У неділю в Академічному театрі імені Лесі Українки відбудеться видовище, для цих стін вельми незвичне — зі своєю моновиставою «Чи є життя на Марсі?», в рамках фестивалю «Київ травневий», виступить Петро Мамонов.
Про нього вже багато було сказано свого часу. Фундатор легендарної рок- групи «Звуки Му», відщепенець бурхливої епохи вісімдесятих, жива статуя, котра втекла з постаменту соцреалізму, Петро Мамонов і понині хвицає на сцені невидимих бісів. Та, дивна річ — його явно анахронічні танці не викликають ні глуму, ні співчуття. Нинішній зал — все одно підвладний йому. Театр Запропонованих Обставин починається з вішалки. Театр Мамонова — з хропіння чудовиськ. У кожну епоху головний блазень московського альтернативного мистецтва обирає нову роль; останніми роками грається в самітника. Ні концертів, ні гастролей — у Москві його афіш нині не дошукаєшся, за винятком все того ж «Життя на Марсі» в репертуарі Театру імені Станіславського.
Що ж до України, то, власне, згадана вистава буде першою зустріччю з Мамоновим за досить довгий час. Вистава, слід сказати, дивна, хоча й виразна до істерики — як усе, що робить наш гість. Від свого літературного джерела — чеховського оповідання «Пропозиція» — це видовище досить далеке. Те, що говорить і співає Мамонов, містить у собі цілу низку чужорідних текстів. Та дивацтва марсіанського життя на цьому не вичерпуються. За великим рахунком, усіма своїми «штуками», всіма доступними, а деколи й неприпустимими прийомами Мамонов розкриває Чехова, немов чарівний глек консервним ножем — і в результаті Антон Павлович і його водевільні герої постають також неабиякими штукарями. Для здоров’я це, здається, не шкідливо, хоча й здивувати може. А всі запитання (ця рекомендація стосується театральних традиціоналістів, особливо похилого віку) краще випустити. Що вже тут поробиш, коли «мама зробила мене таким, яким я є». Петро Миколайович дуже добре знає, що відчувають оточуючі, коли він відкриває рота.
