Це спільний проект України, Польщі та Німеччини, а називається він «Наші діти», бо його засновники вважають, що чужих дітей не буває. Київська мерія виділила для реалізації цієї ідеї старенький дитячий садочок у Дарницькому районі столиці, а місцеві та закордонні меценати — кошти на ремонт і подальше утримання дітлахів. «День» запропонував прокоментувати стан забезпечення в нашій країні належної державної або приватної опіки над дітьми, що з різних причин втратили батьків, заступнику міністра у справах сім’ї та молоді Зінаїді КИЯНИЦІ.
— В Україні, окрім великої кількості державних закладів соціального захисту дітей, нараховується ще й 48 недержавних. Це дитячі притулки, центри соціально-психологічної реабілітації, які створені на основі співпраці громадських структур і державних організацій. Працюють вони в різних аспектах, за різними схемами. Проект «Наші діти», який започатковується сьогодні в Києві спільною міжнародною організацією, якоюсь мірою для нашої країни є унікальним, бо на українській землі за такою схемою працювати ще не розпочали. Трохи раніше аналогічний проект був започаткований німецькою організацією «Соскіндердорф» (у перекладі — селище спасіння дітей). Минулого року між Україною та цією організацією була укладена угода про будівництво дитячого селища, який буде працювати за такою схемою: соціальна «мама» приймає на виховання близько десятка діточок і живе з ними під одним дахом. Допомагає їй «тітка» — жінка, яка ходитиме до дитячого будиночка на роботу. Селище об’єднане спільною територією, там працюватимуть соціальний педагог, культорганізатор, майстер.
На сьогодні організація «Соскіндердорф» вже відкрила свої відділення та налагодила роботу дитячих селищ у 135 країнах світу. Ідея такої форми допомоги дітям, що лишилися без батьків, виникла у 1945 році після закінчення Другої світової війни. Австрійський солдат повернувся додому й побачив, що в селі лишилося дуже багато дітей і самотніх жінок. Він запропонував жінкам розібрати діточок на виховання — виникло своєрідне селище. Ця ініціатива розвивається й по сьогоднішній день. Такі селища складаються з 10—15 сімей, у яких виховується вісім-десять дітей. Кожна сім’я має свій окремий будинок, а впорядкуванням життя в самому селищі займається його директор.
Системи дитячих будинків сімейного типу та прийомні сім’ї, що поширені в Україні, є більш ефективною формою влаштування дітей-сиріт. Прийомні сім’ї можуть взяти на виховання до чотирьох дітей, а будинки сімейного типу — до 10. Будинків сімейного типу в Україні на сьогодні нараховується 136, в них виховується близько півтори тисячі дітей- сиріт. Прийомних сімей — близько 80. Познайомившись з роботою дитячого селища в дії, впевнилась, що і така форма допомоги дітям має право на існування, бо в будь-якому випадку ця система краща за інтернатну, за перебування дитини на вулиці або у неблагополучній сім’ї.
— Чи важко знаходити людей, які б погодилися працювати батьками для дітей?
— Справжніх сімей, які б не мали ніяких корисних цілей, небагато. Це не дивно, бо в будь-якій країні серед бажаючих виховувати чужих дітей на рівні батьків зустрічаються різні люди. Враховуючи, що в нас велика частина населення живе досить бідно та шукає шляхи виживання, трапляються випадки, коли доводиться мати справу й з непорядними людьми, яким дітей не можна довіряти. Існують певні правила добору батьків-вихователів. До того ж, впровадження сімейної форми виховання дітей, позбавлених батьківської опіки, — це державна програма, а не поодинокі випадки героїзму окремих громадян. Людям для роботи в будинках сімейного типу або в прийомних сім’ях створюються певні умови державою: видаються кошти на утримання дітей, надаються пільги при сплаті комунальних послуг, з ними працюють соціальні працівники. Самі ж батьки, беручи на виховання чужих дітей, підписують угоду про виконання певної роботи, тобто погоджуються працювати мамами й татами. Більшості з тих, хто підписав таку угоду, треба низько вклонитися за їхню працю. Але зустрічаються й такі, що оббивають пороги заради дозволу, а потім їхня відповідальність за справу зникає.
— Чи достатньо в нас закладів для дітей, позбавлених опіки рідних батьків?
— Нині в Україні достатньо закладів як для сиріт, так і для тих, яких погано доглядають. Це інтернати, Будинки дитини. Як швидка допомога — притулки та центри соціально-психологічної реабілітації. Розвиваються сімейні форми виховання — це усиновлення, влаштування дітей в прийомну сім’ю або в дитячий будинок сімейного типу. Найкраще — це усиновлення або повернення в рідну сім’ю, влаштування в прийомну сім’ю або в дитячий будинок сімейного типу. Тому ми підтримуємо різні ініціативи з упровадження сімейних форм виховання. Для того, щоб брати чужу дитину в свою сім’ю, треба готувати не тільки батька й матір, рідних і прийомних дітей. До цього кроку треба готувати оточення цієї сім’ї, їхніх родичів. Треба запобігати можливим конфліктам. Особлива увага — прийомним дітям, бо вони вже неодноразово зраджені у житті. Щоб стати щасливими, вони повинні кожної миті відчувати, що бажані в цій сім’ї всіма її членами. Це складний процес, його не треба штучно підганяти.
— Чи існують проблеми в законодавчому полі?
— Спірне питання — про таємницю усиновлення, бо ця таємничість породжує цілу низку проблем. Для дитини буде більше користі від правди про неї. Набагато гірше, якщо таємниця через якийсь час виринає та завдає багато болю як батькам, так і дитині.
Нині готується до другого читання Закон «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування». Там не тільки виписана пріоритетність сімейних форм виховання, а й розроблено механізм упровадження цієї пріоритетності. Також в новому законі визначається механізм забезпечення дітей-сиріт після досягнення ними повноліття.
