СРСР, коли за подібні ініціативи можна було серйозно постраждати. Що ви хотіли цим довести?
— Дійсно, акція народилася у 1990 р., коли за синьо-жовтий прапор ще били. А почалося все зі звістки про засідання Верховної Ради, присвячене прийняттю Декларації про державний суверенітет України. Ми розуміли: щоб Декларація про незалежність стала реальністю, і кожен українець, де б він не був, повинен її активно підтримати. Ми, науковці, працювали тоді в горах Кавказу і вирішили відзначити цю подію, піднявши у день засідання національний прапор над найвищою вершиною Кавказу — Ельбрусом (5621 м). Зараз це моя реліквія. Прапор пошили у Терсколі (селище у Кабардино-Балкарії) балкарські жінки з міцних «альпіністських» тканин. До речі, ми точно вгадали з кольорами і пропорціями — саме такий стяг згодом і став державним. Проте складні погодні умови не дозволили нам того дня здійснити сходження. Ми змогли піднятись лише до сідловини (5300 м). Сприйняли цю реальність як застереження: шлях України до незалежності повинен пролягати через Західну Європу, символом якої є її найвища вершина — г. Монблан (4807 м). Саме з Монблану й розпочалася довга подорож нашого прапора вершинами усього світу («День», № 76, п’ятниця, 29 квітня 2011 р.) — найвидатніші українські альпіністи передавали його як естафету. Програма фактично виконувалась за власний кошт, використовувалась будь-яка нагода — для мене вона була й лишається покликом душі, пошануванням мільйонів українців, які віддали своє життя за незалежність.
Особливо хотів би відзначити підтримку Програми (ще в радянські часи!) нашими відомими альпіністами С. Бершовим, І. Свергуном, С. Макаровим: вони весною 1991 р. — без кисню, в альпійському стилі, в надскладних умовах — здійснили траверс восьмитисячника Манаслу і прикрасили його нашим національним стягом. То був не лише спортивний, а й громадянський подвиг, гідний найвищої державної нагороди.
Особисто я був з прапором на найвищих точках трьох континентів: Європи, Африки, Америки; на вершинах священних гір — Фудзіямі, Олімпі та ін. У всі найважливіші моменти в історії України я брав цей прапор із собою — був він на площі в день проголошення незалежності, а також під час Помаранчевої революції. Вірю, що його енергетика допомагала нам у найбільш критичні моменти. До речі, через місяць після Монблану побував він і на Ельбрусі. Цікаво, що росіяни підняли національне знамено над найвищою горою своєї країни значно пізніше — лише наступного року.
— Що спонукало вас до здійснення небезпечних сходжень, що допомагало долати труднощі?
— Так, сходження через поважний вік давались мені непросто. Та хіба «сходження» України було легким? Шлях, який довелося пройти їй був довгим, тернистим, кривавим, часом принизливим. Це усвідомлення неабияк додавало сил — воно окрилювало й допомагало мені.
Одразу ж ми написали програму свого проекту (її можна прочитати у книзі), суть якої зводилась до того, щоб, піднімаючи прапор, піднімати духовність. «Через горосходження — до вершин духовності!» — таким був її девіз. Мався на увазі не лише релігійний аспект, а й моральність. Що ставити у нашому житті, як і в житті держави, на перше місце? Я завжди розумів, що справа не лише в економіці, що пріоритет слід надавати духовним, моральним чеснотам. «Не хлібом єдиним живе людина», «спочатку було слово» — написано у Біблії. Ми тоді чітко розуміли, що без усвідомлення цих істин будувати незалежність буде дуже складно. І намагались пронести їх разом з нашим освяченим у різних християнських конфесіях національним прапором крізь простір і час. Без піднесення духовності, моральності неможливе покращення якості нашого життя, екологічного стану довкілля...
— Деякі з матеріалів вашої книги вже були опубліковані раніше, зокрема у «Дні». Чому у вас виникла потреба об’єднати їх усі в єдиній книжці?
— Дійсно, деякі матеріали вже публікувалися у пресі. Але періодичні видання мають свою специфіку — вони обмежені в об’ємі, тому статті зазвичай доводилось скорочувати. До речі, «День» у цьому плані став своєрідним винятком — мою статтю про «місячну програму» газета опублікувала у повному обсязі («День» № 95, п’ятниця, 4 червня 2010 р.). Вона навіть увійшла до збірника Бібліотеки газети «День» «Екстракт+200». Мене цей факт надихнув на подальшу літературну роботу. І наразі ви тримаєте в руках щойно видану книгу «Сходження», в якій усі матеріали (як опубліковані, так і неопубліковані) представлені у первинному, нескороченому вигляді.
