Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Скляні зірки українського небосхилу

Андрій БОКОТЕЙ: «Мало який час і яка епоха по-справжньому сприяли художникові»
19 листопада, 2004 - 00:00
АНДРІЙ БОКОТЕЙ / ФОТО НАДАНЕ АВТОРОМ

Твори Андрія Бокотея літератор Дідьє Ранс порівнює то з вальсом розжарених зірок, то з грою скляних сліз, то з уламками сміху… Вони, дійсно, часто схожі на непізнані світи, не дарма ж Бокотей уже років двадцять, представляючи свої роботи на поважних міжнародних виставках та симпозіумах, потрапляє в перелік творців робіт найцікавіших. І все ж таки йдеться не про це. Плекання власного таланту — річ важлива, але не менш важливим та пошанованим у суспільстві має бути турбота про розквіт чужого таланту. Тут у Андрія Андрійовича поле діяльності величезне, він — ректор Львівської академії мистецтв. Однак узяв на себе ще кілька обов’язків. Приміром, організацію міжнародних симпозіумів гутного скла у Львові та дотичним, похідним від цього, — створення музею скла, який ось-ось відкриється у Львові. І ще чимало речей, про які читачі «Дня» дізнаються з цього інтерв’ю.

— Андрію Андрійовичу, завершився вже шостий симпозіум. Чи не складно влаштовувати такі грандіозні імпрези в сьогоднішній, не дуже грошовитій Україні? Останній симпозіум зібрав 95 учасників, художники з’їхалися з 16 країн світу. Їх потрібно було не просто розмістити, їм потрібно було надати можливість творчо працювати…

— Сьогодні це вже не так складно — механізм відпрацьований. Якщо спочатку на симпозіум збирались мої друзі, то нині приїжджають митці, які дізнаються про наш захід навіть в Інтернеті. Шлють нам листи з проханням приїхати. Так до нас дісталася Сі Сі Чінг із Гонконгу. Маю надію, і вона, і всі інші залишилися задоволеними. Цього року приїхав Пере Ігнасіо Біскверра із сином Габріелем. Це вже немолода і дуже відома людина. Останнім часом він активно займається бізнесом. У нього завод на Майорці, а у сина — в Гренаді. Так ось у нас він, як мовиться, згадав молодість, ожив духом і працював із азартом. Створив дуже образну, іспанську роботу, скляні профілі людей.

Мене особисто зацікавила француженка Кетрін Сент: вона розпиляла дубову колоду та повставляла в розпил скляні палички. Вона зізналася, що бачила щось подібне на тартаку. Коли я дивився на цю колоду здаля, з іншого залу, то здавалося, що колода вся світиться, і було в цьому щось містичне. Цікавий задум.

Дуже добре, що все це побачили наші художники, наші студенти. І не лише готові роботи, вони могли навіть підгледіти, як працювали митці біля печі. Це для них надзвичайно корисно.

— А як взагалі виник задум проведення симпозіумів?

— У 88-му році трьох художників — із Твері, Таллінна та мене зі Львова, відрядили до Нового Бору, що неподалік від Праги. Чехія — визнаний у світі виробник скла. Ця країна свого часу влаштовувала всесвітнього рівня симпозіуми. Коли ми повернулися й розповіли у Спілці художників СРСР про свої враження, то виникла ідея зробити щось подібне, нехай не такого масштабу, а всесоюзного, на нашій львівській базі. Рік до цього готувалися, з’їхалися художники з усіх республік, приїхали навіть митці з-за кордону — зі Сполучених Штатів, Чехії, Фінляндії та Угорщини. Прилетів також Жозе Філіп — президент Міжнародної асоціації істориків скла. Саме він і заявив: вам удалося зробити симпозіум міжнародним, продовжуйте! І ось ми вже зробили симпозіум традиційним, по-справжньому міжнародним. На останній з’їхалися люди з усієї Європи й кожен, за традицією, одну зі своїх композицій залишив у дар нашому місту. Отже, самі розумієте, що давно вже назріла потреба створення у Львові музею скла, який, маємо надію, невдовзі відкриється у підвалах Палацу Бандінеллі. Зараз там іде ремонт, а по його закінченні більше 500 унікальних творів, розташованих на площі у 260 квадратних метрів, зможуть при бажанні оглядати львів’яни та гості міста. Музей скла буде в підпорядкуванні Львівського історичного музею. Він має штат працівників, охорону, сплачуватиме й комунальні послуги. А академія, на жаль, дозволити собі цю розкіш наразі не може.

