Понад рік тому на сторінках вашого авторитетного видання (стаття «Геополітичний вибір України — чи є вихід із глухого кута?», 29 жовтня 2005 р.), я висловив ряд критичних зауважень з приводу деяких серйозних помилок тогочасного керівництва нашого Міністерства закордонних справ у проведенні зовнішньополітичного курсу України. А ще закликав керівників МЗС говорити народу правду, хоч якою б неприємною і гіркою вона була.
На жаль, незважаючи на неодноразові прохання «Дня», мої опоненти так і не змогли дати більш-менш аргументовані відповіді на поставлені запитання, якщо не вважати, звичайно, відповіддю публічну лайку на мою адресу. Не змогли вони, на жаль, ні визнати своїх прорахунків, ні відмовитися від ілюзій.
Проте залишимо помилки минулого історії та історикам. Сьогодні ж пропоную говорити не про них, а про нове майбутнє зовнішньої політики України.
Переконаний, що міжнародний успіх України насамперед визначається правильним усвідомленням її місця й ролі в тому співтоваристві націй, яке ми звикли називати Європою.
Спрощене розуміння Європи й Заходу, яке нещодавно панувало в українській політиці, передбачало наявність чітких знаків рівності. Тобто Європа дорівнює Європейському Союзу. Євроатлантичне співтовариство дорівнює НАТО.
Тому в уявленні багатьох довести «європейськість» і взагалі «західність» України означало правдами й неправдами домогтися того, щоб тобі прикріпили на груди значок із написами «НАТО» і «ЄС».
Однак сам розвиток стосунків між Україною та ЄС, Україною і НАТО в останні місяці ясно продемонстрував усю неспроможність подібних спрощених підходів.
ЄС переживає сьогодні один із найкритичніших і найболючіших періодів у своєму розвиткові. Багато хто з авторитетних експертів вказує на проблематичність швидкого прогресу у вирівнюванні рівня розвитку «старих» і «нових» членів.
Не виключено, що після завершення нинішнього етапу розширення ЄС ми можемо стати свідками остаточного оформлення в ньому інтегрованого «ядра» і менш розвиненої «периферії», яка повинна в майбутньому довго й болісно підтягатися до рівня «старших братів».
Це — лише один із вимірів глибини сьогоднішньої кризи ЄС.
Абсолютно очевидно: в цей складний період наполягати на продовженні процесу розширення — об’єктивно означає послаблювати Євросоюз зсередини, затягувати й поглиблювати його інституційну кризу.
Для української дипломатії це — не питання теоретичних роздумів. Наступного року повинні початися переговори з приводу змісту «нової посиленої угоди» між нашою країною та ЄС (хотів би зазначити, що домовленість щодо укладення саме такої угоди є результатом твердої та послідовної позиції української сторони під час першого прем’єрства Віктора Януковича, коли з ЄС було узгоджено «План дій Україна — ЄС»).
Чи варто говорити, наскільки важливим є для Києва реалістичний, збалансований підхід до розв’язання питання, від якого залежить розвиток відносин Україна — ЄС на багато років уперед?
Тут важливо уникнути крайнощів. З одного боку — не можна сліпо йти в фарватері побажань брюссельської бюрократії. З іншого — не потрібно зводити все значення нового договору лише до політичного сигналу з приводу майбутнього членства, бо сьогодні така постановка питання викличе серед європейських партнерів непотрібні дискусії, роздратування і відторгнення. Щонайбільше ми доб’ємося лише вимучених розмитих обіцянок, які мало чим допоможуть Україні, але створять ще більші внутрішні труднощі для європейських політиків.
Нам абсолютно не потрібно вставати в принизливу позу прохачів. Адже сенс членства в ЄС — не отримання красивої етикетки, а прийняття на себе величезної відповідальності.
Потрібно пам’ятати ще про одну річ. Ухвала ЄС про припинення розширення до з’ясування питання про те, що ж робити з Конституційним договором — не просто тимчасова зупинка, після якої прийняття нових членів триватиме далі за матрицею 1990-х років. Ні, це визнання того факту, що методи, які застосовувалися Євросоюзом для здійснення попередніх розширень, більше непридатні. Не буде масових «хвиль» із 10 кандидатів. Не прийматимуться країни, які не завершили трансформаційні процеси і обіцяють «підчистити хвости» після вступу.
