Додати щось до того, що було в ці дні сказано про Івана Михайловича Дзюбу, дуже важко (див. «День» від 22-23 липня. — Ред.). Практично неможливо. До того ж, ідеться не просто про абстрактну постать достойника української культури, а про людину, з якою твої батьки були добре знайомі понад півстоліття тому, ще із Дзюбиних аспірантських років. І взагалі, коли Іван Михайлович бачив тебе ще першокласником, а потім запрошував на роботу до редагованої ним «Сучасності», то це, ясна річ, змушує до особливої відповідальності. Але все ж спробую написати те, про що ніхто ще, здається, не писав.
...В останній рік, коли Іван Михайлович редагував «Сучасність», передавши потім цю посаду Ігореві Римаруку (на жаль, уже покійному), якраз вибухнув «касетний скандал» і розпочалася акція «Україна без Кучми». Нам, його молодшим колегам, усе здавалося простим і зрозумілим: вперед, хай живе революція, геть антинародний режим! А Дзюба раптом приніс статтю щодо сучасного стану України, де достатньо критично і скептично оцінювався новітній революційний рух та його здатність ефективно діяти. І редакція практично одностайно вирішила статтю цю не друкувати. Мовляв, не ті акценти, не те розуміння політичного процесу. Іван Михайлович відреагував на те спокійно, віддав статтю до друку деінде... (Можете уявити собі іншого головного редактора, який би так відредагував на демарш своїх підлеглих? Я — ні.) Минув час — і, виявляється, саме Дзюба мав рацію (навіть у тому, що спокійно відніс статтю для публікації в інше видання), а ми всі були, перепрошую на слові, недорікуватими дурнями. Дещо пізніше, коли буяли ще більші політичні пристрасті, Іван Михайлович написав про деяких із учасників подій таке: «Учора ще не тямив нічого, крім як прихопити задурно побільше державного майна або як ревізувати кишені дорогих співгромадян, а сьогодні вже насмерть стоїть мало що за дух, а й за букву закону! І вимагає, щоб не інакше як уся Європа, включно з Папою Римським, це його героїчне стояння оцінила й кинулася підтримувати!»
Окрім того, саме Іван Дзюба разом із двома іншими знаними академіками ходив на початку 2005 року до щойно інавгурованого «найбільш українського президента», переконуючи призначити міністром культури того, хто й справді був (і залишився сьогодні) гідний обіймати цю посаду — Тараса Возняка, людину, котра поєднує в собі якості блискучого інтелектуала і вмілого менеджера. Відомо, чим закінчилося це напучування: призначенням міністром президентської куми..., а ще — відставкою Івана Михайловича з посади голови Шевченківського комітету... Це я до того, що написане і сказане Дзюбою слід обов’язково брати до уваги. І не просто переглядати тексти, а вчитуватися уважно, не минаючи ані титли, ані коми. Попри те, що його тексти не рясніють посиланнями на модних західних авторів і не містять вишуканих постмодерних деконструкцій, ви швидко переконаєтесь: Іван Михайлович дуже добре знає всі сучасні дослідницькі напрями і ціну словесному штукарству. Для цього важлива суть, яку він знаходить й оприявнює спокійно, розважливо, академічно, а водночас — коли в цьому є потреба — з інтелектуальною іронією та відвертим сарказмом. Скажімо, от Дзюба розмірковує про страхітливу постать Сталіна і сталінізм: «Сталін увійшов в історію не як особистість, а як символ явища, якому дав ім’я». Маємо право говорити про «внутрішнього Сталіна», котрий присутній в людських «я» ХХІ століття: «Поки у світі є прірва між багатими і бідними, поки є злидні, й безвихідь, і темрява — буде бажання одним ударом розрубати соціальний вузол, узяти соціальний реванш, збудувати простим шляхом царство рівності й справедливості — отже, в душах багатьох знедолених — як, з другого боку, в амбіціях тих, хто хоче утвердити свою владу, «навести лад» (для себе) «сильною рукою» (за прикладом недалеко ходити), — житиме «Сталін» під різними іменами, і знаходитимуться політики, готові відіграти його роль».
І не тільки про політиків мова. Фактом є традиційне «однооке» і викривлене бачення соціальної реальності дуже й дуже лівими (хоча часом вони і звуть себе лібералами) західними інтелектуалами, котрі постійно (нерідко підсвідомо) закохуються в чергового диктатора — Сталіна, Мао Цзедуна, Хо Ші Міна, Фіделя Кастро, Ясира Арафата, Саддама Хусейна, Уго Чавеса — і завжди напоготові використати всі вигоди і надбання демократичного світу задля утримання цього диктатора на троні. Як розв’язати цю проблему, ніхто не знає, але від того вона не зникає, виступаючи складовою буття «внутрішнього Сталіна» у найдемократичніших державах. Іван Дзюба вважає, що народжує її насамперед давня утопія соціальної справедливості, пов’язана ним із комунізмом: «Етичний комунізм — ідея, що супроводжувала всю історію людства, навіть коли терміна цього не існувало». Тож політичний крах комуністичних ідей у ХХ столітті Дзюба вважає великим нещастям для людства, оскільки зникає потужний фермент суспільного розвитку, а нічим не обмежувана ринкова стихія стає панівною. «Зрозуміла річ, під крахом комунізму, — пише Іван Михайлович, — я розумію... насамперед те, що спроби реалізації цього проекту протягом усього ХХ століття давали результати, прямо протилежні сподіваним, і оберталися стражданнями цілих народів і вбивствами мільйонів людей. Незалежно від того, могло чи не могло бути інакше, все одно можна пожаліти про таку сумну долю, може, найбільшої ілюзії людства, бо ця ілюзія все-таки будила його соціальну совість...»