— Охарактеризуйте, будь ласка, українських художників на останньому симпозіумі.

— Українськими майстрами було представлено чимало цікавих творів. У нас є такі талановиті художники як Олесь Звір, Андрій Петровський, який постійно їздить по світу з виставками, Франц Черняк, котрого теж добре знають за кордоном. Багато дуже талановитої молоді. Маємо прекрасну школу і прекрасні традиції.

— Якось ви сказали, що Україна зберегла унікальність такого масового заходу, а загалом у світі подібні зібрання митців відходять у минуле.

— Я розповідав вам про Новий Бір. Там симпозіумів нині вже не організовують. Все приватизовано: приватний власник рідко може собі таке дозволити. Величезну конференцію, причому кожного року в іншому місті, проводять лише американці. Вони мають в Корнінгу потужне скляне виробництво і музей — там стоять роботи від величезних, шестиметрового діаметру, до зовсім маленьких. В Америці в багатьох містах є фабрики скла, тому і асоціація GAS налічує 2,5 тисячі членів, і я — один з них. До речі, саме американці у 60-х винайшли електричну піч, яку можна поставити в маленькій майстерні і творити в ній речі зі скла. У Львові теж колись «літала» думка на площі Ринок відкрити маленьку крамницю і в ній поставити піч, де за вашим ескізом, враховуючи ваші побажання, на ваших очах буде створюватись скляний образ. На жаль, цей задум залишився лише гарною мрією.

— До речі, міг стати мрією, а вірніше лише доброю пам’яттю і львівський симпозіум…

— Так, якби не вдалося порятувати гутну піч і саму львівську кераміко-скульптурну фабрику. Останнім часом вона вкрай занепала. Колись на фабриці працювала експериментальна бригада, яку фінансували Спілка художників та художній фонд СРСР. Сюди постійно приїжджали художники з усіх колишніх республік і працювали два тижні з майстрами цієї бригади безкоштовно. Деякі речі залишалися. Студенти могли спостерігати, як люди працювали. Ці художники їздили по світах, володіли найновішою інформацією. І те, що нам вдалося порятувати цю гутну піч, — велике щастя. Причому, завдяки тому, що ми проводимо симпозіум. Обласна адміністрація виділила для його проведення 50 тисяч гривень. Усі ці гроші були скеровані на фабрику для ремонту печі. Також надали кошти Міністерство культури та Міністерство сім’ї та молоді..

— В сенсі культуральному порятунок цієї печі, напевно, може вважатися подією.

— І не лише для Львова, а й для цілої держави. Взагалі таких фабрик в Україні не залишилось, та й у світі немає… Є ще в Бережанах та Славуті промислові підприємства, але вони роблять суто дизайнерські вироби. Наша ж кераміко-скульптурна фабрика належить Спілці художників України, і раніше вироби тут завжди виготовлялися маленькими партіями, після серйозного відбору зразків художньою радою, що складалася із знаних митців. Практично все, що виходило зі стін фабрики, мало художню цінність. І коли стало зрозуміло, що фабрика занепадає, врятувати її складно, у багатьох із нас душа була не на місці .

Чимало людей доклалися до того, щоб урятувати фабрику й гутну піч зокрема. Слава Богу, майстри залишилися, не всі розбіглися. І тепер є кому відроджувати виробництво. Хоча тепер, намагаючись вижити, доводиться запускати у виробництво масові речі ужиткового характеру.

— Що сильно програють закордонним зразкам…

— Треба чітко ділити — є дизайнерські ужиткові речі (вазочки, скляночки…), а є твори образотворчого характеру. До речі, на симпозіумах ми робимо виключно авторські, оригінальні мистецькі твори. До 60-их років у склі мало було образотворчого, вважалося, що таким може бути лише живопис, графіка… Було те, що ми тепер називаємо дизайн, а тоді більше пасували слова — декоративне й прикладне мистецтво. А фактично тепер унікальні твори видатних художників відійшли і від дизайну, і від прикладного мистецтва. Це скляна композиція, яка сама говорить про себе, як твір мистецтва. Якщо цю річ внести в інтер’єр, то вона моментально буде вирізнятися, притягувати до себе.