Це означає, що в будь-якому випадкові Україна не зможе піти шляхом, уторованим нашими сусідами від Естонії до Румунії. Ми не зможемо розраховувати на щедру фінансову допомогу такого масштабу, яку отримувала, скажімо, Польща. Ми не зможемо розраховувати й на політичну підтримку нашого членства, якщо навіть така неординарна подія, як помаранчева революція, нічого в цьому плані не змінила.
Сказане, своєю чергою, означає безперспективність спроб Києва нав’язати Брюсселю форми інтеграції, прийняті в 90-х роках у відносинах з країнами Східної Європи. Навіть якщо трапиться диво з див, і Європейський Союз погодиться на підписання з Україною європейської угоди про асоціацію, не факт, що така угода сама собою стане гарантією початку переговорів про вступ і подальше членство в ЄС.
Який висновок потрібно зробити з усього сказаного?
В України не залишається іншого виходу, як досягнення своїми силами такого рівня політичного та економічного розвитку, коли, (як у випадкові Швейцарії та Норвегії), ЄС не матиме ніяких сумнівів із приводу готовності України стати відповідальним членом європейського співтовариства.
Ми повинні усвідомлювати, що сьогодні ЄС з об’єктивних причин мало чим може допомогти Україні. Це нормально! Але ось над чим наша дипломатія повинна всерйоз попрацювати, так це над зняттям бар’єрів, які споруджуються самим Євросоюзом на шляху зближення з Україною.
Для України дійсно життєво важливо звести до мінімуму існуючі перешкоди в сфері торгівлі, інвестицій, переміщення товарів, послуг і людей. Нам потрібні гарантії припинення штучних антидемпінгових процесів. Нам потрібна не просто зона вільної торгівлі, яка сама собою мало що змінить у наших відносинах, а набагато більш глибокий ступінь економічної інтеграції, неважливо, чи вона називатиметься «зона вільної торгівлі плюс» чи якось інакше.
Нам необхідно виробити план дій для реалізації довготермінової політичної мети — безвізового режиму з ЄС. Нинішня угода про спрощення візового режиму — це граничний на сьогодні компроміс. Але вже за якийсь час потрібно буде ставити питання про нову глибину лібералізації в цій сфері, і така можливість має бути закріплена в новому договорі.
З подальшим зростанням української економіки все більша кількість вітчизняних підприємств інвестуватиме в країни ЄС. Нам потрібно передбачити цю тенденцію і закріпити в договорі сприятливі можливості для українських інвесторів у Євросоюзі.
Повторюю — вирішення цих виключно важливих з погляду європейського майбутнього України питань має бути для нашої дипломатії значно більш важливим пріоритетом, ніж формулювання так званих політичних сигналів.
Для успішного просування своїх інтересів у ЄС Україні життєво важливо поглибити й зміцнити партнерство з найстарішими, ключовими його країнами.
Вважаю вкрай важливим для України повернення відносин із Німеччиною, Великою Британією, Францією, Італією, Іспанією та іншими країнами на рівень хоча б кінця 1990-х років. Особливо непокоїть зниження інтенсивності візитів і двосторонніх контактів із вказаними державами. Адже, скажімо, і глави уряду Італії, і німецький канцлер, і лідери Франції в останній раз відвідували Україну задовго до помаранчевої революції.
Сказане не суперечить необхідності якомога більш тісного партнерства України зі східноєвропейськими країнами — членами ЄС, більшість із яких — наші сусіди. Ці країни, які мали власні схожі проблеми, чудово розуміють і наші. Проте є абсолютно неприпустимим упереджене ставлення до провідних країн ЄС, як до якогось гальма нашої європейської інтеграції. Бо ключ до Європи перебуває в самій Україні — це аксіома, дійсна при будь-яких політичних розкладах у столицях як «старої», так і «нової» Європи.
Для України винятково важливо з граничною відповідальністю підходити і до делікатного питання своїх відносин iз Північноатлантичним альянсом.
Виходячи з серйозного аналізу тенденцій розвитку НАТО, а також внутрішньої ситуації в Україні, уряд Віктора Януковича сформулював позицію щодо членства нашої держави в НАТО так, як це зробив би будь-який інший демократично обраний уряд, відокремивши поточне партнерство від проблеми членства.
