Присудження щорічної премії газети «День» Ігореві Сюндюкову мене надзвичайно порадувало, адже багато в чому саме завдяки Ігореві Сюндюкову я став кілька років тому читачем газети «День».
У привокзальному кіоску Сімферополя на вітрині лежала газета з незнайомою мені назвою — «День». Купив я її з цікавості; до цього я вже переглянув майже всі газети, що продавалися в кіосках Сімферополя, але жодна з них не викликала у мене бажання стати її регулярним читачем.
Приїхавши додому, я розгорнув сторінки та пробіг очима рубрики — впадала в очі незвичність однієї з них — «Історія та Я». Прочитавши статтю, я був приємно вражений.
До цього я був лише в певній мірі знайомий з українською історією — зі справжньою історією, а не легендами, вигаданими відповідно до «цінних і мудрих» вказівок «старших братів», які керували Україною спочатку з Петербурга, а потім — із Москви. Велике враження на мене, свого часу, справили роботи Грушевського, але особливо вражений я був «Історією русів» — гарячою любов’ю її автора до свого народу та Вітчизни, поєднаною з мудрістю та об’єктивністю дослідника. Після прочитання «Історії русів» для мене настала багаторічна перерва в освоєнні української історії. Нічого подібного на очі більше не потрапляло, і це було дуже тривожно, бо свідчило — потужні сили зацікавлені в тому, щоб українці не знали своєї історії і були беззбройними ідеологічно.
І раптом — ця стаття в газеті «День». Це було продовження традиції та подальше поглиблене вивчення тієї української історії, яку я знайшов в «Історії русів». Прочитавши статтю, я звернув увагу на автора — Ігор Сюндюков. Статтю я вирізав із газети.
Наступного ранку я поспішив до привокзального кіоску. Цього разу рубрики «Історія та Я» не було, проте мене зацікавила стаття з внутрішньополітичної проблематики, і я не міг не вирізати і її. А за декілька днів я знову із захопленням читав статтю під рубрикою «Історія та Я». Автором її був Ігор Сюндюков. І навіть коли в цій рубриці з’являлися інші прізвища авторів, то статті все одно привертали увагу, оскільки у всіх них була одна об’єднуюча риса — український патріотизм поєднувався з достовірністю аналізованих фактів і об’єктивністю висновків. Тепер газету я купував щоранку. Так я і «захворів» газетою «День». За рік у невеликому церковному помешканні, в якому я мешкав, лежав великий стос вирізок із «Дня», і значну частину в цьому стосі займали статті з рубрики «Історія та Я». На жаль, після виходу на пенсію і переїзду до іншого міста це багатство довелося знищити, оскільки для його зберігання у мене умов не було, але робив це я з таким відчуттям, неначе спалював у вогні безцінні багатства.
З того часу я відкрив для себе в газеті «День» багато цікавих авторів, статті яких читаю з великим задоволенням. З багатьма з них інколи хочеться дискутувати. З Ігорем Сюндюковим мені сперечатися не хочеться. Його статті я сприймаю як творчість справжнього Майстра своєї справи, Фахівця з великої літери. Пише він просто, без пафосу й тієї екзальтованості, яка лише заважає вченому. І хоча пише він про давноминулі події, кожна його стаття і про сьогодення. Взявши зі своєї книжкової полиці том «Україна Inсognita» з серії «Бібліотека газети «День», навдогад відкриваю статтю, яка стоїть у змісті останньою, — «Третє сходження» Ігоря Сюндюкова. Пробігаю її очима і швидко знаходжу слова, які сповна заслуговують, аби їх записали до підручника історії, за яким мають учитися ті, кому доведеться відстоювати незалежність і свободу українців і за п’ять, і за двадцять п’ять, і за сто двадцять п’ять років.
Ось вони, ці цитати: «...незалежність держави — це незалежність особистостей, які її утворюють» (це дещо перефразована думка англійського вченого Джона Стюарта Мілля; він, щоправда, говорив про «гідність держави і особистостей»). Але про яку «незалежність» особи, а значить, і держави, може йтися в олігархічному, становому суспільстві, де на шляху вільного розвитку людини незалежно від її соціального статусу поставлено економічні обмежувальні бар’єри...»
«Це й стало чи не головним чинником поразки українських визвольних революцій доби Хмельниччини та Центральної Ради. Еліта тодішнього суспільства не змогла знайти правильне, гармонійне співвідношення між свободою етнічною та свободою соціальною, що й стало руйнівним чинником».
«Якщо ж більшість народу бачить, що попри гучні речення про свободу, цей вектор спрямовано не вперед, до поступу (...), а якраз навпаки, то люди починають дивитися на інший ідеальний орієнтир за межами України. У XVII ст. це був єдиновірний цар-«батюшка», в XX ст. більшовики в Петрограді, зараз — світлий образ «Союзу незламного...»
Статтю «Третє відродження» Ігор Сюндюков завершує спочатку нещадною, але справедливою цитатою М. І. Костомарова про причини загибелі української справи під час Руїни, а потім і своїми словами: «Я хотів би лише одного: аби якомога більше представників сучасної української еліти вчиталося в ці страшні слова, зробило для себе належні висновки, не наступивши втретє на одні й ті ж граблі. І тоді ці костомаровські рядки вже напевно не стануть для нашої України «спогадами про майбутнє».
Мудрі слова мудрої людини. Шкода лишень, що українські політики вважають за краще звертатися за порадами до кого завгодно, аби лишень не до українських мудрих людей. Навіть міністри у нас із благоговійною увагою записують «директиви» заїжджих «мудреців» із Москви, які і зі своєї власної країни не можуть зробити щось путяще.
Залишається сподіватися на істинність приказки — крапля камінь точить. Залишається сподіватися, що ті життєдайні крапельки мудрості, які газета «День» щодня розсилає українцям у всі кінці країни, рано чи пізно принесуть свої плоди.
Ігор Сюндюков, удостоєний премії «Дня» імені Джеймса Мейса цього року, — це скромне, але глибоке джерело, з якого «День» черпає живу воду мудрості. Упевнений, що ця думка достеменна — якою б пишномовною вона не здавалася б, будучи сказаною словами.
