Вперше з Олександром Дмитровичем ми зустрілися багато років тому, коли він звернувся до мене як журналіста з проханням допомогти... повернути викрадену річ із храму до музею. У селі Штунь Любомльського району селяни самотужки ремонтували місцеву церквицю, пам’ятку архітектури національного значення. Ремонтували на свій розсуд і власне розуміння: поставили пластикові вікна, змінили дещо конфігурацію купола, а на всі закиди, що руйнують пам’ятку, відказували: «Доки церква валилася, вона нікому не була потрібна, а ми її рятуємо!» Остапюк пробував викликали у село чиновників з області, відповідальних за збереження таких пам’яток, а ще бідкався, що під час ремонту зникли старі двері з храму, в яких стояв дуже цікавий замок. У дзвіниці ми з ним виявили і великі старовинні ікони з обсипаною фарбою, але ще придатні для реставрації, густо загиджені всюдисущими голубами. Молодий попик виправдовувався, що він тільки служить у храмі, а ремонтом, дверима, замками відає громада.
Я також спробувала спрямувати у село чиновника «із захисту і збереження пам’яток», але як він не їхав п’ять років до цього, так і не поїхав і зараз. Зустріч же у Штуні й розмова опісля в Любомльському краєзнавчому музеї, в якому директорував Олександр Дмитрович, залишила неймовірні спогади про музейну збірку. Ось майже цілий човен із мореного дуба віком щонайменше півтисячі років, якого добули на дні Малого Згоранського озера і яким Остапюк особливо гордився, бо подібних експонатів, як у нього, в інших музеях не було. Та й музей сам особливий: його створив Дмитро Остапюк, батько Олександра Дмитровича. Захоплюючись історією, де тільки був, де жив, збирав, колекціонував її пам’ятки. Мав приватні колекції з археології, нумізматики, письмові документи. Об’їздив усі села району. Сам розробляв ескізи музейних вітрин, а навіть посади директора музею не було, числився керівником гуртків... Опісля директором став Олександр, хоч усе життя пропрацював на місцевому режимному заводі, але так само вивчав історію, збирав старожитності, брав участь у численних археологічних експедиціях на чолі з маститими археологами. У створюваний музей у Любомлі подарував власні колекції срібних монет ХVII — XX ст., збірку керамічних люльок XVII — XIX ст., історичні документи тощо. Завдяки Олександру Дмитровичу в музеї створені колекції стародруків та іконопису, різьби по дереву, металопластики, церковних описово-статистичних документів. Літописне місто Угровськ — столиця князя Данила Галицького, урочище «Шопи» біля Любомля, городище ХІІІ — ХІV століть у Любомлі. Розкопки на цих об’єктах нашої спадщини стали не тільки відкриттям для науки, а й поповнили його музей сотнями предметів ХІІ — ХІV століть. Він і сам проводить археологічні розвідки, і виявив на території краю понад 50 курганів та десятки поселень різних періодів.
Власне, розказувати про експозицію, фонди музею — справа невдячна, бо тривала. І Олександр Дмитрович, не будучи фаховим істориком, має багато нагород за працю. Він лауреат обласної премії імені Миколи Куделі, «Почесний краєзнавець України», в 2015 році йому присуджена премія імені Героя України Михайла Сікорського Національної спілки краєзнавців України. В 2013 році отримав звання «Заслужений працівник культури Польщі». І я все пригадую «штунську історію»: заради експонатів для музею він піде проти авторитетів, чиновників, громади, «чорних» археологів. Саме Остапюк багато років відстоював присвоєння у Любомлі вулиці імені князя Володимира Васильковича — засновника міста. Боровся за збереження будинку, де народилася відома артистка Наталія Ужвій. Виступав проти забудови на історичному місці в Любомлі. Відстоював право музею володіти знайденою на території краю печаткою князя Рюрика Ростиславовича — правнука Володимира Мономаха... З його вчинків, його позиції і жертовності й поповнювався музей, який щороку відвідують тисячі людей з усього світу.
У Волинському краєзнавчому музеї відбувся творчий вечір Олександра Остапюка, на якому він представив деякі цікаві свої зібрання. А знаєте, відколи батько почав його прилучати до вивчення історії? З шести років.
— Ми тоді жили у древній Олиці, то був 1953 рік, — пригадує Олександр Дмитрович. — Якогось вечора батько повів мене до старого костелу, ми спустилися у його підземелля. Там були... забальзамовані останки представників князівської родини Радзивіллів. Батько про них почув, узяв у сільраді ключі від склепу і мене, першокласника. Пам’ятаю, що останки знаходилися у досить непоганому стані. Ми присвічували ліхтариком... Велика простора кімната під костелом, поховання вже були пограбовані, трун не було. Пам’ятаю відірвану жіночу голову, з таким гарним волоссям... Розказували, що найперше поглумилися над останками радянські солдати, які зайшли в Олику у 1939 році і стояли в князівському замку. Вони ж, як відомо, понищили, спаливши за зиму, багато картин, навіть інкунабули, а багато що вантажівками вивезли в Москву і Ленінград. Потім, коли ми вже поїхали з Олики, говорили, що місцеві винесли мумії з підземелля на вулицю, садили їх біля плота, сміялися... А де вони потім зникли, ці останки, невідомо.
Ось тому він все життя і «тягне», що може, до музею. Аби зберегти і вберегти.