Закономірно, що такий підхід викликав лише позитивні відгуки з боку наших партнерів з НАТО. Адже вони, на відміну від деяких українських політиків, розуміють: План дій з приводу членства — це не просто чергова технічна сходинка у відносинах. Це — фактичне підписання шлюбного контракту на основах взаємності, дійсного назавжди. В Україні чомусь мало думають про те, що, приймаючи Київ у НАТО, країни- партнери також беруть на себе чималу відповідальність. І уже в найостаннішу чергу в європейських столицях хотіли б, щоб питання про членство в Альянсі стало причиною розколу України та її суспільства.
А з іншого боку — невже в Україні більше нічим зайнятися на євроатлантичному напрямку, окрім вибивання сигналів на натовських самітах? Хіба в нас завершено реформування правоохоронних органів, адже це одна з головних умов вступу до НАТО? В Україні все гаразд із військовою реформою? Я вже не кажу про інформування населення про Альянс — цей напрямок роботи гучно провалено його попередніми виконавцями.
Тому єдино можлива платформа стосунків України з НАТО полягає в тому, щоб повністю припинити безплідну риторику, дотримуватися граничного реалізму, зосередитися на практичних, поточних, але від того не менш важливих і важких питаннях порядку денного відносин з Альянсом.
У зв’язку з цим спроби представити ухвалу уряду України тимчасово відкласти питання про приєднання до Плану дій з приводу членства як, нібито, його відмову від передбачених цим документом глибоких перетворень у відповідних сферах, абсолютно не витримують жодної критики. Представники самого Альянсу неодноразово звертали увагу на ту обставину, що й за своїм змістом, і за своєю структурою нинішній План дій Україна — НАТО мало чим відрізняється від Плану дій з приводу членства. І уряд налаштований робити все необхідне для ефективного виконання щорічних цільових планів Україна — НАТО.
Особлива відповідальність лежить на Україні як на європейській державі в сфері підтримки стабільно добрих відносин з її найважливішим і найбільшим сусідом — Російською Федерацією. Для багатьох наших політиків стосунки з Росією бачаться в перспективі ірраціонального комплексу «любові-ненависті». Сліпота, яка породжується подібним підходом, заважає бачити очевидне — сама Росія давно вже відмовилася від будь-яких емоцій у відносинах зі своїми сусідами.
Європейці ж, на відміну від багатьох із нас, бачать Росію такою, якою вона є. Сильною світовою державою зі своїми внутрішніми суперечностями і проблемами, яка проте стрімкими темпами нарощує матеріальний добробут. Це країна, що перебуває в постійному та динамічному пошукові моделі модернізації, спроможної забезпечити їй процвітання і гідне місце в світі ХХI сторіччя. Це країна з глибоким європейським культурним корінням, яка внесла величезний вклад у розвиток нашої спільної європейської цивілізації.
Росія впевнено повертає собі статус великої держави. Україна повинна не боятися цього, а правильно оцінити нові можливості, які відкриваються перед нею в зв’язку з цим. Адже, окрім усього іншого, сильна Росія — це й могутній стимул для прискорення розвитку самої України.
І потрібно чітко усвідомити одне: і сьогодні, і завтра, і на багато десятиріч уперед Росія залишиться сусідом і партнером України, могутнім чинником впливу на життя нашої країни. Немає й ніколи не може бути в майбутньому такого світового порядку, при якому Україна нібито зможе вступити до привілейованого клубу націй, а її східний сусіда залишиться за порогом у якійсь цивілізаційній резервації. Це — небезпечні ілюзії. Адже вже зараз за багатьма параметрами Європа взаємодіє з Росією набагато тісніше та інтенсивніше, ніж із Україною.
Тому в Києва немає й не може бути альтернативи прийняттю на озброєння моделі раціональних, прагматичних, заснованих на спільних інтересах відносин, практикованих щодо Росії ключовими країнами Європи.
Зараз уряд України активно виправляє відомі перекоси, допущені в українсько-російських відносинах за останні півтора року.
Ми виходимо з того, що для Києва в однаковій мірі є згубними як непаритетні відносини з Росією за схемою, що діяла між східноєвропейськими державами і СРСР у рамках колишнього соцтабору, так і безглузді нападки та обвинувачення, які, на жаль, багато в чому визначали в попередні місяці пейзаж двосторонніх відносин.
