Ще 1994 року один знайомий музикант розповів мені про талановитого, феноменально обдарованого учня Зіньківської музичної школи. Хлопчик грав на кількох інструментах, причому однаково майстерно. За його виконання творів на фортепіано, сказав мій знайомець, досвідчений і вимогливий до себе музикант, викладач музичного училища, можна поставити «відмінно». Але й сам цей факт — тобто багатогранної обдарованості маленького піаніста — не був би чимось дійсно феноменальним, якби та дитина не була...незрячою!
Я побував у Зінькові й познайомився там із Петрусем Литовцем. Асоціація з відомою повістю Володимира Короленка виникала моментально. Адже й свого героя великий російський письменник назвав теж Петрусем! І життя-буття сім’ї Литовців (батько Петруся Литовця був шанованим в районі спеціалістом-енергетиком), котра вирізнялась iз-поміж середніх сімей достатньою заможністю — це також нагадувало життя-буття дворянської сім’ї, яку змалював у своїй повісті Короленко.
Батько Володимир Іванович був не просто висококласним фахівцем своєї галузі, а й майстром золоті руки. Тільки до нього зверталися за допомогою, коли виходив із ладу технологічно-складний, найсучасніший тоді комбайн «Дон» (або навіть американський «Джон Дір»)... Удома в них, завдяки батькові, також був лад і, створений винахідливим розумом господаря, комфорт. Наприклад, коли в місті відбувалося планове відключення електроенергії, оселі Литовців це не торкалось — батько прилаштував до електромережі автомобільні акумулятори й родина дивилася телевізор у той час, коли все навколо поринало в темряву.
Ну, а за сином Литовець- старший просто душі не чув! Кращі музичні інструменти: піаніно, дорогу гітару, акордеон «Вольтмейстер» — усе було куплене для того, щоб хлопчик старався й робив успіхи в музичних вправах. Великі кошти витрачалися й на лікування Петруся. Йому зробили кілька операцій, одна з яких дозволила малюку побачити світло. Коли він подорослішав і пішов до школи (точніше, школа «прийшла» до нього — вчителі займалися з Петрусем вдома), то навіть навчився читати звичайні книжки, розрізняти фігури на екрані телевізора... Життя подарувало йому, крім люблячих батьків, ще лише чотири відсотки зору. І більше не балувало. Зовсім.
Після першої зустрічі минув певний час. Знову я навідався у Зіньків після Нового року, перед самим Різдвом. У житті Петра Литовця сталися разючі зміни. І знов напрошувалися паралелі з хрестоматійною повістю, яку всі вивчали ще у школі... Розмова з Петрусем Литовцем, якому вже виповнилося 22 роки (а все ж він, здається, мало змінився й дуже схожий на того тендітного хлопчика, що грав при мені п’єсу Моцарта), відбувається в нього вдома:
— Петре, ти зараз практично покинув музику, і, наскільки мені відомо, у цьому життєвому виборі велику роль відіграла думка батьків...
— Справді, так мені радив батько, хотіла цього й мати. А коли батько помер, вибору майже не залишилося...
Ця трагічна подія спіткала сім’ю п’ять років тому. Володимир Іванович помер раптово — у 50 років від інфаркту — і його смерть практично все змінила в житті Петруся. Статок у сім’ї скінчився. Ледь встигли довчити старшу дочку (Яна закінчила Харківський авіаційний інститут). А щодо Петра — справді вже остаточно переміг прагматичний підхід до подальшого облаштування його життя.
— Ми розсудили таким чином: Петі потрібно, не сподіваючись на державні пільги та пенсії, самому заробляти на хліб, — долучається до розмови мама Ніна Іванівна. — Музикою себе не прогодуєш, хіба довелося б грати на весіллях — а це хибний шлях... Тож знайшовся такий варіант. Петруся віддали вчитися в медичний коледж до Києва. Там тепер живе його рідна сестра Яна (працює в КБ ім. Антонова), вона по можливості доглядає за ним. Петрусь здобуває професію... масажиста. На майбутнє, сподіваємося, влаштуємо його на роботу в тутешній санаторій «Сосновий бір» під Зіньковом.
Дуже шкода, що романтична історія про талановитого хлопчика-музиканта закінчується так банально. Суспільство наше в середині 90-х уже не було стабільним, налаштованим (хоча б і зовні) на гуманні принципи співжиття. Таким, як Петрусь, доводилося несолодко. Навіть зважаючи на те, що із сім’єю нашому герою просто пощастило. А чим далі, тим менше шансів у людей із фізичними вадами — навіть обдарованим, із великими талантами до якогось ремесла — знайти себе у житті й розвинути Богом дані здібності. Після смерті батька, за словами Ніни Іванівни, він упав у тривалу депресію. Порятувала тільки віра в Бога. Хлопець частіше став заходити до церкви, його запросили співати в церковному хорі.
— Це мене справді повернуло до життя. Особливо підтримав отець Іоанн із місцевого храму. У мене прокинувся інтерес до релігії, котра дає відповіді на всі питання буття. Після того я почав збирати православну бібліотечку, читаю ці книги, молюся, спілкуюся з прихожанами церкви в Зінькові. А в Києві — всі майже храми пообходив, у Лаврі часто буваю... Це дає душі моїй спокій і впевненість у майбутньому.
До того ж його релігійність дозволяє йому залишатися саме музикантом! Правда, у дещо незвичному амплуа...
Попросив Петруся заграти на акордеоні — і кімнату наповнили чарівні звуки вальсу «Амурські хвилі». Але це була чи не єдина світська, мирська музика, що її він пам’ятає з дитинства. На гітарі й у дуеті зі своїм товаришем по православній громаді Вадимом Бричиковим він чудово виконав твори релігійної тематики. Потім заграв ще й на піаніно — і теж при цьому співав православних псалмів. Коли ж я попросив виконати щось із творів Моцарта або Баха (тих, що входять до обов’язкової програми музшколи), Петрусь це зробити не зміг. Сказав, не пам’ятає. Можливо, наше, світське мистецтво зазнало все таки помітну втрату...
