Ворона, персонаж загальновідомої байки, загубила сир, бо зловила гаву. Якби у неї була, як кажуть у народі, голова на плечах, то не слухала б хитру Лисицю. Що ж стосується власно сиру, то сучасна ситуація з оцим продуктом не така однозначна, як у літературному творі, й передбачає дещо іншу мораль. «Постраждалі» від оцієї ситуації згадують отой день — 20 січня 2006-го, коли Москва оголосила Києву м’ясно-молочну «війну». Відтоді — втрати, втрати, втрати... На всіх «фронтах».
«МЕРТВА» ЛІНІЯ
«Звісно ж, усе почалося з політики», — вважають співрозмовники із Славутського маслоробного комбінату. Якраз напередодні «війни» на цьому підприємстві відбулися успішні випробування найновітнішого сироварного устаткування, зробленого у Голландії. Виготовили перші великі партії твердих сирів: «Едам», «Гауда», «Російський»... Тонни продукту!
Власники підприємства (а вони — у Києві) спрямували у реконструкцію цеху 20 мільйонів гривень. Мабуть, не передбачали наступний перебіг подій. На дорозі до неосяжного ринку сусідньої держави для них встановили шлагбаум, який, як кажуть у народі, ні пішки не обминеш, ні конем не об’їдеш. «Контролери із Росії до Славути не прибули, на дорогу імпортну технологічну лінію навіть не глянули. Виготовлені сири залишилися на складі», — розповідають робітники комбінату.
На дверях реконструйованого цеху причепили комірні замки. 43 навчені робітники залишилися без місця роботи. Хто розрахувався, хто взяв відпустку із туманною перспективою на те, що вона, відпустка, колись закінчиться.
Неподалік від Славути — Полонне, де завод опинився у тих же руках, що й маслоробний. Почесним громадянином Полонного був світлої пам’яті Іван Яковишин. Він заслужив честь і шану від співгромадян містечка тим, що був неперевершеним сироваром. «Із Москви і тодішнього Ленінграда одержували схвальні відгуки про плоди натхненної праці Івана Григоровича», — згадує директор Полонського заводу Іван Скоц.
То були часи горезвісної рознарядки, плановго виробництва. Тоді сири із Полонного ні у Хмельницькому, ні навіть у Києві ніхто не бачив. Були у категорії незагальнодоступних. Одначе Іван Скоц, розповідаючи, що перейшли від сиру до виробництва масла, віддає перевагу Славуті. Мовляв, тут, у Полонному, була допотопна технологія, а там — найновітніша. Директора до певної міри можна зрозуміти. «Наймана людина», — каже про себе. Отже, у його словах вгадується туга за минулим, коли говорить про сировину, тобто про молоко, — колишнє і теперішнє. Мовляв, тоді сири аж наче відгонили луками, запашним сіном.
Такі ж інтонації й у голосах співбесідників із Славути, які не вважають за можливе назвати свої прізвища. Бо не знають, чи власник із Києва схвалить те, що вони такі щирі у своїх споминах і спостереженнях...
А гострота поточного моменту полягає у тому, що у Славуті переробляють лише кожну десяту тонну молока, надоєну на великій фермі. Решта — від т. зв. індивідуальної корови. Отож, аби цій сировині дати раду, треба ще її очистити, забезпечити термізацію, охолодження... І то ще не все. Потім воно, таке молоко, витримується, потім пастеризується і, нарешті, спрямовується у виробництво сирів.
Це далеко не те молоко, що надоюється від великого стада і тут-таки «відправляється» до холодильних камер.
У ПОШУКАХ ЛИСИЦІ
Заступник начальника Головного управління сільського господарства і продовольства облдержадміністрації Сергій Хома говорить: «У 2005-му 11 підприємств краю відправили у Росію 9101 тонну сирів. Це було до «війни». А після неї серед експортерів залишилася тільки Хмельницька маслосирбаза, одне із шістьох підприємств країни.
Директор маслосирбази Людмила Бєсєда звертає увагу на високий професіоналізм контролерів із Москви. Мовляв, якщо політика й мала якесь значення для початку «бойових дій», то в руках «супротивника» були «залізні» аргументи. То що ж змогла протиставити цим аргументам Людмила Бєсєда? Ясна річ, новий цех із виробництва твердих сирів справив певні враження на контролерів. Одначе, передусім вони запитали: «А звідки ж молоко?»
«60 відсотків зібраного молока виробляється на великих фермах», — повідомила Людмила Бєсєда. Везуть оцю сировину навіть із далекої від Хмельницького Летави Чемеровецького району, ближніх Голоскова Летичівського і Малої Клітної Красилівського районів.