Якщо масштабні бізнес-делегації супроводять кожний візит європейських лідерів до Росії, то й українська дипломатія має піклуватися про інтереси вітчизняного бізнесу в цій країні. Не говорячи вже про недопущення за будь-яких умов «торговельних війн» iз Росією.
Якщо найбільший європейський концерн із виробництва аеробусів і бойових винищувачів запрошує до себе російський капітал, тим більше актуально для нас наслідувати європейський приклад і зберегти напрацювання, що є в України з Росією в сфері військових технологій, які використовуватимуться в інтересах усієї Європи.
Якщо Європа приділяє таку велику увагу енергетичній взаємодії з Москвою, то й Київ повинен зміцнювати свій статус надійної ланки в ланцюзі поставок енергоносіїв, що стане конкретним і вагомим внеском України до формування енергетичної безпеки континенту.
Січнева «газова» криза з усією відвертістю показала: Європі не до з’ясувань з приводу того, хто винен у припиненні поставок газу. Головне для Європи — забезпечення стабільності поставок. А це досягається лише при відновленні нормальних, партнерських взаємовідносин між Росією та Україною.
Тому сьогодні ключовим терміном у енергетичному діалозі з Росією є поновлення довіри. Довіри не лише в двосторонньому форматі, але й за всім ланцюжком «виробник енергоресурсів — транзитер — споживач». Будь-який неупереджений спостерігач може сам побачити, наскільки істотно змінилася до кращого атмосфера в російсько-українських переговорах на газову тему з приходом до влади уряду Віктора Януковича.
А критиків урядового курсу хотів би спитати ось про що: невже національні інтереси країни зазнали хоча б найменшої шкоди від припинення постійних спроб докучати нашому сусідові на міжнародній арені?
Чи постраждали від дій уряду на російському напрямкові стосунки хоча б із одним з інших партнерів нашої країни?
По-моєму, після успішного з усіх поглядів візиту прем’єр- міністра України до США, останні сумніви з цього приводу мали б відпасти навіть у того, у кого вони ще були.
Говорячи про українську зовнішню політику, хотів би звернути увагу читачів «Дня» на ключову передумову, яка робить можливою реалізацію вищеперелічених її напрямків.
Вона полягає в необхідності злагоджених дій на зовнішньополітичній арені всіх ключових внутрішньополітичних українських гравців — Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів України.
Навряд чи варто додавати що-небудь до того, що вже було сказано з приводу насущної потреби доповнити чинну Конституцію конкретними законодавчими актами, які роз’яснюють її смисл. У сфері зовнішньої політики це не менш актуально, аніж у внутрішній. Давно назріла потреба прийняття Верховною Радою нової редакції Основ зовнішньої політики України.
І все ж у запалі дискусій якось забувається проста річ — у більшості європейських країн відносини між гілками влади ґрунтуються аж ніяк не на детально розписаних законодавчих положеннях. Там є щось інше — неписані традиції, певні загальновизнані рамки політичної культури, за які політики остерігаються виходити.
Багато які наші вітчизняні проблеми буде знято, якщо ми просто дотримуватимемося тих конституційних положень, які в нас уже є. А також вирішувати всі питання, які виникають, відповідно до духу та принципів парламентської демократії.
У нас є Конституція, яка чітко закріплює примат обраної народом Верховної Ради у «визначенні основ зовнішньої політики» країни, які, до речі, визначаються «виключно законами» України.
І наш Основний Закон говорить також: «Президент України представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори й укладає міжнародні договори України».
Останнє — сфера чисто зовнішньої політики, представлення нашої країни за кордоном. Це, так би мовити, «обличчя» України на міжнародній арені, де МЗС природним чином допомагає Президентові виконувати властиві йому функції. Лише Президент призначає вітчизняних послів і приймає вірчі грамоти в іноземних амбасадорів. Як правило, саме Президент (і МЗС за його дорученням) озвучує позицію країни з приводу актуальних міжнародних проблем.
І є, з іншого боку, також виписане в Конституції положення, за яким до повноважень Кабінету Міністрів належить «здійснення… зовнішньої політики держави». І прем’єр-міністр має повне право озвучувати позицію країни. Природно, що в суто «міжнародній» сфері Кабінет Міністрів реалізує ці свої повноваження також через МЗС, що є складовою частиною Кабінету Міністрів.