— Упродовж життя ви неодноразово здійснювали сходження в складних погодних умовах, без необхідного спорядження. Заради чого ризикували життям? Для вас альпінізм — це суто професійна необхідність, пов’язана з науковими дослідженнями, чи це й захоплення?
— Я прийшов в альпінізм через науку — коли працював на Ельбруській медико-біологічній станції НАН України, постійно контактував з горосходжувачами. Науку і альпінізм об’єднує устремління до пізнання, до неба. Адже гора — це символ сходження до істини, єднання неба і землі; обитель богів і місце зустрічі з ними. Сходження уможливлює спілкування з вищими силами, адже на висоті менше всіляких перешкод, шумів, які на рівнині часто змінюють людську сутність й породжують різні психози... Сходження — це натхнення, підвищення стійкості та працездатності, самоствердження: коли я два місяці тому у віці 77 років витримав 10-годинну безперервну напругу при підйомі на непросту гору Піп Іван в українських Карпатах, то зрозумів, що здаватися зарано і можна ще корисні справи робити (сміється. — Авт.), а коли маєш добрі наміри — сам Бог допомагає. Альпінізм виявляє вади характеру, загострює почуття, сприйняття дійсності: якщо посидиш якийсь час на висоті, в снігах — потім внизу починаєш відчувати аромат квітів, бачити, яка довкола краса і благодать. Часто пересічна людина звикає до цього всього і з часом перестає помічати навколишній дивосвіт. І не розуміє, заради чого треба пертися, ризикуючи життям, на важкодоступні вершини, якщо ти там не отримаєш навіть шмат легкодоступної на рівнині ковбаси...
«ВІД НАЛЕЖНОГО ПОШАНУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНИХ СИМВОЛІВ ЗАЛЕЖАТЬ І ДОБРОБУТ, І ЕКОНОМІКА...»
— Ви доклали надзвичайних зусиль, щоб прославити наш прапор у всьому світі. Мабуть, вам нелегко бачити його, наприклад, у рекламі пива? Як вважаєте, чи є в українському суспільстві належна пошана до національних символів?
— Я був у багатьох країнах і бачив, як різні народи шанують свої національні святині (бо, на мою думку, прапор — це святиня). Мушу визнати, що до США або Японії нам у цьому розумінні ще далеко. Думаю, це пояснюється тим, що впродовж тривалого часу матеріальні багатства, економіка розглядались нашим суспільством як щось значно важливіше, ніж духовність. Люди поки що не завжди розуміють, що від належного пошанування національних символів залежать, зокрема й добробут, економіка, незалежність нашої держави. У тій же Америці кожен громадянин вважає своїм обов’язком встановити на час свят державний прапор — у Києві побачити синьо-жовтий стяг на День Незалежності або свічку в День пам’яті жертв голодомору можна лише в поодиноких вікнах. На мою думку, складнощі, які є в нашій країні, значною мірою пов’язані з такою байдужістю, яка значною мірою є наслідком нашої складної підневільної історії. До речі, День державного прапора України ще рік-два тому, як мені здається, відзначали активніше. Прикро, що ті, хто якимось чином наближали незалежність, не викликають належного інтересу в нашому суспільстві. Чи багато людей, скажімо, змогли б згадати імена моряків, які ще за часів СРСР першими підняли український прапор над кораблями Чорноморського флоту і спрямували їх із Севастополя до Одеси? Або чи був гідно пошанований вчинок офіцерів, які першими на площі в Києві присягнули служити Україні?
— Частина вашої книжки присвячена аналізу проблем сьогодення, зокрема стану вітчизняної науки...
— Так, дійсно, книга складається з двох частин: у першій йдеться про мої мандри й сходження в країнах Європи, Африки, Америки, Азії, в другій — «Права я не маю жити в хаті скраю» — представлені документальні матеріали стосовно животрепетних проблем сьогодення, що були опубліковані впродовж реалізації Програми «Прапор України на вершинах світу»; в ній — моє ставлення до наших депутатів, комуністичної партії, політики Росії, євроінтеграції, екології. Адже як назвав одну з моїх статей В’ячеслав Чорновіл — «З вершини видно далеко і краще». Звичайно, я не міг обійти проблем у НАН України, бо вважав, що саме науковці мали бути опорою й гарантією розбудови незалежної держави. Та дійсність виявилась іншою. Зараз я не буду говорити про цю найболючішу для мене тему — в книзі їй присвячений окремий розділ. Зазначу лише: час для реорганізації науки втрачений — наразі треба рятувати уже не патонівську академію, а саму науку.