Ви помітили: якщо у Славуті приймають з великих ферм лише по одній тонні з кожних десяти тонн молока, то у Хмельницькому — по шість тонн. Є різниця? Аякже! Вона, ця різниця, полягає у тому, що відповідно більший вміст мікроорганізмів у молоці, надоєному від т. зв. індивідуальної корови, ніж від отієї, що у стаді. Отож, поки тим мікроорганізмам дають на заводі «останній і рішучий бій», із сировини, сказати б, випаровуються всі запахи луків і осінньо-зимових споминів про них, уречевлених згодованим сіном. А додаткові витрати? На жаль, на заводі у Славуті запитання про собівартість продукту і навіть закупівельні ціни на молоко залишилися без відповідей. «Комерційна таємниця», — пояснювали.
«Щомісяця відправляємо на ринок Росії до 200 тонн сирів у асортименті», — зазначає Людмила Бєсєда, втомлена успішними конкурентними поєдинками «за молоко» і ринок збуту. Вона має рацію у тому, що на велике молочне стадо «полюють» заготівельники з усіх боків.
Серед багатьох персонажів оцього розлогого «літературного твору», мабуть, не було і немає Лисиці. Постраждали всі. А передусім — індивідуальні власники корів. Ціна за літр молока «впала» до 50—60 копійок. До речі, достеменно відомо, що для виробництва кілограма твердого сиру необхідно десять літрів молока. Отже, витрати на сировину для виробництва цього кілограма — шість гривень? Поки що не помічено, що на вітчизняному ринку сири дешевшають. Менше 21 гривні за кілограм у крамницях не правлять.
ВТРАТИ, ВТРАТИ І ЩЕ РАЗ ВТРАТИ
І ще питається в задачі: хіба тільки того світу, що у вікні? Невже неозорий зовнішній ринок впирається клином в одну- єдину сусідню дружню державу, де суворі контролери? Схоже на те, що таки впирається. Ще й як! Чи то продукт не такий, чи то маркетинг не той, чи то ще якесь лихо на перешкоді. На жаль, немає у місцевих сироварів отієї сокири, якою прорубали б вікно хоч у Європу, хоч в Азію. Ще не змайстрували.
Замість вищезгадуваного інструмента пішов у хід колійський ніж. Бо після «війни», індивідуальна, або персональна, корова, що була чи не єдиним засобом існування більшості селян, стала збитковою. Що візьмеш від бідолашної худобини, якщо надоїти від неї 5500 кілограмів молока за рік? Щонайбільше — 3 тисячі гривень виручки. А що ж їй треба дати натомість для забезпечення саме такого річного надою? Науковці визначили обґрунтований раціон годівлі, збалансований за поживними речовинами і мікроелементами (у кілограмах): сіна — 2600, кормових буряків — 4200, силосу — 2200, зеленої трав’яної маси — 10000, зернової дерті — 2200. І все це, зверніть увагу, треба вручну виростити, зібрати, зберегти на стійловий період утримання, згодувати, видоїти, гній вигорнути...
Отож селяни краю відповіли на цей ціновий удар лихої долі відповідно: на 1 липня 2006-го у підсобних господарствах населення залишилося 163,8 тисячі корів. Це на 6,7 тисячі голів менше, ніж було на 1 липня 2005-го. Аж втомилася рука колія.
«Тенденція до зменшення поголів’я зберігається», — висловлює свої сумні спостереження директор агрофірми «Маяк» Полонського району Володимир Марченко. В агрофірмі «Маяк» велике молочне стадо. Тут, кажуть, їздовий ферми одержує до тисячі гривень зарплатні за місяць. Безробітні із сусідніх сіл дивляться у цього, їздового, бік і заздрять. У «Маяку» біди не знають: трудова зайнятість забезпечена. «Додайте до тих, хто працює безпосередньо на фермах, ще й зайнятих на кормових угіддях», — говорить Володимир Марченко.
У директора «Маяка» свої порахунки до програної «війни»: «Рівень рентабельності виробництва молока до «початку бойових дій» сягав 70 відсотків, а тепер — чи не вдвічі нижчий». Хоча погодився, що «жити та бути можна». Аби, як кажуть, не гірше. Заготівельники молока не знають, з якого боку до Марченка найліпше підступитися. Бо сировина з ферми «Маяка» — на вагу золота.
На жаль, отаких «маяків», де мають молочне стадо, у краї на пальцях однієї руки перерахуєш. От якби була б «війна», нав’язана не іззовні, а внутрішнім неприятелем, контрреформатором. І вона, та «війна», ще не закінчилася. Якщо на 1 липня 2005-го на фермах агропідприємств було 52,6 тисячі корів, то на 1 липня 2006- го — на 4,2 тисячі голів менше. Куди не кинь, то фермські будівлі наче після бомбардування «катюшами».
Наспіла пора відбудовувати зруйноване «війною» скотарство. Бо, якщо й далі так, як досі, сир залишатиметься у пастці. Вже й на внутрішньому ринку. Тож «борці за мир» передусім розв’яжуть гостру соціальну проблему — зайнятості у селі.
То чи була Лисиця?..
