У «Дні» в статтях з філософії часто згадують такий неофіційний термін, як «соціальний проект». Як можна зрозуміти, це коли суспільством опановує якась ідея (християнська, соціалістична тощо) і воно починає регламентувати своє життя згідно з постулатами цієї ідеї, часто нехтуючи практичними результатами такої регламентації. Одним із прикладів можуть служити єгипетські піраміди. Древні витратили на них силу-силенну людино-годин робочого часу, але дуже сумнівна яка-небудь практична віддача від пірамід, навіть якщо не брати до уваги суто утилітарний результат.
Однією з ознак «соціального проекту» є висунення вимог до людей, до їхньої моралі, поведінки, їхніх взаємин у соціумі. Звичайно, коли суспільство організовується, то регламентація відносин необхідна. Вступаючи у суспільні відносини, ми повинні втратити частину своїх привілеїв, які компенсуються від нашого членства у цьому суспільстві. Якщо ми одержуємо більше, ніж втрачаємо, — це зміцнює соціум. Норми суспільства диктуються повсякденним життям, його святами і буднями, відмирають застарілі, народжуються нові.
Характерною особливістю «соціального проекту» є незалежність від практики життя деяких суспільних установок, як говорять філософи, фетишизація. Багато що свідчить, що таким фетишем у нас стає демократичне громадянське суспільство з соціально орієнтованою ринковою економікою.
У теорії управління доведено теорему Белмана, де говориться, що для того, щоб траєкторія була оптимальною, вона мусить бути оптимальною у кожній своїй точці. Тобто траєкторія, що з’єднує наше минуле у «тюрмі народів» з нашим світлим ринковим майбутнім, повинна давати нам нормально жити у кожній точці суспільного перевлаштування. Те положення, що нам зараз потрібно пожити гірше, щоб потім пожити краще, — неправильне. Можна зазначити, що будь-яка демократія, не взята у влади народом, будь-яка незапитана лібералізація економіки віддаляють нас від мети в охлократію, в «машину» так само, як і навмисне стримування перетворень. Надумане нав’язування виробничих відносин, освоїти які народ з якихось причин не хоче або не може, також не сприяє розвитку. Схоже на те, що за обвинуваченням народу в рабських схильностях намагаються сховати безпорадність, непрофесіоналізм, незнання предмета та й просто шкурництво влади.
Ментальність нашого народу є реальна даність, і всілякі стогони з цього приводу недоречні, а не враховувати її в соціальних проектах не можна. Життєва необхідність все одно хитне у потрібний бік.
Свого часу, будучи прем’єр-міністром, Л. Кучма запитував: «Хлопці, скажіть, а що будувати?» Тоді з цього приводу було багато зубоскальства. А даремно — питання цілком слушне. Відоме положення діалектики, що будь-яке явище є плодом його історії. Той капіталізм, блискучі вітрини якого нас так ваблять, виник у певних умовах і виковувався своєю історією. Як говорять філософи, відбувався його іманентний розвиток. За загальним умовчанням, відповідь на наведене вище запитання можна трактувати так: «То що неясно? Щоб у нас було, як у них». Але повторити «їхній» шлях ми не можемо, та й навіщо? Значить, треба будувати усвідомлено, задавшись моделлю мети, тобто висунути «соціальний проект — світле ринкове майбутнє». А це вимагає відповідного плану, інструментарію й організації (це ми знаємо зі свого минулого досвіду).
Однак політичний момент не дозволив зробити фундаментальну мобілізацію населення для реалізації проекту. І, як часто буває у таких випадках, почав реалізовуватися сценарій «голого короля» (ткачі крутили пусті станки, всі навколо зі згодою кивали головами тощо). Тобто перемогла економічна лисенківщина типу: «відпустимо ціни — заведеться ринковий механізм» (інфляція) або «приватизуємо — урезонимо неефективність і безгосподарність» («прихватизація»), «ударимо розпаюванням землі по колгоспному кріпацтву» (?).
А чому немає результату?
А тому, що народ повинен сорок років видавлювати з себе раба.
Особисто у мене викликає повагу діяльність Інституту економічного прогнозування НАНУ, його ньютонівський принцип: «Я теорій не будую», а це протистояння економічній лисенківщині вимагає мужності. На жаль, директор інституту, академік Валерій Геєць нечастий гість на сторінках «Дня». У цьому ряду і боротьба за свободу слова. Якщо журналісти, читачі, видавці досягнуть чогось на цьому шляху, то легко втратити це вони вже не захочуть. І «День» тут не в останніх рядах.
Розмова з читачем — непроста справа. Треба і не йти у нього на поводі, і не відриватися від читача, бути цікавим і в той же час повідомляти необхідне.