Але головна заковика полягає в тому, що з кожним прожитим нашою країною роком все менше й менше питань можна віднести до традиційної, класичної сфери зовнішньої політики. Все більше й більше зовнішньополітичних тем набувають масштабних внутрішніх вимірів.
Жоден із наших нинішніх зовнішньополітичних пріоритетів неможливо здійснити силами лише традиційної дипломатії. Наприклад, хіба не очевидно, що ні Президент, ні прем’єр-міністр, не можуть лише своїми указами та розпорядженнями забезпечити членство України у Світовій організації торгівлі.
Дипломатії тут недостатньо, необхідні консолідовані внутрішньополітичні ухвали, головний майданчик прийняття яких — Верховна Рада і Кабінет Міністрів України.
Але якщо ми живемо в парламентській демократії, це означає, що важливі внутрішньополітичні рішення, спрямовані на реалізацію зовнішньополітичних завдань, повинні прийматися урядовою коаліцією та її керівними органами.
Ті українські політики, які заявляють про те, що одна людина нібито може одноосібно керувати всією зовнішньою політикою країни, усього лише демонструють повне нерозуміння механізмів, відповідно до яких функціонує справжня демократія. Така постановка питання є, говорячи вкрай відверто, принизливою і для Президента, і для прем’єр-міністра України — політичних лідерів, які прийняли владу внаслідок народного волевиявлення відповідно до демократичних процедур.
Глибоко переконаний: якби Президент України дійсно вважав себе наділеним монаршими повноваженнями в сфері зовнішньої політики, він би не ініціював круглий стіл і підписання українськими політиками Універсалу національної єдності з включенням до нього питань НАТО, ЄС і ЄЕП.
Якби прем’єр-міністр дійсно хотів обзавестися не притаманною йому за Конституцією владою, він би не проводив постійні консультації, як із Президентом, так і з керівництвом урядової коаліції з кожного ключового питання зовнішньополітичного характеру.
Підіб’ємо підсумки сказаного. За умов парламентської демократії в країні, інтегрованій до світової спільноти, реалізація зовнішньої політики можлива лише внаслідок взаємодії всіх ключових політичних гравців, де кожен із них виконує відведену йому Конституцією роль.
При цьому певний внесок до реалізації зовнішньополітичної діяльності повинні, безперечно, вносити і парламентська опозиція, і неурядові організації, і органи місцевого самоврядування.
За цих умов ми зможемо уникнути ситуації, коли 1—2 міністерства в напівавтономному режимі реалізують курс, який користується підтримкою лише 15—20% населення країни.
Коли відносини з конкретними країнами стають розмінною монетою в далеко не завжди чистій внутрішньополітичній боротьбі з величезною політичною і економічною шкодою для національних інтересів.
Тоді й українська дипломатія позбудеться принизливої ролі виконавця замовлень маргінальних політиків і політиків, які маргіналізуються, і зможе без будь-яких ідеологічних ярликів захищати істинні національні інтереси країни, як це й має бути в європейській демократичній державі.
І ще про одне хотілося б сказати. За сьогоднішніх умов роздмухування конфліктів між гілками влади в Україні і політиками, що їх очолюють, є справою винятково небезпечною.
Адже і Президент, і прем’єр-міністр, і голова Верховної Ради, й інші лідери країни — люди, які аж ніяк не бажають зла власному народові. Цілком природно і нормально, що їхні погляди на майбутнє України в чомусь відрізняються, бо кожен із цих керівників має за спиною чималий політичний і просто життєвий досвід. Така відмінність — чудова, бо ми добре знаємо, чим закінчуються спроби примусити всіх крокувати в єдиному строю.
Але при цьому всі ми маємо розуміти: перетворювати природні розходження в поглядах і тактичних підходах на загальнонаціональне протистояння, нагнітати пристрасті й доводити їх до точки кипіння, здобувати з проблемних моментів егоїстичні дивіденди, які не роблять честі — це не просто небезпечно. Це по-справжньому злочинно в глибоко розділеній і розчарованій країні.
Думається, що обов’язок кожного з нас допомогти нашим керівникам — незалежно від наших політичних симпатій — у їхньому щирому прагненні служити українському народові як всередині країни, так і на міжнародній арені. А якщо допомогти чомусь не в силах, не будемо їм хоча б заважати!