Я би хотів тут дещо закцентувати. Що стосується високого образотворчого мистецтва, то ми стоїмо на рівні зі світом, бо твір залежить від індивідуальності автора, його таланту і праці. А ось у дизайнерських речах — сильно програємо через відсталість технологій. Наш завод у Бережанах робить якісні речі, але вони не є оригінальними. А у світі, особливо Італії, Швеції, Фінляндії, там дизайн дійшов до такої витонченості, що нам треба працювати і працювати. Унікальна форма, унікальна пластика, унікальна чистота самої скляної маси.

Ви взагалі уявляєте, як варять скло? Вірніше, як ми його робимо? — Як наші діди і прадіди. Ми беремо кварцевий пісок, соду, поташ, крейду і деякі хімічні елементи (калій, натрій…), які висвітлюють, очищають скло. Все це робочий у чоботях засипає лопатою у ванну й перемішує, і так маса вариться. При цьому щось бризкає на стелю, капає, просипається, тобто немає необхідної технологічної чистоти. Якщо глянути на європейську й нашу річ, то відразу видно, де зроблено. Вони, в принципі, беруть той же пісок і соду, однак гранульована шихта розсипана в гарненькі бочки різного діаметру. Все дозовано точно, діють комп’ютеризовані лінії виробництва. Людина мало втручається в процес. І тому я кажу, що поки ми цього не досягнемо, говорити про дизайн високого гатунку неможливо. Хоча перші спроби відірватися від дідівського методу вже є.

— А технологія в авторських художніх речах не потрібна?

— Як для мене, вона не має значення. Митець, який працює зі склом повинен не просто досконало володіти технологією скла, а мати унікальне бачення світу, не бути подібним на інших. Він мусить мати потужну енергетику. Сильна людина, сильний митець, його твір завжди промовляє до людей.

— Йдеться про щось містичне?

— Справжнього мистецтва взагалі не може бути без містики. Містики здорової і оновлюючої. Я, наприклад, як роблю якісь роботи, приношу їх у майстерню і довго спілкуюся з ними. Бо повинен відчути, що це часточка мого духу, щось живе, що дихає і вже мені віддає енергію.

Скло, його народження можна порівняти із звучанням камерного оркестру. Виник у мене, приміром, задум, я розповідаю про нього майстрам, ми робимо щось на зразок репетиції, а після того працюємо разом. І мені саме цей творчий процес, а не готова і вже застигла річ, приносить найбільше задоволення. Як й іншим художникам, наскільки я знаю. До речі, гіпотетична маса, з якою ми працюємо, об’єднує митців. Ми всі, ті, що працюють зі склом, як одна сім’я. І немає різниці між європейським порядним художником і порядним художником українським.

— Лише життя у нашого важче…

— Щоб відпрацювати в гутному цеху художникові зміну, треба мати 500 гривень. Сюди входить робота бригади, скломаса, електрика. Тому молоді люди, які закінчують академію, влаштовуються працювати робочими у бригади і на творчість викроюють обідній час чи залишаються після роботи. А в Німеччині потрібно заплатити за зміну 500 доларів, в 10 разів більше. І тому звідти з великим задоволенням художники приїжджають до нас, бо можна попрацювати безкоштовно, але свою композицію треба залишити місту.

Сьогодні ми мріємо мати при академії власну галерею, щоб студенти та викладачі мали можливість і працювати, і виставлятися. Вже виділено приміщення, де завершується ремонт. Знаєте, у кожній групі завжди є один-два надзвичайно талановитих студенти. Не всі й не завжди, щоправда, потім стають митцями, але допомогти таким дуже хочеться. Дуже хочеться встигнути сформувати справжню особистість. У таких, до речі, і зваб більше, їм складніше. Приліпиться якась непевна особа, підлестить, сулитиме невідомо що, гроші дає…І так непомітно починає художник працювати на неї. Сьогодні це дуже поширено. Так розпорошують свій талант, продають його. Саме так нищать чимало людей.

— Час такий, комерційний…

— Думаю, що мало який час і яка епоха по-справжньому сприяли художникові. Хто взагалі сказав, що він повинен легко жити на світі? На щастя, є такі особистості, у всі віки вони були, яких не звабити ні грошима, ні іншими примарними відзнаками. Вони живуть на копійки, жують хліб сухий, але вогню творця у своєму серці не зрадять. Зрештою, тільки такі й залишаються в історії.

Ірина ЄГОРОВА, «День»
Газета: 
Рубрика: