Якось вдалося мені всілякі- різні огляди та релізи, ексклюзиви та моніторинги, коментарі та примітки, що стосуються справ наших скорботних, вивчати. Твердою рукою закрив я товстелезні томи, рішуче попрямував варити собі каву. Попивши та сигаретку закуривши, впав я в стан душі філософічний. І почав філософствувати.
Пригадався мені вузівський курс. А особливо в пам’яті сплило якесь вчення про державу, за яким під нею, державою, належить розуміти не злу силу пригноблення мас, але суть деякий третейський регулювальник різних суспільних відносин. Що помірковані громадяни на той предмет надбудову над собою зводять, щоб розумно вирішити й усім довести до відома: правим або лівим боком дороги їздити потрібно, і на яке світло її перейти зручніше — червоне чи зелене. Що платники податків укладають з державою суспільний договір, інакше кажучи, наймають чиновників за певну винагороду певну роботу виконати.
І ось підрядчик старається, працює, щоб обличчям у болото перед своїм роботодавцем не впасти. Постовий на перехресті працює, президент у кріслі старається. І все так гарно, так благопристойно, добре так.
І заспокоївшись, задрімав я. І тут, згідно із законом жанру, сниться сон. Неначе сиджу я, з Державою «Договір» укладаю.
Договір звичайний, на кшталт наших комерційних, які неодноразово і писати доводилося і підписувати траплялося. Та резон туманний. Належить мені і п’яте, і десяте, і зобов’язаний я обов’язково, і відповідальність у мене відповідальна. А ось Держава — вона ні-ні. І не належить їй нічого, і не відповідає ні за що, і не відповідає ні перед ким. Єдине, що зобов’язується, то тільки мене ж, свого Замовника, смикати немилосердно та карати боляче й грізно.
Запитувати нічого не став, але погане думати почав. «Та чи не з кидалою я зв’язався? — мигтить запізніла думка. — Та пізно».
— Ну й влетів! Ну й влипнув! — Тільки подумав, а вже без стуку, без дозволу ломиться до мені в двері «дах» мого «Виконавця». Швидко, навчено, за мої ж кревні, треновано, ввалюються дужі молодці у формах сірих, синіх, чорних, зелених і камуфляжних, з погонами, нашивками, емблемами, хто у бронежилеті, хто в пожежній касці, одні з палицями, інші автоматами штовхають. Слідом у цивільному з папками і протоколами бочком втискуються зморщені типи в окулярах, нарукавниках з чорнильницями і рахівницями. Впевнено заходять рожевощокі дядьки з калькуляторами і мобілками в руках. Заскакують розпатлані тітки, нетямущі, тому галасливі, але з гросбухами під пахвою. Запливають пишнотілі діви, не за коштами одягнуті, які пахнуть «Шанель». Метушаться мужички в спецівках, добродії у «прикидах» від Карт’є, люди в білих медичних і синіх лабораторних халатах. Невблаганно насувається пан з пронизливим поглядом у прокурорській мантії, і за ним народу багато, майже легіон, і десь там, на задньому плані, маячить генерал верхи на танку.
А з найближчого підворіття посміхається мурло злодійське, золотозубе, з понтом він — збоку від інших. То мені підморгне, то дільничному. І довго так, крізь свої коронки золоті, спльовує на звіяний вітром суспільний договір.
Сумно це, панове.
