Стан енергетичного сектору в Україні викликає серйозну тривогу, обговорюється необхідність невідкладних неординарних заходів. Та як можна це зробити у єдиному господарському механізмові країни? За рахунок кого і чого? Тож потрібно підняти питання про іншу, не менш важливу для безпеки країну проблему. За оцінками фахівців, щоб забезпечити якісною водою усе населення планети до 2025 року, необхідно подвоїти щорічний об’єм інвестицій у цій сфері. А рівень, якого досягла, точніше, до якого опустилася Україна, потребує ще більшого.
Створені оборотні і замкнені системи водопостачання (інженерне відтворення водних ресурсів для промисловості) у наших умовах не можуть обійтися без зливу води до зовнішніх водоймищ.
Продування... Це слово впродовж десятиліть викликає негативні асоціації і з тривогою повторюється мешканцями Нікополя та прилеглих населених пунктів у зв’язку зі зливом «відпрацьованої» води Запорізькою АЕС та іншими підприємствами, який здійснюється у Каховське водосховище у декількох кілометрах від міського водозабору. Атомні «продувники» тримали у таємниці, скільки могли, ці викиди, оскільки проект затверджувався і узгоджувався у надрах атомного відомства та виконавчих структурах СРСР. Поки йшло становлення Мінприроди України, поки ми розбиралися, навіщо, чому це робиться, і хто дозволив, рибалки виявили, що виставлені сіті «замазучуються» викидною водою настільки, що рвуться при підйомі.
Судячи з тривалості цього «продування» (9 місяців на рік), йдеться про так звану прямоточну схему водокористування. У ставок-охолоджувач (який являє собою відокремлену частину акваторії Каховського водосховища), крім охолоджуючих вод, скидаються всі види забруднених вод: із резервуарів відстою вийнятих із реактора тепловиділяючих елементів; вода з лабораторій; вода із пралень, у яких переться радіоактивно забруднений одяг персоналу; господарсько-побутові стоки тощо. До загального фону радіоактивності стічної води АЕС вагомий внесок робить і тритій, що утворюється при роботі реакторів типу ВВЕР. Із закінченням епохи тотальної секретності довелося атомному відомству міняти тактику і доводити, що це нешкідлива, прийнята у всьому світі, узаконена штатна процедура. Для пояснення, як завжди, обнародувалася половина правди — у ставку-охолоджувачі зростає вміст солі, на трубках конденсаторів парогенераторів з’являються відкладення, які загрожують безпечній роботі станції. І що назад у річку повертаються ті ж солі, які звідти із водою взяті. Тільки трохи більше. Щоправда, виникають при цьому теплові забруднення — ну, це начебто навіть корисно для водної та навколоводної живності. Скидами у поверхневі водні об’єкти запобігається накопичення в одному місці великої кількості низькоактивних рідких радіоактивних та інших відходів.
Ця примітивна стратегія була взята на озброєння атомним відомством, адже принцип розведення викидів діяв і діє і в інших галузях промисловості — як вид водокористування. Радіоактивні відходи комбінату «Маяк» у Челябінській області отруїли басейн ріки Теча, велетень Єнісей несе в океан радіоактивний бруд. Такий підхід до рік Сибіру при роботі об’єктів ядерної індустрії визначив і підхід до великих рік європейської частини СРСР: Волги, Дніпра, Дону при розвитку ядерної енергетики. Скидати, продувати — все було узгоджено і дозволено. І хіба у цих умовах розглядати умови і проблеми водопостачання тубільців?
В Уїндскейлі і Даунрі (Велика Британія) низькоактивні відходи після очищення скидалися у море, у Харуеллі — у річку Темза, де досягалося безпечної для людей концентрації. В Ок-Ріджі (США) злив відходів проводився спочатку до природної водойми, а потім до річки Клінч із досягненням розведення у 500 тис. разів. На інших заводах США (Ханфорд) низькоактивні відходи закачувалися у землю. Атомна станція «Діабло-каньйон» (США, Каліфорнія) з двома блоками- мільйонниками має прямоточне охолодження зі зливом підігрітої води у Тихий океан. Автор, будучи на цьому об’єкті, пересвідчився, що на АЕС є технічні можливості використання океанської води, і не зростання вмісту солей є основною причиною викидів у нас.
Цей невеликий екскурс у світовий досвід водокористування об’єктів атомної індустрії свідчить, що реалізується основне правило атомників — не допускати скупчення великих мас води, що містять радіонукліди у себе під боком, а «розмазувати» бруд на якомога більшій поверхні.
Тому на всіх АЕС України проектами передбачено продування або свідомо допущено природний викид забрудненої води з водоймищ-охолоджувачів у підземні горизонти. Проблеми питної води у ті часи мало кого хвилювали, вода ціни не мала, та й сьогодні вона не відображає її істинної цінності.
Як регулюється таке «водокористування»?
Кожна країна має своє національне законодавство у галузі водоспоживання. Водний кодекс Російської Федерації, який набув чинності у 1995 році, проблем водокористування об’єктів атомної індустрії не регламентує. У Водному кодексі України є розділ «Накопичувачі промислових забруднених стічних вод і технологічні водоймища» (стаття 74). Там говориться, що скидання вод із накопичувачів у поверхневі водні об’єкти здійснюється відповідно до затвердженого регламенту і що використання технологічних водоймищ-ставків-охолоджувачів теплових та атомних станцій має здійснюватися відповідно до норм і правил, передбачених технічними проектами.
Це періодичне, залпове водовідведення має регламентуватися окремим документом. В Україні розроблено декілька редакцій (вони так і не прийняті) «Методичних вказівок щодо регламенту періодичного водовідведення у водні об’єкти.» За задумом, «Регламент водовідведення...» прийде на зміну дозволу на спецводокористування, передбаченого Водним кодексом.
Узаконені сьогодні викиди і їх розведення у поверхневих водах розглядаються як вид водокористування. При видачі дозволу на спецводокористування встановлюються об’єми скидання і перелік забруднюючих речовин. При цьому за точку відліку беруться існуючі фонові концентрації забруднюючих і природних компонентів водного об’єкта, визначається, скільки, яких і у якій кількості можна скинути ще. Узгоджуються величини тимчасово узгоджених викидів, робляться спроби встановити час досягнення нешкідливих викидів.
У 1992—1993 роках, коли у Верховній Раді України та Кабміні розглядалися вимоги нікопольців щодо припинення продування, виникали пропозиції передати проблему періодичного водовідведення у підпорядкування Міністерства з надзвичайних ситуацій. Це якщо розглядати їх з позицій питного водопостачання. Проте «Регламент періодичного водовідведення...» не прийнято. Вимоги Водного кодексу для атомників нездійсненні, на розробку закону про питну воду немає коштів, вартість питної води для споживача зростає без поліпшення її якості. А де ж вихід, і чи там його шукають?
У цій статті зроблено невелику спробу визначити проблеми об’єктів ядерної індустрії у галузі водокористування. Спроба висвітити одну з маловивчених сторін, яка також свідчить про необхідність відмови від атомної енергетики. Вартість якої для суспільства — таємниця за сімома печатями.
Співпраця атомників із перекидачами і закривальниками річок (планувалося відгородити Дніпро від Чорного моря і підживлювати його дунайською водою) триває в іншій, прихованій, і від цього не менш небезпечній для суспільства формі. Уже виробляється перспектива постійного перекачування води між водосховищами дніпровського каскаду. І про це треба знати і притягти до відповідальності ініціаторів, якщо ми збираються будувати громадянське суспільство і думати про майбутнє. Якщо ми хочемо залишити після себе ріки, а не «водні поверхневі об’єкти», що служать індустріальному молоху.
Має бути контроль за використанням води. На загальнонаціональному рівні. А громадським екологічним організаціям час вимагати і вибороти право на участь у розгляді ліцензій на експлуатацію підприємств ядерного комплексу.