Мойсей, який воловодив свій народ сорок років пустелею, чекаючи поки вимре покоління невільників, знав, що робить. Щоб 90% українців відчули себе європейцями, українцями по духу, людьми, що ніколи на виборах не купляться за кілограм гречки, — може, і справді потрібно, щоб проминуло сорок років. І стільки ж, мабуть, потрібно для того, щоб схід і захід нарешті об'єднала одна національна ідея, пише у своїй авторській колонці на сайті www.obozrevatel.com.ua Юзьо ОБСЕРВАТОР.
А поки що ми, хоч і живемо у незалежній державі, продовжуємо перебувати в неволі. Бо ж неволя, втративши свій фізичний стан, не зникла з нашої свідомості, ми й далі невільники, але тепер ми уже в неволі духовній. Оця духовна неволя ще страшніша, бо не зачіпає такої кількості населення, як це було за часів фізичної неволі, а відчутна лише для тоненького прошарку людей, які не дали себе приспати ілюзіям. Духовна неволя проникає в нашу кров легко і невимушено, не спонукаючи до дії, а хутше сприяючи солодкому сну цілої нації. У цьому вселенському сні ми бачимо лише те, як були в неволі, але вийшли з неї, заплативши мільйонами жертв. І в цьому наша гордість.
На якийсь момент ми прокинулися від тривалої сплячки. Пробудження країни хоч і повільно, але просунулося з заходу на схід. Уже Центральна Україна не та, що була п'ятнадцять років тому. Уже й Сумщина і Херсонщина не та. Ми стрепенулися, вирвалися на Майдан, відіграли чудовий, фантастичний, геніальний спектакль під назвою «Помаранчева революція» і... знову поринули в теплу і затишну дрімоту. Ми так швидко програли Майдан, що не встигли й обуритися, а незабаром змирилися із цією поразкою і тепер тільки чекаємо: а що ж буде далі?
Одні надіються на те, що Президент нарешті одумається і, не погодившись на роль м'ячика, якого пiдкидає прем'єр, врешті гримне по столу і розжене парламент, розжене уряд, призначить нові вибори... Інші вважають, що слід іще почекати. Не так уже все погано складається для нашої остаточної перемоги. Пришестя «донецьких апостолів» не увінчалося раєм на землі. Хоча обіцяно було багато, а життя для широких мас населення стає усе складнішим і важчим.
Я розумію, що електорат Януковича не читає демократичної чи там опозиційної преси, не цікавиться, з чого складається новий бюджет країни, а тому й не бачить, як його жорстоко обдурили. Не знає, що уряд на своє утримання заклав на 47% більше видатків ніж торік. Сипонув від щедрої руки мільйони на різні туманні інвестиційно-інноваційні проекти без зайвих уточнень — кому, скільки, за що. П'ять мільярдів кинув на підтримку загниваючої вугільної промисловості. А тендер на освоєння цих коштів отримали хто? Фірми Ахметова. Хто сказав, що у нас достатньо банків? І ось вигулькує новий проект для товариша Мороза — Аграрний банк. А для створення статутного фонду виділено 60 мільйонів. Благодать. Це вам не 30 срібляників. Вільні економічні зони знову воспряли духом. Відставні митники і податківці, які потерпіли від злочинного помаранчевого режиму, уже знову при ділі. Потекли грошові струмочки, як у старі часи, знову до Києва.
Звичайно, донецький шахтар чи запорізький металург цього всього не знає. Але є речі, які нікого з нас не обминуть. Є речі, які зачеплять усіх, — і свідомих українців, і несвідомих малоросів, і помаранчевих, і біло-голубих. Та найвідчутнішого удару від нового бюджету зазнає саме електорат Партії регіонів і комуністів. Закон про дітей війни тихенько ліг під сукно, пенсійний фонд зменшено, втричі для селян зросла платня за землю, а ПДВ їм уже не будуть повертати, як раніше, податок на дохід для фізичних осіб зріс на 2 відсотки, оплата житлово-комунальних послуг теж зросла. Ще не настала сувора зима, а в багатьох містах на сході і півдні люди мерзнуть і живуть без води... Що ще потрібно для того, аби прихильники донецьких відкрили очі? До якої межі здатне розтягуватися їхнє терпіння? Скільки триватиме ця сліпота? А якщо прем'єр одного разу скаже: «А завтра ми вас будемо вішати», то де гарантія, що хтось не поцікавиться: «А мотузки з собою приносити чи будуть роздавати?»
Знову чути заклики до нового Майдану. Але хто цього разу стане нашими проводирями? Кому вірити? Коли я зараз бачу наших щирих патріотів, які ще п'ятнадцять років тому, промовляючи на мітингах, мали стоптане взуття і протерті штани, душа радіє! Дорогі костюми, люксусові авта з персональними водіями, фірмові годинники і дорогі мобілки на поясі — це, власне, те, чого вони й прагнули. З незаможних дядьків, із сірих мишок вони перетворилися на сіль землі. Відкрили свої крамнички, фірмочки, ресторанчики, оновили постарілих дружин, прилаштували колишніх... Вони — еліта. Їм далеко до олігархів, нафтово-газових магнатів, але й так вони на висоті. Їм оцей сон, що в ньому загрузнув наш народ, як манна небесна, і вони роблять усе для того, аби він і далі продовжував спати і не дай Боже не прокидався. Навіщо їм новий Майдан?
«В минулому у нас так часто змінювались правителі, які не сповідували нашої релігії і не знали нашої мови, що ми звикли сліпо усім коритись і жити осторонь від політики, — писав у минулому столітті сицилійський письменник Томазі ді Лампедуза. — Це був єдиний спосіб уберегтися і від візантійських збирачів податків, і від арабських емірів, і від іспанських віце-королів. Але зараз це вже увійшло в нашу кров. На Сицилії зовсім не має значення, як ви діяли — добре чи погано; єдиний гріх, який ми ніколи не прощаємо, — це сам факт діяння. Ми такі ж білі, як і сама англійська королева, але нас вважають колонією. Я кажу це не для того, щоб поскаржитися, ні, це — наша вина. Просто ми вже втомилися від цього і страшенно виснажились.
Сну, сну і сну — ось чого бажають сицилійці. Спокій — це єдине, чого прагнуть сицилійці. Коли ми замислюємось, то лише для того, щоб зануритись у нірвану. ЗВІДСИ ТА ВСЕВЛАДНІСТЬ, ЯКОЮ КОРИСТУЮТЬСЯ У НАС ОКРЕМІ ОСОБИ, ТІ, КОМУ ВДАЛОСЯ РОЗПЛЮЩИТИ ОДНЕ ОКО. Звідси й те славнозвісне відставання на ціле сторіччя в нашому мистецькому та розумовому житті. Новинки цікавлять нас лише тоді, коли вони вже мертві і неспроможні спонукати будь-кого до діяльності. Звідси також і це дивовижне явище — створення в наші часи міфів, які годилося б шанувати, але які є не чим іншим, як спробою знову занурити нас у минуле, тим привабливіше для нас, що воно давно вже мертве.»
