Сумлінність, образне мислення, художні здібності й акуратність: без цих рис неможливий професійний реставратор. Відновлювати пам’ятки культури — неабияка відповідальність, яку візьме на себе далеко не кожен. Втім, саме завдяки реставраторам людство продовжує насолоджуватися унікальними полотнами епохи Відродження, схиляти голови перед ликами древніх ікон, черпати мудрість зі стародавніх літописів, захоплюватися дивовижними храмами й скульптурами античності...
Герой нашого матеріалу не вчився реставрації в інститутах, зате був учнем хорошого майстра. Він не знає, чи торкнеться хтось, окрім нього, тих давніх фоліантів, які вже відновлені лежать на полицях книгосховища. Утім, він любить свою роботу, тому займається нею вже двадцять років. Співрозмовник «Дня» — реставратор книжок Херсонської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. О. Гончара Євген ЯНЕНКО.
— Так сталося, що під кінець IV курсу інституту, де я вчився за спеціальністю «Російська мова і література», вирішив піти з вишу. Непросте рішення, але тоді воно здавалося мені правильним. Невдовзі після цього знайомі розповіли, що у відділ реставрації обласної бібліотеки ім. О. Гончара потрібен працівник. Я прийшов спробувати себе і... залишився тут донині, — розказує про свій шлях у професії Євген. — Мені пощастило вчитися у хорошого майстра — Олександри Веденко, яка на той час керувала відділом, а тепер працює реставратором у США. Їй я завдячую своїм основним навичкам. Перший рік було складно, освоював процес відновлення пошкоджених і застарілих видань. Але мені ця справа припала до душі, і цікавість до неї не вичерпується. Перші півроку роботи я перечитував усі книжки, з якими працював. Зараз уже читаю менше, але за той час я навчився ставитися до кожного видання індивідуально. Адже за тими чорнильними рядками — чиїсь думки, а може, й цілі життя. Я знаю, що більшість із реставрованих мною книжок вже ніхто й ніколи не візьме до рук. Але в цьому — якась особлива суть для мене. Не можу її пояснити...
За словами Євгена, важлива риса в роботі реставратора — це терплячість. Але не просто терпіння-чекання, а скрупульозна тонка робота над книжкою, яка, бува, затягується на кілька років. Це й не дивно, адже на відновлення однієї пошкодженої сторінки може піти весь робочий день.
— Оскільки спеціального обладнання в нас немає, то працюю з підручними матеріалами. Якщо треба відновити застарілий, пошматований листок книжки, то процедура загалом така. Сторінку кладу в теплу кип’ячену воду. Вона там очищається. Згодом замотую лист у тонку плівку, де він трохи набухає. Потім скальпелем знімаю півшару паперу. Кладу цей листок на реставраційний папір, вирізаю необхідний формат і з цього паперу теж знімаю один шар. Під пресом частини утворюють міцну сторінку, яка вже не боїться рук читача. Окрема робота з палітурками: якщо не вдавалося їх відновити, навчився робити нові з тканини. Матеріали бувають різними, тож і робота з ними — особлива. Однак я покладаюся на інтуїцію, і вона мене ще не підводила. Один мій приятель говорить, що головне для реставратора — нікуди не поспішати, і, звичайно ж, не нашкодити експонату.
До нашої розмови з Євгеном долучається провідний спеціаліст відділу збереження бібліотечного фонду Олена Грищенко. Пані Олена саме принесла відреставровані Євгеном книжки. Тут і Псалтир (1886 р.), і дореволюційні карти Дніпра, і популярний колись часопис «Основа» (1861 р.), і видання «Кобзаря» (1860 р.). А однією з найскладніших робіт, за словами реставратора, був однотомник Михайла Лермонтова, в якому вміщено всі твори письменника. «Працював з ним два роки. Більше двох сторінок у день просто не виходило. Важко було відновити їх і скласти один за одним у повноцінну книжку», — зазначає Євген. На сторінках відреставрованих видань помітні паперові шви, які майстер, немов хірург, накладав своїм «пацієнтам». Однак робота виконана справді ювелірно. Провівши рукою по тексту, ви не відчуєте нашарувань чи нерівностей. Звичайна книжка, життя якій повернули золоті руки майстра.
Кореспонденту «Дня» пощастило також побувати у святая святих будь-якої бібліотеки — книгосховищі з найстарішими екземплярами. Тут — цілі стелажі періодики, мудрих енциклопедій і довідників, які чекають на реставрацію, а поряд — такі ж стелажі з уже відновленими сторінками й обкладинками. Вони, до речі, доступні для відвідувачів, а зміст деяких видань працівники бібліотеки описують в електронному каталозі, яким можна користуватися через Інтернет.
Попри те, що чимало культурних раритетів потребують відновлення їх первозданного виду, сьогодні професія реставратора не дуже популярна й не достатньо поцінована державою, вважає наш співрозмовник.
— Те, чим я займаюся, за великим рахунком, потрібно небагатьом. Але мені це подобається. Мабуть, нащадки колись оцінять труд реставраторів так само, як ми оцінюємо його, споглядаючи на давні пам’ятки культури, — підсумовує Євген. — Та як би це не звучало, але реставратори теж хочуть їсти. Особисто мені не треба слави і державних нагород. Я стараюся якісно виконувати свою роботу і хотів би отримувати за неї достойну платню. На жаль, сьогодні ситуація інакша.
Фото автора