Власне, тут Іван Дзюба перегукується із Джорджем Соросом, зовсім іншим за своїм статусом та ідеологічними настановами достойником сучасності, котрий підкреслює, що найбільшу загрозу для демократії тепер становить не комунізм, а навпаки, ринковий фундаменталізм, прагнення якого до тотального всевладдя стримується (якщо стримується) демократією. Несподівано? Так. Але — серйозно. І вимагає осмислення.
Здавалося б, відповідь на поставлені Дзюбою питання очевидна: потрібна нова велика ціль, утопія, грандіозніша за комунізм, за свободу, рівність та братерство, а водночас — беззаперечно гуманна. Але чи не призведе спроба реалізації такої утопії у світі, де «внутрішній Сталін» залишається вагомим чинником соціально-психологічного буття, до таких же страхітливих наслідків, як і спроби втілення часом дуже привабливих утопій попередніх?
А тепер — про зовсім інше. 2006 року, напередодні його 75-річного ювілею, я поставив Іванові Дзюбі одне-єдине запитання: як, яким чином він би писав «Інтернаціоналізм чи русифікацію?» у наші дні? І ось що він розповів (це звучало тоді по радіо, але в пресі не друкувалося): «Ми сьогодні на зовсім новому і набагато небезпечнішому етапі русифікації, ніж це було, скажімо, 50 років, навіть 30 років, навіть 20 років тому. Чому? Тоді була перспектива або ілюзія перспективи: здавалося, що вся справа в тому злочинному режимі, і коли буде змінений режим, коли ми доб’ємося демократії, то ці проблеми поступово можна буде розв’язати.
Виявилося, що ця хвороба зайшла настільки далеко, і цей маховик русифікації вже такий розкручений, що він має колосальну знищувальну силу інерції і його вже майже неможливо зупинити. Тобто його можна було б зупинити, коли сильна державна воля цьому протистояла б і якісь енергійні, цілеспрямовані і системні дії держави. Але, як ви знаєте, за ці 15 років не тільки нічого не робилося, хоч декларацій було багато, говорилося багато, але реально нічого не робилося, — і цей маховик ще більше зміцнів. Виявилося, що наша псевдодемократія не допомагає, а навпаки, вона стає дуже небезпечною в тому сенсі, що вона розв’язала руки і можливості всім українофобським силам, які раніше сповна, може, не могли себе виявити, сьогодні вони в умовах цього розуміння демократії просто розперезалися. Парадокс у тому, що за радянських часів це якоюсь мірою, треба сказати, стримувалося, тому що радянська влада хотіла зберегти обличчя якесь перед світом, перед своїми громадянами і якусь хоча б риторичну вірність своїм власним гаслам про розвиток національних культур, національних мов, повагу до національних почуттів і таке інше.
Сьогодні цих стримів немає. Ми бачимо дуже страшну картину — в нас немає нації. Ми хвалимося, що от яка славна українська нація, яка героїчна, яка миролюбна і так далі, і так далі, моя нація, наша нація. А якщо подивитися на реальність, то нації немає, є пів нації чи чверть нації, ми нації так і не встигли збудувати і за ці 15 років навіть багато що розтратили, розкришили». Одним словом, держава Україна створена, але вона зовсім не така, яка може стати конкурентоспроможною на світовій арені, бо цього можна досягнути тільки на основі власної оригінальної культури в її найширшому розумінні. Отакі штрихи до портрета Івана Дзюби, одного із найнестандартніших мислителів сучасності, але зовсім не «білого крука», як хтось його вже встиг охрестити. Нестандартність Дзюби — це щось зовсім інше, не виклична, не екзальтована, не демонстративна, а нормальна, академічна й іронічна водночас інакшість високоосвіченої людини, котра має щастя (чи навпаки, нещастя?) бачити далі й глибше, ніж інші. І хоча зараз дуже мало депутатів Верховної Ради України можуть сказати, хто ж такий Іван Дзюба і що він написав, самим фактом свого буття в ролі парламентаріїв незалежної держави вони немалою мірою завдячують цьому достойнику, котрий 26 липня відзначає своє 80-ліття.
