Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Сопілка в сніговому аранжуванні

Дійшло до того, що взимку стала ходити в «утках»
21 грудня, 2012 - 17:28

Дійшло до того, що взимку стала ходити в «утках». Звичайно, їх називають уггами, а австралійські з натуральної овчини — EMU, так, помітила, люблю зручні і прості домашні прізвиська. Розумію, варто було б до театру одягнути більш витончене взуття, та от зима диктує свої правила. Коли сніжно і слизько, набагато важливіше впевнено відчувати себе на вулиці, адже пружна хода — найкращий самозахист. Та й удари, розтягнення, вивихи або ще щось серйозніше нікому не потрібні. Лікування може коштувати дорожче за нові трендові валянки, які й сухі за будь-якої погоди, і вбережуть від неприємностей. Звичайно, мене аж ніяк не зрозуміють лялечки на високих підборах, для яких снігові перешкоди на мостових, тротуарах заважають не вийти з образу куленепробивної жіночності. Вони просто не бачать себе збоку, одне скажу — жіночність образилася би на таке втілення. Погодьтеся — за такої погоди немає нічого приємнішого за ненапружене обличчя, не зведена в черговому ривку спина, природний рум’янець, замість фіолетового автографа холоду (пані в машинах, вам цього не зрозуміти).

Вранці, поспішаючи до метро в «утках» на овчині, які полюбили праведниці й грішниці (їх можна одягнути навіть на босу ногу — є, знаєте, в цьому щось хвацьке, по-своєму безтурботне), важко було не помітити, що сніг ніби совість втратив — сипав і сипав. Того дня кияни побачили, що навіть солдатиків вивели на боротьбу із заметами. На щастя, мінус був невеликий, градуса два, не більше, але через завірюху здавалося, що стихійне лихо вирішило відірватися на повну. Раптом почула звук сопілки біля самого Софійського собору — в ранковий час пік якийсь музикант своєю несподіваною мелодією намагався щось сказати всім, а здавалося, що кожному особисто, щось особливе. Багато хто загальмував, перехожі, ніби сторопіли — звідки забрів незнайомець, аби нагадати про важливе. Від такої щирості ми, мабуть, вже відвикали. Останнім часом у всьому відчувається однотипна рука іміджмейкера, звиклого для одних оперувати великими цифрами, а для інших — за більш прийнятною ціною. Все залежить від персони. Тут не було відпрацьованої перед камерою вистави, не спостерігалося довкола і борців широкого профілю за наше благополуччя. Вражало безпосереднє звучання, і кожен міг подумати: ось він, мій знак, сигнал — припини метушню щоденного забігу, зніми, умовно кажучи, окуляри з простим склом, тобто, зніми маску. Відчувалося — певна істина рветься в душу, без придуманої артистичного надломленості, без фальші, а тому кожному захотілося щось встигнути зробити дуже важливе ще до очікуваної опівночі. Нехай навіть просто зателефонувати.

Солдатики, які так ретельно збивали ломами крижані нарости біля країв тротуару, теж підняли голови і чомусь смутку в їхніх очах було більше, ніж належить хлопцям. Вони, напевно, не усвідомлювали свого багатства — адже все життя попереду. Ні, їм хотілося додому, до того ж зараз, хоч на хвилину, хоч на один поцілунок. Мелодія загострила тугу за рідною домівкою лише на мить, і ось вже знову застукали ломи, запрацювали лопати. М’язове навантаження прожене нудьгу, та й служба не вічна. Хлопці не знають, що емоційна пам’ять кожного з них вже закарбувала цей дивовижний музичний сюжет на історичній засніженій столичній площі, і вони його згадуватимуть в житті не раз. Напевно, і багато хто з перехожих — з вдячністю за несподівано подаровані хвилини. Навіть безхатній пес, який біг туди, не знаю куди, раптом сів боком на сніг, намагаючись за своєю бездомною звичкою зайняти якомога менше місця на планеті, і прислухався з надією — може, хто дасть шматочок, а то всі біжать, біжать, біжать...

У багатьох дзвонили мобілки, уривки розмов позначали пунктиром чужі проблеми, але це не заглушало трепет мелодії, що звучала. Людська метушня нікуди не поділася, але від раптової зустрічі з чимось справжнім, ненав’язливим і за повної відсутності пафосного самолюбування, виникла особлива реакція, тонкий мікс.

Звичайно, кожному потрібно було вже бігти, в усіх справи, але чомусь затримувалися, вирішували питання по мобілці, прагнучи дослухати мелодію.

Жінці, що стояла поруч, було невесело від того, що її подарунки з обновками для близьких до Нового року загубилися десь в аеропорту, і вона нервово перепитувала у слухавку — знайшли, знайшли? Хлопець так детально запитував у бабусі, чи минув у неї біль від запалення трійчастого нерва, що мимоволі зауважила — який дбайливий онук. Хтось записувався на стрижку, сперечалися навіть про якісь дієти, але швидко припинили — за такої погоди це якось протиприродно. У цьому чудовому снігово-музичному полоні було надзвичайно красиво і все навкруги давало пораду — замри.

Слухаючи, обдумувала газетний матеріал, і різні поради, які можуть згодитися напередодні свята. Раптом здалися вони мені якимись неважливими, ненадійними, необов’язковими, ніби віднесений зимовим вітром, змінився і настрій. Ну що за дурощі спадали мені на думку ще півгодини тому? Кому потрібні такі поради, як, наприклад, ця — хто мало спить, той багато їсть, або — без солодкого можна перетворитися на диявола не маючи гарантії, що тобі подарують Prada, а сіль варто терміново замінити не лише на лимон, але й чебрець, і розмарин. Що не кажи — потужні антиоксиданти. Одна моя знайома почала таку серйозну безсольову дієту, що навіть поперхнулася рибною кісточкою. Ніяк не могла проковтнути позбавлену смаку їжу, ось і застрягла вона в самому незручному місці. Довелося терміново бігти до лікарні.

Та все ж — де взяти безпечніші поради, щоб, як кажуть, нічого не вартували, а дівчатам було приємно.

Політичним пані хотілося б нашептати — при переході з однієї партії в іншу змінюйте стрижку. Цінність їхньої політроботи заочно не відстежиш, а зміркувати, до кого долучилися, нині складно — заважає незмінність образу. Втім, до чубчика хвилькою у дусі Голлівуду сорокових років Ренати Литвинової їм не дотягнутися, а мабуть, хотілося б. Ще одна порада, підібрана випадково, щоправда, від Ікара — не підлітати близько до сонця. Але як же тоді зачепитися за поділ історії...

Що ти наробила, сопілко, спочатку віднесла, а потім взяла та й повернула — знову до звичних думок. Добре, що хоч «утки» були на ногах, у них все можна пережити. До речі, з вистави в одному київському драматичному театрі, куди й вирушила в брендових валянках, все ж з другого акту довелося втекти. Надто багато співали, хоч і непогано, але так і не зрозуміла — навіщо? Сопілка ж легко, без будь-яких зусиль полонила і ніяк не відпускала. Щоправда, пригадала і зателефонувала — запізнюся.

Закохалася в сопілку. Кожен зрозуміє — поважна причина.

Людмила ЗАСЄДА, спеціально для «Дня»
Газета: 
Рубрика: